Творити для людей

вкл. 29 травня 2010. Опубліковано в Садиба Олександри Селюченко

Світлана Панасюк,
молодший науковий співробітник Меморіального музею-садиби гончраки Олександри Селюченко

«Творчість – це життя, а безділля – тяжка ноша»
О.Ф.Селюченко

З давніх-давен славиться Опішне своїми оригінальними гончарними виробами. «Споконвіку пішов по людях, по світу славнозвісний опішненський посуд та інші тутешні керамічні вироби. Добрим словом згадували гончаря на жнивах селяни, п’ючи  у спеку з шорсткого глечика прохолодну криничну воду. Раділа господиня доброму хлібові, що видимався білими грудьми з квітчастої макітри. Змагалися у майстерності вигравати на свистунцях дітлахи, і від їхнього дзвінкого сміху ставав менш тяжким морок у підсліпуватій сільській хаті».

Ремеслом виготовлення іграшок і посуду займалися майже всі жителі села, а вироби з Опішного славилися далеко за межами України.

Представники старшого і середнього покоління Опішного – це  потомственні гончарі, які гончарною справою займалися ще з дитинства. Більшість дітей Опішного довгими зимовими вечорами, граючись, ліпили  на печі глиняні свистунці. Потім були два роки учнівства в гончарній школі, організованій при заводі, а далі – все життя біля глини.

Однією з найвідоміших майстринь минулого століття була Олександра Федорівна Селюченко – талановита мисткиня, неперевершений творець дрібної глиняної пластики, Велика гончарівна.

Олександра Федорівна – здібна учениця своєї матері – Євдокії  Селюченко, відомої мініатюрними іграшками – свищиками у вигляді коників, баранців, пташок, баринь. З дитячих років мама вчила маленьку Сашу все робити по-своєму. Спочатку пробувала робити найпростіше – рибок та качечок. Вона швидко опанувала всі хитрощі і премудрості в ліпленні. А там, якось непомітно почала робити складніше – «опішненських» чаєчок з двома пташенятами на крилах, невдовзі і коники її затупотіли, запишалися левики, помчали вершники на конях, заграли бандуристи. Робота з глиною так захоплювала, що вона могла сидіти цілими днями й ліпити іграшку – це їй було найцікавіше. І цю цікавість і любов до глини вона зберігала все своє життя аж до самої смерті.

Коли ліпила, то вкладала у вироби частину своєї душі. Вливала в слухняну глину ще й палкий вогонь власних емоцій. Ось як про це говорила сама Олександра Федорівна: «Коли я ліплю свої вироби, я вкладаю в них частину своєї душі, і вони стають рідними. Мої вироби – моя родина. Я з ними розмовляю, раджусь, сперечаюсь, розповідаю їм свої різні історії, а вони, хоч і мовчазні, заспокоюють мене, бережуть і рятують».

Олександра Федорівна створила сотні тисяч глиняних скульптурок, у яких втілено особливості українського традиційного світобачення ХХ століття.

Мисткиня  творила в руслі традицій свого осередку. Проте не дивно,  що серед творчості майстрів, можливо, лише твори Олександри Федорівни Селюченко не потребують підпису: їх не сплутаєш з роботами інших мистців Опішного. У творчості вона зверталася до звичних для Опішного та й взагалі для народної пластики сюжетів, зокрема складних багатофігурних композицій, що їх майстриня особливо полюбляла. Серед них – і незабутні образи улюблених письменників-класиків, які писали про рідний край, сцени з народного життя – залицяння та сватання, зустріч парубка і дівчини.

Загалом же іграшки Олександри Федорівни Селюченко – це її власний світ, власне світобачення, плід її буйної нестримної фантазії.

Мисткиня працювала дуже зосереджено, бо велике вміння мала в руках. Та не потрібно думати, що гончарство – це тільки робота рук. Хоч і кажуть про таких людей, що золоті мають руки, та всякий вид творчості – це, передусім, робота людського мозку, людських почуттів. Адже Олександра Федорівна створювала свій майбутній образ своєю уявою, своїм настроєм, усіма своїми нервами. Вона весь час перевіряла й спрямовувала роботу своїх рук.

Інколи уявляєш собі маленьку кімнатку, в якій, де тільки можна, як прийдеться, розставлено  готові і ще не випалені вироби, глина кругом, посудини з ангобами. За столом, біля вікна, сидить немолода жінка, підв’язана хустинкою. Через вікно ллється сонячне проміння, освітлюючи сіру, масну глину, яка лежить у неї на столі, дбайливо огорнута вологою ганчіркою, щоб не засохла. І от, ніби щось пригадуючи, жінка  відриває шматочок глини. Зарухалися пальці… Шматочок глини у вправних руках майстрині швидко перетворюється на циліндрик, з якого виростають голова, шия, ніжки, грива – народжується прудкий кінь. Легкими і звичними рухами жінка вигладжує майже готовий виріб. На якусь мить вона ніби завмирає – уважно розглядає виліплене. Але це ще не все. Найскладніше – зробити отвір для свистіння. Взявши тоненьку паличку (стеку)  вона робить отвір, і от дзвінкий свист лунає на всю кімнату – свистунець готовий. Лагідно посміхаючись, ставить на стіл фігурку чудернацького коника і говорить: «Ну, бешкетнику йди до компанії, воно в гурті і тепліше і веселіше тобі буде».

Майже без паузи бере готовий шматочок глини і чаклує над іншою іграшкою. Для  майстрині найголовніше було творити для людей, творити нове. Олександра Федорівна зізнається: «Якщо однакове мені як хвороба. Не можу однакове. Я люблю внутрішній рух. Казали не роби, а я робила, все одно вабило».

Адже гончарство для неї було не заробітком, не засобом для існування, а можливістю самовираження, основним  джерелом радості та краси.

Олександра Федорівна творила б день і ніч, але слабшало здоров’я, не було умов для праці, пригнічувало відчуття  самотності. Скільки в її голові було ще планів, задумів, образів! Але клятуща смерть не дала їх здійснити. Майстриня померла в розквіті творчих сил.

Вірна національній традиції, художниця створила дивовижний, оптимістичний, грайливий, добрий, веселий світ, де немає місця смутку і скорботі.

1. Данченко О.С. Народні майстри. – К: Радянська школа, 1982. – С.128.

2. Качкан В. Жива глина (Мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішного). – Опішне: Українське Народознавство, 1994. – С.44, 48, 54, 61-130, 171, 174, 179, 181.

3. Качкан В. Каштанове свічадо: Повісті. – К.: Веселка, 1992. – С.35-80.

4. Селюченко Олександра Федорівна // Митці України: Енциклопедичний довідник. – К.: УЕ, 1992. – С.520-521.

5. Сморж Л. Завтрашній день опішненської кераміки // Народна творчість та етнографія. –1968.– №4. – С.47-53.

6. Сморж Леонід. Гончарівна (Одержима керамікою). – Опішне: Українське Народознавство, 2004. – С.304.

7. Щоденник Олександи Селюченко // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.5. – Оп.3. – Од.зб.41. – С.23.

8. Щоденник Олександи Селюченко // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.  – Ф.5. – Оп.4. – Од.зб.65. – С.6.{jcomments on}

Замовити екскурсію