Талант не позичають – з талантом народжуються

вкл. 01 червня 2011. Опубліковано в Садиба Олександри Селюченко

 (до 90-річчя від дня народження Олександри Федорівни Селюченко)

Гончарка, заслужений майстер народної творчості України Олександра Селюченко в Музеї народної архітектури і побуту України. Пирогово, Київщина. Початок 1980-х років.Автор фото невідомий.Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

    Край чарівної природи – Полтавщина – дала світу не одну талановиту та неординарну особистість. До них належить і Олександра Федорівна Селюченко – заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки художників України, талановита майстриня дитячої глиняної іграшки.
   Плоть від плоті народу Олександра Федорівна своєю долею реалізувала рівень народної кераміки на елітарній висоті. Талант, дарований їй Всевишнім, не згаяла, а ретельно шліфувала протягом усього свого життя.
   Широкому загалу вона відома, як ліпниця дитячої іграшки, але мало хто знає, що до вершин майстерності мисткині довелося йти тернистими дорогами.
   Талановита ліпниця Олександра Федорівна народилася 6 травня 1921 року в Опішному, в Полтавщині, у працьовитій гончарській родині. Мати Євдокія Селюченко була ліпниця. Уже з малечку допитлива дівчинка придивлялася, як ліпила її мама, а згодом і сама захопилася цим цікавим заняттям. Окрім усього іншого, дівчинка ще й чудово малювала. Батько – Федір Селюченко – зумів прищепити любов до книжки. Адже вона мала певний літературний дар, уміло володіла словом, захоплювалася музикою, цікавилася психологією, медициною, історією.
У дев’ять років Олександра йде до школи, а на часі – голодомор 1933-го, сталінські репресії 1935-х–1939-х років. За цей час вона вже вправно ліпить, майстерно розмальовує посуд. Далі навчання в дворічній керамічній художній школі, де на той час викладали досвідчені й висококваліфіковані майстри, зокрема Семен Литовченко, Артем Каша, Хома Сакун. Саме в цій школі вона почерпнула чимало нового і цінного для себе. Не оминула Олександру мобілізація на відбудову Донбасу, яка проводилася після визволення радянською армією у вересні 1943 року Опішного. Але умови й режим роботи були там чи не найгіршими.

Олександра, маючи слабке здоров’я, погано харчувалася, а то й голодувала, виконувала важку і брудну роботу. Читаючи розпачливі листи доньки, батьки доклали усіх зусиль, щоб Шура повернулася до Опішного. Але вдома на неї чекала ще одна проблема, проблема влаштування на роботу. Єдиним місцем, де вона могла застосувати свої вміння, була місцева артіль «Художній керамік».
   «Художній керамік» став для Олександри Селюченко другою домівкою. Усе життя майстриня віддала роботі з глиною. Навіть перебуваючи вже на заслуженому відпочинку, вона приходила на завод. Адже саме там вона мала змогу поспілкуватися зі своїми товаришами. «Поки робила в заводі, то була серед людей. І коли вже на пенсію вийшла, завод був близько, піду, було, в лабораторію до майстрів, посиджу, поговорю, і душі стає легше» – писала славетна мисткиня.
   Якою вона була? Прекрасною у всьому: дотепною, імпонувала своєю стриманістю, високою культурою, доброзичливістю, поводилася без жодної зверхності, була люблячою, щирою, чесною, жартівливою, у творчості вимогливою до себе.
   Чутливі пальці Гончарівни ліпили лісових звірят і свійських тварин, хатини під солом’яною стріхою, історичних, літературних, фольклорних героїв, з яких поставала цілісна Україна. Сміливо фантазуючи й надаючи образам символічності, Олександра Федорівна зробила своєрідну міфологічну оповідь про людину своєї нації. Вона творила невимушено й легко, постійно шукаючи та знаходячи нові форми, засоби, матеріали, технології, сюжети, теми, вдихала у свої вироби душу, зробивши процес ліплення таїнством.
   Уперше твори майстрині було представлено на Всеукраїнській виставці дитячих іграшок у Києві (1949), де вони зайняли призові місця. Відтоді роботи Олександри Федорівни постійно експонувалися на обласних, республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках. Їх бачили в Софії, Парижі, Брюсселі, Токіо, Нью-Йорку та інших містах світу.
   Протягом багатьох років Олександра Селюченко виборювала своє право на творчість, а відповідно – на життя. Довгі роки вона змушена була пояснювати і переконувати всіх, що вона здатна на більше, аніж кожного дня ліпити одні й ті ж вироби за усталеними взірцями, що вона шукає не легкого життя, а хоче творити красу і приносити людям радість. Адже майстриня неодноразово говорила: «Творчість для мене найдорожче, бо це не просто праця – це створення краси, яка облагороджує людину і прилучає її до добра».
   І лише коли перебувала у Музеї народної архітектури і побуту України в Пирогово, Олександра Селюченко мала можливість творити, не дивлячись на норму і в умовах святкової піднесеності, оточена увагою з боку співробітників музею, головне, вона мала змогу спілкуватися з людьми, які захоплювалися її творчістю. Однією із заслуг Олександри Селюченко як художниці є те, що вона опоетизувала сіру опішненську глину, примусивши її засвітитися сонячним світлом, заговорити мовою людських почуттів, утверджувати найвищі людські цінності, викликати радість і оптимізм. Адже гончарство для неї було не заробітком, не засобом для існування, а можливістю самовираження, основним джерелом радості та краси.
    Майстриня померла 23 червня 1987 року в розквіті творчих сил. Скільки в її голові було ще планів, задумів, образів?... Це залишиться для нас загадкою. Олександра Федорівна Селюченко так і залишилася для нас назавжди художником від Бога. Її роботи – це сонячний дар українському народові. Адже вона своїми виробами, творчістю намагалася допомогти своїм землякам полюбити свою землю так, як любила сама. Бо знала, що всіма своїми здобутками в гончарстві, своїм талантом і своїм життям вона зобов’язана своєму народові, до якого тяглася, щиро любила, вболівала за його долю.{jcomments on}

 

Світлана Панасюк,
молодший науковий співробітник
Меморіального музею-садиби
гончарки Олександри Селюченко

Замовити екскурсію