Спогади з дитинства

вкл. 11 травня 2011. Опубліковано в Садиба Олександри Селюченко

Олександра Селюченко. Опішне, Полтавщина. 1940-ві роки. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

    Любила Олександра Федорівна рідну землю. Вболівала душею за своє селище. Пам’ятала перекази прадідів про колишнє Опішне. У своїх щоденниках вона багато разів поверталася до спогадів про свою вулицю, про батьківське обійстя та свою родину. Ці спогади зігрівали її холодними зимовими вечорами, додавали сили й наснаги.
   «Коли я наодинці з собою, особливо, коли я ліплю, то минуле випливає в пам’яті, як картина на полотні художника. Найчастіше згадується дитинство. Ну, і юність, молодість теж… Якими вони не були, в яких би тяжких умовах не проходили, в моїй пам’яті залишилися рідними і чудовими.
    Гарно, коли за тобою піклуються, доглядають, допомагають дивитися на світ і розуміти його, а він здається тобі таким цікавим і чародійним. Опішня тобі здається найпрекраснішим місцем на землі, а наша хата – найкраща і найзатишніша в Опішні. Стояла наша хата поруч з теперішньою моєю, тіки ближче до обриву і Тарапуньки, тому здавалося, що вона ось-ось полетить в ту прірву. Хата стояла дверима в двір, а боком на вулицю. За задньою стіною хати, внизу, проходила дорога, поруч з Тарапунькою. Над нею двома рядами шуміли верби, був місток для переходу, через нього ходили і по воду до криниці. З другої сторони бугра, внизу , боком до Тарапуньки, стояв будинок, а біля нього росло ціле море квітів. Жила в цьому будинку сім’я інтелігентна, але вона нас не цуралась, жили дружно, хоч ми і були прості люди проти них. Їхній син дружив з моїм братом, обоє вміли грати: брат на скрипці, а той на гармошці.
     Красива Опішня у всі пори року, але особливо гарна вона весною, коли навкруги все цвіте. Цвітуть сади, розносячи запах свій всюди. Бджоли гудуть, трава аж рипить – така зелена. Сонечко так лагідно обігріває всю цю красу. А настане вечір, що за чудо! Лунають пісні, то в одному боці вулиці, то в іншому. Тоді багато співали, і звідусіль лунали співи: і з Марехівки, і з Прогоні, і з Гончарівки, і з Калюжі, і з Липівців, і з Їсіпівки…

Варить батько зливану кашу на кабиці. Блищить вогник в ній, а ми сидимо всією сім’єю напоготові, щоб сьорбати юшку з каші, а тоді їли вже і таку бажану кашу. Навкруги нас буяє природа, линуть весняні пахощі, чути звідусіль співи, солов’ї заливаються в кущах, забиваючи всіх. Так гарно, що йти в хату не хочеться, та мати вже постелилася на долівці і зве до себе спати.
     Настане неділя, посуне народ на базар. Займаю я своє любиме місце біля вікна і спостерігаю. Так було цікаво дивитися на принаряжених жінок, чоловіків і особливо дівчат. Ті йшли сміхотливими табунцями, з стрічками в косах і з дукачами на шиї, у вишитих сорочках і плахтах. А чоловіки йшли гордовито, деякі з них вусаті, в начищених чоботях, поважною ходою. Коли настане друга половина дня, а люди перейдуть з базару, то брат з своїм другом-сусідом Колею сядуть у них під яблунею, і давай грати, мов на весіллі. Народу, було, назбирається повний двір, не вщухають звуки музики до самої темноти.{jcomments on}

Олександра Селюченко (у центрі) на околиці Опішного. 1950-ті роки. Автор фото невідомий. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства


     А до нас під вечір приходив циган розповідати казки. Зберуться, було, куми, просто знайомі і сусіди, сидять і слухають. Слухала і я, але ще була мала і казки ті мені не запам’ятались, але ті часи глибоко засіли в моїй пам’яті. Люди тоді були не ті, що тепер, і жили вони не так. Може і бідніше, але більш цікаво. І Опішня була зовсім не та, ніж теперішня. Тепер вона перетворилась в закутень, із якого всі тікають, хто може, бо немає в ньому умов для нормального життя, особливо, коли на початку шестидесятих воно перестало бути райцентром. А в давній Опішні вирувало життя. Мала вона аж сім церков, різні вони були між собою і в різні часи були в них храми. Були в Опішні дві школи, а третя біля кладовища. Жили в Опішні чинбарі, кравці, бондарі. Гончарів було повно, підкурювали вони Опішню своїми горнами. Зараз горить газ, освічуючи Опішню, а тоді палахкотіли гончарські вогні, що виходили з горнів. Навколо Опішні росли ліси: соснові, листяні і змішані. Розрослися вони і на рівнині, і на буграх, які нагадують гори. Простягались ті ліси (та і зараз тягнуться) до Диканьки, і, мабуть, далі. Одна частина Опішні – Їсіпівка, вся лежить на горах, найвищих на Полтавщині, через це її назвали «Драний Кавказ». А скільки було в Опішні садів, а особливо слив!...
     Мала тоді Опішня десятків три крамниць з різноманітним товаром, щотижневий торг і дві щорічні ярмарки по три дні – на Спаса і на Дмитра».
Мову оригіналу збережено*

Вулиця на гончарському кутку Опішного. Вдалині – частина слов’янського городища. Опішне, Полтавщина. 1899. Фото О.М.Павловича. Російський етнографічний музей (Санкт-Петербург, Росія). Копія – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства

Замовити екскурсію