Гончарство Опішного

. Опубліковано в Гончарство Опішного

 

 

 

    3 СЕРПНЯ заслуженому майстру народної творчості України, члену Національних Спілок майстрів народного мистецтва та художників України, лауреату Всеукраїнської премії імені Данила Щербаківського, Державної премії імені Тараса Шевченка, почесному громадянину Зіньківщини ОМЕЛЯНЕНКУ ВАСИЛЮ ОНУФРІЙОВИЧУ виповнилося 89 років. 

. Опубліковано в Гончарство Опішного

   

   Олександра Селюченко – класик українського народного мистецтва, славетна гончарка, скульптор і малювальниця – народилася 6 травня (на святого Юрія) 1921 року в Опішному, в сім’ї гончарів. 1937 року закінчила Опішненську школу майстрів художньої кераміки. З 1946 року працювала на заводі «Художній керамік» на посаді ліпниці. Заслужений майстер народної творчості України (з 1971), член Національної спілки художників України (з 1970). Створила тисячі образів глиняної іграшки в традиціях Опішного.

 

 

Більше: http://selyuchenko-potters.gov.ua/news/98

. Опубліковано в Гончарство Опішного

27 квітня 2014 року минає двадцять років, як відійшла за вічну межу Явдоха Данилівна Пошивайло – майстриня художньої мальовки, засновниця першого приватного музею кераміки в Україні.

   Явдоха Данилівна Пошивайло (Бородавка) народилася 6 березня 1910 року в Опішному, в родині селянина-середняка. Росла сиротою. З досить раннього віку ходила по наймах, де опановувала мальовку в майстернях заможних гончарів. 1929 року вийшла заміж за потомственного гончаря Гаврила Ничипоровича Пошивайла. Від середини 1930-х років працювала малювальницею в артілі, згодом – заводі «Художній керамік», на Опішнянському заводі «Керамік». Після виходу на заслужений відпочинок удома розмальовувала вироби свого чоловіка й ліпила свистунці.

Більше: http://poshyvailo-potters.gov.ua/news/80

. Опубліковано в Гончарство Опішного

   

   21 жовтня 2013 року виповнилося 77 років Михайлові Єгоровичу Китришу − заслуженому майстру народної творчості України, члену Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки художників України, лауреату Всеукраїнської премії імені Данила Щербаківського, Національної премії України імені Тараса Шевченка.

. Опубліковано в Гончарство Опішного

(До сторіччя від дня народження Трохима Назаровича Демченка)

1912 –1985

 

   Багато хто, прямуючи вулицею Партизанською в Опішному до Національного музею-заповідника українського гончарства, помічає дві майстерно зроблені зооморфні скульптури – барана й лева, що ніби охороняють стежку, яка веде до непримітного будиночка. Місцеві жителі знають, що створив їх господар оселі – художник, скульптор, гончар Трохим Назарович Демченко. Величні й погордливі скульптури стали невід'ємним атрибутом Опішного, своєрідним нагадуванням подорожуючим – Ви в столиці українського гончарства!{jcomments on}

. Опубліковано в Гончарство Опішного

    Корицький Яків Іванович народився 27жовтня 1895 року в Миргороді. Закінчив тамтешню художньо-промислову школу. З 1913 року учителював у Нових Санжарах. 1916 року мобілізований у Російську армію. Приймав участь у бойових діях на фронтах Першої світової війни, де був рядовим. 1917 року закінчив школу прапорщиків. Упродовж 1918–1919 років, з переривами, служив уармії Української Народної Республіки. Останнім місцем служби була школа старшин. Оскільки захворів тифом, у листопаді 1919 року повернувся в Миргород.  З 1920 року мешкав у Опішному, протягом 1920-х – 1930-х років працював  учителем малювання в місцевій  7-річній трудовій школі, згодом був її директором; пізніше – інструктором в Опішнянській керамічній промисловій  школі, яка діяла протягом 1927–1933 років; був директором Опішнянської школи майстрів художньої кераміки, яка функціонувала протягом 1936–1941 років, та викладав там керамтехнологію.

    7 вересня 1937 року був заарештований Опішнянським райвідділом НКВС за звинуваченнями в проведенні контрреволюційної агітації. 25 жовтня 1937 року – засуджений Особливою трійкою при УНКВС Харківської області на 10 років позбавлення волі. Покарання спочатку відбував у «Томасинлаге», а потім – у «Севжелдорлаге». Помер 29 січня 1942 року від пелагри в лазареті Урдомського відділення Архангельської області.

    Постановою президії Полтавського обласного суду від 29 листопада 1962 року Якова Івановича Корицького реабілітовано.

    Нині його кримінальна справа зберігається в Архіві УСБУ в Полтавській області.{jcomments on}

Віктор Міщанин,

керамолог, кандидат історичних наук

. Опубліковано в Гончарство Опішного

   Серед тих, чиє ім`я назавжди золотими літерами вписано в історію опішнянського заводу «Художній керамік» та гончарства Опішного взагалі, окреме місце займає талановита малювальниця Мотрона Савівна Назарчук. Протягом сорока років її життя було пов’язане з опішнянським гончарством.

   19 листопада 2011 року виповнилося 100 років від дня її народження. Родом Мотрона Савівна з сусіднього з Опішним козацького села Малі Будища. Її дід та батько, малобудищанські козаки, ввійшли в історію нашого села другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Перший із них, Лука Іванович Каша (?–1894),  1868 року був обраний попечителем церковнопарафіяльної школи, а згодом–старшиною  сільської управи. Батько, Сава Лукич (1856–1919), закінчив міністерську школу в Опішному, був регентом церковного хору Різдво-Богородичної церкви, попечителем церковнопарафіяльної та земської шкіл.

    1927 року  Мотрона Савівна навчалася й працювала в майстерні при гончарній школі в Опішному. ЇЇ першим учителем був досвідчений художник Іван Гопкало. Через ріквонавже працювала як повноцінна малювальниця.

. Опубліковано в Гончарство Опішного

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФІЛОСОФА Й КОЛЕКЦІОНЕРА ОПІШНЕНСЬКОЇ КЕРАМІКИ

ЛЕОНІДА СМОРЖА

   Коли народжується Музей, з‘являється ще один Храм на Землі –Храм Краси і Гармонії. І важливо, щоб до Музею, як до Храму, йшли люди. Інакше для кого він і навіщо?         

   Коли на відкриття Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа до невеличкого села Міські Млини, що в Полтавщині, з‘їхалося майже півтисячі поціновувачів народного мистецтва з різних куточків України, Росії, Білорусі, Молдови та США, стало зрозуміло, що відвідувачів тут і надалі вистачатиме.  

   Вже більше року музей-садиба функціонує як структурний підрозділ Національного  музею-заповідника українського гончарства в Опішному. З кожним днем у «Книзі відгуків» з‘являються все нові й нові записи захоплених туристів, а земляки Леоніда Опанасовича Сморжа навідуються, щоб поповнити фонди музею унікальними експонатами, поділитися спогадами про невтомного збирача кераміки.    

  Майбутній філософ народився в селі Орданівка Диканського району, що в Полтавщині. Про свій рід він писав: «По батьковій лінії рід має козацькі корені. Дід Сисой мав усе необхідне для належного господарювання: ясний розум та умілі руки. Тому й господарювання було добротне – пристойний шмат  прекрасного чорнозему, багато живності… Не цурався дід і хліба духовного: він грав на всіх наявних у селі музичних інструментах…» [1, с.5].Мати Леоніда Сморжа Анастасія Марченко походила з диканьських міщан.

Зростав хлопчина у великій сім’ї, мав шестеро братів і двох сестер. Родина часто переїздила. Коли вітчима, за наказом партії, направили до  Міських Млинів, що неподалік Опішного, на розбудову колгоспу, Леонід був уже підлітком. Село йому дуже сподобалося, він часто мандрував його околицями. І де б не доводилося йому бувати пізніше, упродовж усього свого життя Міські Млини він вважав «найчарівнішим куточком на білому світі».

 

Роки становлення та творчих пошуків

  1943 року п’ятнадцятирічним юнаком Леонід Сморж пішов на фронт. Спочатку воював у піхоті, потім був снайпером, а наприкінці 1944-гозакінчивШколу морської авіації в Новому Афоні (на Кавказі). Продовжив службу стрілком-радистом. За героїзм та відвагу його було нагороджено  орденами:  «За мужність», «Слави» ІІІ ступеня, «Вітчизняної війни» І ступеня та багатьма медалями.

  Повернувшись у Міські Млини після семи років строкової служби, юнак збагнув, що він не має жодної цивільної спеціальності. Спочатку намагався влаштуватися на роботу в Полтаві, вчився малювати. Відновивши свої заняття з важкої атлетики, брав участь у багатьох спортивних змаганнях. Виборов першість України з гирьового спорту в легкій вазі. Так, нарешті, доля привела хлопця до Школи тренерів при Київському інституті фізкультури і спорту.

  1953 року Леонід Сморж став студентом філософського факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. На цей час припало знайомство з такими видатними особистостями, як Борис Олійник, Вадим Крищенко, Микола Сингаївський, Іван Зязюн та інші. Стосунки, що зав’язалися в той період, не переривалися й упродовж усього його життя.

 1958 року Леонід Сморж вступив до аспірантури та влаштувався на роботу на кафедрі психології вишу, де навчався. Захопившись кіномистецтвом, свою наукову роботу він також присвятив цій темі. Крім того, учений багато фотографував, фільмував.Перед захистом кандидатської дисертації побував на ІІІ Міжнародному кінофестивалі в Москві.

   Починаючи з 1960-х років, учений подорожував по Україні та за її межами. Побував у Карпатах, Криму, на Далекому Сході. Кожного разу повертаючись зі своїх мандрівок, привозив усе нові й нові трофеї: з Тернополя та Івано-Франківська – писанки, з острова Сахалін – величезного краба, з мису Тарханкут, що на узбережжі Чорного моря, – незвичайної форми мушлі, а з Опішного  – гончарні вироби дивовижної краси та вишивку.

 

Наукові досягнення. Захоплення опішненською керамікою            

  Не було жодної літньої відпустки, щоб Леонід Опанасович не приїздив до Міських Млинів, де жила його мама. Допомагав їй по господарству, не цурався будь-якої сільської роботи. Крім того, частенько навідувався до Опішного в завод «Художній керамік», щоб  попрацювати та поспілкуватися з майстрами. «Я став часто і подовгу бувати на робочому місці гончарів і малювальниць, вести з ними розмови на різні теми, з багатьма подружився, й ці стосунки і зв’язки ніколи не обривалися. Поступово я став одержимим колекціонуванням опішненської кераміки», – згадував учений [1, с.191]. З’явилися також його публікації в періодиці про опішненських майстрів та про майбутнє народних художніх промислів. У цих статтях вперше прозвучала думка про створення музею гончарства в Опішному.       

  Упродовж 1964–1997 років Леонід Сморж працював у Київському державному педагогічному інституті імені Олексія Горького (нині – Київський державний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова) викладачем, старшим викладачем, доцентом, професором. 1981 року за викладацьку роботу його було нагороджено орденом «Знак пошани».

  На початку 1980-х філософа було запрошено до Німеччини. Леонід Опанасович їздив до Лейпцига, Берліна, Дрездена, спілкувався з колегами та студентами, писав статті для наукового збірника Лейпцизького педінституту.

  Та де б не був учений, чим би не займався, думки про майбутнє опішненської  кераміки не полишали його. Цьому сприяла тривала дружба колекціонера з  родиною Пошивайлів. Він писав: «Багаторічне спілкування з гончарями переконало мене, що деякі з них за своїм культурним рівнем і життєвою позицією, цінностями, якими вони орієнтуються і утверджуються, вищі за тих, хто більш освічений або має науковий ступінь» [1, с.189]. 20 лютого 1985 року в щоденнику Леоніда Сморжа з’явився запис: «Ідея створити музей в Опішному наскільки оволоділа нами, Олесем Пошивайлом і мною, що ми при зустрічах часто обговорюємо її». А вже через рік на теренахПолтавщини постав Музей гончарства в Опішному – всеукраїнський центр збереження, вивчення й популяризації гончарної спадщини. Вже минуло 25 років від дня заснування цього закладу, а в складі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному функціонує структурний підрозділ – Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.

 

Колекція Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера

опішненської кераміки Леоніда Сморжа

        Більше ніж півстоліття вчений визбирував найкращі зразки народного мистецтва. Чільне місце в колекції займають вироби з глини (близько 700 унікальних експонатів).  Багато авторських робіт існує лише в одному екземплярі, оскільки виготовлені майстрами на замовлення колекціонера. Це твори відомих опішненських гончарів – Івана та В’ячеслава Біликів, Гаврила та Миколи Пошивайлів, Григорія Тягуна, Василя Омеляненка, Михайла Китриша, Василя Біляка, Трохима Демченка, Миколи Різника, Івана Шияна, Олександри Селюченко, Анастасії Білик-Пошивайло, Олени Мороховець, Ніни Дубинки, оздоблені неповторною мальовкою славетних  малювальниць Зінаїди Линник, Явдохи Пошивайло, Параски Біляк, Поліни Сиси, Ганни Китриш, Марії Бондаренко та Ірини Мирко. Серед гончарних виробів – зооморфна скульптура, декоративно-ужитковий посуд та дитяча іграшка.

  Окрім кераміки, до колекції  увійшло чимало українських чоловічих та жіночих сорочок, рушників і скатертин з Полтавщини, Сумщини, Івано-Франківщини. Експонати з тканини вишиті хрестиком, гладдю і тамбурним швом, а  також оздоблені мережкою.

  Більшість живописних полотен, що є в експозиції музею-садиби, –це копії картин відомих художників, написані Леонідом Сморжем. Інші – подаровані йому авторами.

  Близько ста писанок, придбаних ученим у різних регіонах України, вражають яскравою кольоровою гамою та багатою символікою. Леонід Сморж також захоплювався збиранням старовинних ікон. Їх у колекції – 19, більшість датована ХІХ століттям.

  Інтер’єр  Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа доповнюють старовинні меблі, виготовлені місцевими майстрами.

  Особисті речі та архів ученого, які також представлені в експозиції музею-садиби, відображають смаки і вподобання їхнього власника. Велика кількість фотографій свідчить про захоплення Леоніда Сморжа фото- і кіномистецтвом.

  Тут також зберігається бібліотека філософа, яка налічує понад 3000 книг. Серед них і монографії, що складають науковий доробок Леоніда Сморжа:«Світ десяти муз: Мистецтво і дійсність» (1973), «Орфей в эпоху звездолетов (Искусство в духовной жизни современного человека)» (1989), «Особа і суспільство (філософсько-психологічний аспект)» (2001), «Гончарівна (одержима керамікою)» (2004); наукові посібники: «Філософія» (2004), «Естетика» (2005) та брошура «Естетична цінність мистецтва» (1972).

  Усе перелічене вище склало унікальну колекцію, яку влітку 2009 року, незадовго до відходу у вічність, Леонід Опанасович Сморж подарував Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному. Від першого дня заснування цього закладу і до останньої хвилини свого життя він підтримував усі найкращі починання Музею-заповідника. І сьогодні ми з упевненістю можемо сказати, що вчений був одним із тих, хто стояв біля витоків його створення.

  Плекати красу, збирати й примножувати духовні скарби нашого народу – означає дбати про майбутнє, тож яким воно буде – залежить від кожного з нас. Нехай ці поетичні рядки філософа стануть заповітом для нащадків:

Древнім Чумацьким Шляхом

Прадіди їдуть наші,

Над задрімалим дахом

Варять у казанах кашу.

І золоті пшонини

Падають в трави глухо,

Це дорогій Україні,

В дар неспокійним внукам.

Слава тому, хто знайде,

Честь, хто почне шукати…

1. Сморж Леонід. Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади). – Опішне: Українське Народознавство, 2009. – 402 арк. // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства.

Вікторія Зубань,

завідувач Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера

опішненської кераміки Леоніда Сморжа

. Опубліковано в Гончарство Опішного

   Те, що відомий гончар Іван Білик (1910–1999) народився в Опішному – факт загальновідомий. А от про те, що його родинні корені по матері – із сусіднього села Малі Будища, зі стародавнього хліборобського козацького роду Лисенків, представники якого мешкали тут ще в першій половині 1700-х років, напевно, мало хто чув чи знає.

   Його дід, козак Яків Семенович Лисенко (1846 р.н.), був заможним господарем, мав кілька десятин землі, допомагав місцевій Різдво-Богородичній церкві. Зокрема, разом з іншими допоміг побудувати церковний будинок для священика. За це йому 1882 року було оголошено «від імені Високопреосвященства пастирську вдячність і благословення».

  Про бабусю Івана Архиповича, дружину Якова Лисенка, відомо, що вона походила із заможного козацького малобудищанського роду Мокляків. Скільки було у них дітей, зараз сказати точно не можливо. Є відомості про вісьмох: п’ятьох дівчат і трьох хлопців. Серед них – мати Івана Білика – Явдоха Лисенко, яка вийшла заміж в Опішному за Архипа Білика. Дві її сестри пішли заміж в Опішному: одна за Пискуна, друга за Окару (по-вуличному Заліпаку). Ще одна сестра Мар’я (1860–1930-ті) вийшла за Опанаса Бідаша (по-вуличному Любку) в Малих Будищах, а сестра Клавдія – за гончаря Якова Павловича Пічку, уродженця Малих Будищ, що поселився в сусідньому гончарному хуторі Хижняківці. Три сини Якова Лисенка жили в Малих Будищах. Корній (1876 р.н.) та Дмитро, як і батько, були хліборобами, а Лука – фельдшером.

  Саме у своїх родичів по матері, Якова та Клавдії Пічок, жив, навчався і гончарював три роки в другій половині 1920-х років майбутній всесвітньо відомий майстер гончарства. Тут, у Хижняківці, відбулося становлення Івана Білика як гончаря. Пророчими виявилися слова Якова Пічки, який, побачивши племінника за роботою, мовив: «З Івана буде гончар!»

   Чимало часу минуло з тих пір. Багато історичних катаклізмів випало на долю Іванових родичів по матері, представників Лисенківського роду. Голодного 1933-го померли дід Яків та дядько Дмитро Лисенки, а також Клавдія і Яків Пічки. 1938-го розстріляли як «ворога народу» ще одного дядька – Корнія Лисенка. Дивом залишився живим, діставши тяжкі поранення на фронтах Другої світової, і сам Лисенківський онук Іван Білик.

   Нині пусткою став хутір Хижняківка, де крутив гончарного круга тоді ще юнак Іван Білик. Зосталася лише в пам’яті народній назва «Пічків ліс». Збезлюднів і Яр – куток Малих Будищ, де віками жили працелюбні хлібороби Лисенки, де минуло дитинство і юність матері майстра Явдохи Яківни, де стояла хата його діда Якова Лисенка. Ту хату на початку 1930-х розібрали «дбайливі» активісти, викинувши на сніг у люті Хрещенські морози її господаря, 87-річного Якова Лисенка, пустили її на дрова для випалювання гончарних виробів в артілі «Художній керамік», де  на той час уже працював гончарем Іван Білик з роду Лисенків. І хто знає, можливо, саме дрова з дідової хати підкидали у горно, випалюючи вироби, зроблені руками лисенківського внука Івана Білика. З тієї хати, в яку не раз ходили з матір’ю до діда в гості… Сумно нині на Яру. Лише назва «Лисенкова долина» і досі зосталася в пам’яті людей.

   Більше 11 років тому відійшов за межу вічності Іван Білик, всесвітньо відомий гончар, славетний син хліборобського роду Лисенків із Малих Будищ, який свої «гончарські університети» проходив у Хижняківці.{jcomments on}

 

Віктор Міщанин,

керамолог,
кандидат історичних наук

. Опубліковано в Гончарство Опішного

Олена Щербань
старший науковий співробітник
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному,
лауреат премії імені Василя Скуратівського
(Опішне, Полтавщина)

     Макітри – один із найбільш уживаних видів глиняного посуду українців. У господарстві вони практично незамінні, оскільки мають широку сферу застосування, тісно пов’язані з традиційною кулінарією. Тому гончарі виготовляють і продають їх дотепер.
    Для дослідження даної теми мною було обрано Опішне, що на Полтавщині, як один з найвідоміших гончарних осередків. Впродовж заявленого в темі періоду місцевими гончарями, окремі з яких досягли значної майстерності в цій справі, було виготовлено значну кількість різних за параметрами макітер. Отже, опішнянські господарства були в достатній мірі забезпечені ними. Нині, досі існуючий попит на глиняні макітри втамовують переважно працівники місцевого приватного підприємства «Гончарний круг». Не дивно, що наразі «різночасові» макітри (найдавніша відома автору виготовлена на початку ХХ століття, найновіша – виготовлена на початку ХХІ століття) використовуються у побуті більшості опішнянських родин (67 з опитаних мною 100 осіб).
Незважаючи на наявність студій гончарства Опішного відомих дослідників Івана Зарецького, Якова Риженка, Євдокії Дмитрієвої, Катерини Матейко, Олени Клименко, Олександра Пошивайло та інших [2,7,1,4,3,6], місце макітер у побуті місцевих мешканців досі лишається маловивченим. Найбільше інформації стосовно порушеного питання міститься у праці керамолога Якова Риженка «Форми гончарних виробів Полтавщини» [7, c.2-28] та монографії керамолога Олеся Пошивайла «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» [6, c.211-213]. Обидва дослідження побудовано переважно на матеріалах другої половини ХІХ – першої чверті ХХ століття, автори яких коротко зупинилися на етимології слова «макітра» та їх функціональному призначенні. До того ж, ніхто зі згаданих дослідників не зазначив, що наведена інформація стосується саме опішнянських макітер.
    У пропонованому дослідженні переважно на основі польових матеріалів, зібраних протягом останніх п’яти років, подано відомості про використання глиняних макітер у Опішному в побуті та весільному обряді упродовж періоду з останньої третини ХХ століття донині.
    Упродовж ХХ – початку ХХІ століття форма та пропорції опішнянських макітер були сталими: боки – розхиленими, вінця – відігнутими, потовщеними, з діаметром приблизно рівним найбільшому діаметру тулуба. Об’єм макітер, за свідченням інформаторів, міг бути від 1 до 40 літрів. Варто зазначити, що виготовляючи макітру, зазвичай гончарі не міряли їх об’єм, тому він дещо умовний. Найбільше їх виготовляли місткістю 3-15 літрів. Макітри більшого розміру виробляли переважно за спеціальним замовленням. Це фізично важка робота, виконати яку було під силу не всім гончарям. У другій половині ХХ століття, згідно згадок мешканців Опішного, виготовити макітру такого великого об’єму могло не більше п’яти опішнянських гончарів. Попід вінцями макітер місткістю понад 15 літрів для зручності перенесення наліплювали два вуха. Значну частину макітер, виготовлення яких у досліджуваний період зосередилося переважно на гончарному підприємстві Опішного, заводі «Художній керамік», оздоблювали стилізованим рослинним орнаментом.
Завдяки своїй формі глиняні макітри унікальні своєю універсальністю використання їх у побуті. Як і в попередній період, у другій половині ХХ століття в Опішному макітри різної місткості (від одного до сорока літрів) використовували для:

  • розминання;
  • розтирання продуктів;
  • тушкування страв;
  • подачі страв до столу.
  • приготування тіста;
  • тримання води та сирівцю;
  • квашення і соління городини та фруктів,
  • зберігання сипучих продуктів (борошна, солі, цукру, круп, зерна тощо), а також хліба, пирогів, повидла, варення, жирів (масла, смальцю) тощо;
  • для здійснення обрядів, зокрема весільних.

    Сфера функціонального призначення макітер протягом досліджуваного періоду звужувалися. Призначення слугувати для тримання рідин, повністю перебрав на себе металевий та пластиковий посуд. Інший посуд використовується тепер і для зберігання сипучих та продуктів в’язкої консистенції. Зі значними змінами в сучасному опішнянському весіллі, макітри втратили й свою обрядову функцію.
Нині в Опішному глиняні макітри використовують переважно в господарствах людей старшого покоління для замішування тіста (на пироги, хліб та паски) чи розтирання маку, хоча подекуди – й для інших цілей. Опішняни середнього віку та молодші використовують макітру нечасто, хоча саме цей вид глиняного посуду трапляється в господарстві найчастіше.
    Воднораз у господі здебільшого було дві великі макітри (одна – в резерві). Наведу кілька свідчень про це. Ліна Старущенко розповідала: «У мене на чотири відра макітра. І друга є, менша, для случая» [15]. Ганна Кононенко згадувала: «У кого було й чотири макітри, а в мене дві – як поб’ється одна, то ще одна буде» [11]. Навіть дещо попсовану посудину одразу не викидали. Надщерблену могли використовувати, за місцевим висловом «на всиплище» – для зберігання сипучих продуктів. Тріснуту на вінцях посудину продовжували використовувати, обв’язавши для міцності попід вінцями дротом [12], мотузкою чи ганчіркою. Про використання таких макітер Ганна Кононенко зазначила: «Як чорнова, десь надколена, то обв’язували проволокою. Було, як не добачиш, купиш вже надколене» [11].
Нову макітру перед використанням вимивали теплою водою [12].
    Головним призначенням полив’яних і неполив’яних макітер об’ємом понад 6 літрів є, за місцевим висловом, «підколочування» та вимішування тіста. Раніше ж, на свята чи інші «оказії», використовували макітри понад 20 літрів. Ганна Міняйло згадувала, що «одна макітра на п’ять відер завжди стояла на горищі, її використовували один раз на рік, щоб замішувати тісто на паску, або як хто умре – то на пироги вчиняти. Це в мене було багато посуди, батько гончарював, в людей, може, і менше було, воно дорого тоді було купити» [13].
Ще до середини ХХ століття, коли в кожній українській хаті була піч, на всі «свята-празники» та в неділю, господині обов’язково випікали хліб, пироги, перепічки... Залежно від кількості членів сім’ї потрібні були макітри різних розмірів. Найбільш поширеними у використанні були макітри місткістю близько 10-15 літрів. З часом, коли добробут більшості опішнянських родин покращився і хліб почали переважно купувати в крамницях, у макітрах вчиняли тісто здебільшого на пиріжки чи паски. Така їх функція збереглася донині. Наприклад, опішнянка Лідія Штанько використовує десятилітрову макітру коли пече пироги на Великдень чи Різдво, а майже щонеділі, для приготування тіста на пиріжки для онуки користується макітрою меншого розміру [19].
    Раніше, згідно зафіксованих спогадів респондентів, макітру, в якій місили тісто, не мили, щоб зосталися на стінках залишки тіста – «як закваска, як помити, то буде пусте» [12]. Нині ж, коли в потрібний момент можна купити дріжджів, одні господині після того, як «вироблять» тісто, їх ретельно миють [15], інші – намагаються не мити, але обшкрібають.
Такі ж, як для замішування тіста, але обов’язково полив’яні зсередини макітри, використовували і, подекуди, продовжують використовувати донині, для квашення і соління буряків, капусти, огірків, помідорів, кавунів про запас тощо.
    Менші за 6 літрів макітри, здебільшого полив’яні (адже вони менше вбирають жир, тому легше миються) використовували для тушкування та запікання м’яса, овочів (картоплі, капусти, буряків, гарбуза тощо), подавання до столу готових страв. Як згадувала Ганна Хмелик, «картоплю з салом тушили у макітерці. Можна і в горщечку, але в макітерці найкраще, тільки в полив’яній, бо неполив’яна вбирає жир» [17].
Неполив’яні макітри невеликих розмірів використовували для розминання дерев’яним товкачиком звареної картоплі, квасолі, гороху, а також сиру. В них також розтирали макогоном мак.
У другій половині ХХ століття полив’яні мальовані макітри відносно невеликого розміру використовували для зберігання та подачі до столу вареників, гречаників, млинців, голубців тощо.
В макітрах, які на даний момент не використовувалися, зберігали збіжжя, або ж вони стояли перевернутими догори дном, «щоб не нападало сміття, миша не вскочила на горищі чи в чулані» [17].
Щодо обрядодій, мені вдалося записати інформацію про використання макітер лише у весільному обряді. Останній раз, згідно зафіксованих мною відомостей, з дотриманням обряду з макітрою весілля у Опішному відбулося у 1997 році. Отже, макітри використовували під час обряду випікання короваїв та медяників коровайницями (як правило, у середу чи четвер за три дні до весілля). Зазвичай було дві макітри – одна для короваю, інша – для медяників – їх тісто різнилося і за об’ємом і за кількістю компонентів, та ще одночасно ці два види обрядового печива в піч для випікання не ставили [8, 9].
В Опішному для замішування тіста на весільний коровай використовували здебільшого нову макітру. Окрім того, макітра могла бути спеціально виготовлена для цього випадку, про що свідчать написи на деяких з них. Наприклад, напис на одній зі своїх макітер: «Люби меня, как я тебя» Лідія Штанько пояснила, що він стосується взаємної любові господині і посудини [18]. «Тісто обов’язково в макітрі місить, червоною лєнтою обов’язково обв’язували як тісто місили на весільний коровай», – згадувала Анастасія Мелащенко [14]. Після того, як коровай та медяники ставили в піч, коровайниці виходили за ворота, і, з піснями та жартами, розбивали глиняну макітру качалкою [10, 16]. Це символізувало закінчення обряду випікання весільного короваю, і щоб не довелося пекти його вдруге. Іноді, шкодуючи посудину, «на розбиття» брали інший, негожий посуд [16].
    З останньої чверті ХХ століття в Опішному поширилася «традиція» замовляти весільний коровай або в жінки, яка «спеціалізувалася» на виготовленні весільного обрядового печива, або на хлібопекарнях. Зрозуміло, що в цих випадках обряд з макітрою не відбувався.
«Драну» макітру чи горщик розбивали і на другий день весілля, коли свати приходили до батьків «Молодої». Згідно спогадів нині найстарішої мешканки Опішного Параски Більги (1912 р.н.), у посудину насипали попелу, ставили «на воротях», а тоді, коли родичі Молодого підходили близько, розбивали її «коляками». Попіл потрапляв не лише на святковий одяг гостей, але й запорошував очі [10, 16]. Нині думки щодо дотримання цих звичаїв у респондентів розходяться. Одні говорять, що глиняну макітру все ж необхідно розбивати, інші ж проти того, щоб розбивати будь-що під час весільного обряду. Під час приготувань до весілля нині, макітер не розбивають
    Мені вдалося зафіксувати інформацію про те, що глиняна макітра для замішування тіста на коровай у однієї з відомих опішнянських коровайниць «прослужила» понад 40 років (!).
Отже, з-поміж інших видів глиняного посуду, в культурі харчування українців макітра вирізняється своєю багатофункціональністю. Протягом досліджуваного періоду сфера їх функціонального використання поступово звужувалася, нині простежується зменшення розмірів використовуваних макітер, що пов’язано з суттєвими змінами в побутовій культурі опішнян. Варто враховувати і факт відносної дороговизни глиняної макітри (80-100 гривень). Але й на початку ХХІ століття опішняни використовують макітри в домашньому побуті – здебільшого для замішування тіста на пироги, паски та розтирання маку. Рідше – для інших цілей. Інші їх функції нині виконують металеві, скляні та пластикові вироби. Обрядодія, пов’язана з використанням макітри, яку здійснювали коровайниці в період весільних приготувань: вимивання її перед початком та після роботи, обв’язування червоною стрічкою, розбивання перед воротам, що супроводжувалося відповідними піснями та приказками, в досліджуваний період віджила.

Джерела.

1. Дмитрієва Є.М. Мистецтво Опішні. – К.: вид-во Академії архітектури Української РСР, 1952. – 60 с.
2. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: типо-литогр. Л.Фришберга, 1894. – 121 с. – 3 нен., ІІ, 126, ХХІІІ, VІ, 11 с.
3. Клименко О.О. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – К., 1995 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од.зб. 36. – 217 арк.
4. Матейко К.І. Українська народна кераміка ХІХ-ХХ сторіч. Історико-етнографічне дослідження: Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Львів, 1953 // Там само. – Ф.1. – Оп.2. – Од.зб.1.– 284 Арк.
5. Пошивайло О. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України: Гетьманщина. – Опішне: Українське Народознавство, 1993. – 280 с.
6. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.: іл.
7. Риженко Я. Форми ганчарних виробів Полтавщини // Науковий збірник Харківської науково-дослідної катедри історії української культури імені академіка Д.І. Багалія. – Харків, 1930. – Т.ІХ. – Вип.2. – С.22-42.
8. Спогади Параски Більги, 1909 р.н., від 10.11.2007 р., Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Анатолія Щербаня.
9. Спогади Віри Іванівни Вепро (дів.Пилипенко), 1947 р.н., від 20.02.2009 р., Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань.
10. Спогади Віри Грамоліної, 1933 р.н., від 10.11.2007 р., Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Анатолія Щербаня.
11. Спогади Ганни Степанівни Кононенко, 1918 р.н., від 14.10.2003 р. Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань.
12. Спогади Христини Коростиленко від 26.11.2008 р., Опішне, Полтавщина // Звіт старшого наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Олени Щербань про результати одноденної керамологічної експедиції по Опішному в рамках наукового проекту «Гончарство Опішного в іменах його майстрів» 26.11.2008 року. – НАУГ, НМЗУГ в Опішному.
13. Спогади Ганни Міняйло, 1929 р.н., від 16.02.2004 р. Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань.
14. Спогади Анастасії Миколаївни Мелащенко (дів. Журилко), 1947 р.н., від 20.02.2009 р., Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань.
15. Спогади Ліни Михайлівни Старущенко (дів. Мелащенко), 1938 р.н., від 20.02.2009 р., Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань.
16. Спогади Варвари Тесленко, 1938 р.н., від 10.11.2007 р., Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Анатолія Щербаня.
17. Спогади Ганни Микитівни Хмелик, 1927 р.н., Опішне, Полтавщина, від 14.10.2003 р. // Польові матеріали Олени Щербань.
18. Спогади Лідії Михайлівни Штанько, 1944 р.н., від 8 лютого 2009 р., Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань.{jcomments on}

. Опубліковано в Гончарство Опішного

Гончар Іван Білик Гончар Іван Білик    

    Мистецька постать Івана Білика в царині народного мистецтва формувалася поступово, в процесі наполегливої творчої праці. Гончарюючи з дитячих літ, майстер пройшов непростий шлях художнього пізнання, зазнаючи і солодкого щастя перемог та відкриттів, і гіркоти невдач та криз. При цьому він ніколи не зраджував обраної мети свого життя – бути гончарем.
    Народився Іван Білик в містечку Опішне, що в Полтавщині. Гончарювати вчився у свого дядька – гончаря Якова Пічки. На початку 1920-х років навчався в Опішнянській керамічній майстерні, а пізніше в Опішнянській керамічній школі. Рано залишився без батька, і щоб хоч якось виживати, довелося йти в найми до мисочника.
1929 року влаштувався працювати на завод «Художній керамік» гончарем. Та через війну змушений був піти на фронт, де отримав тяжке поранення. Довгий час реабілітовувався в госпіталі. Жагуча тяга до мистецтва не залишала в спокої навіть у лікарні. Він почав створювати невеличкі фігурки з лікувальної грязі.
   Після реабілітації знову повернувся на завод «Художній керамік». Спершу токарем – підточував денця посуду, згодом став майстром – почав виготовляти сувеніри (баранчики, посудини, куманці тощо). Набувши досвіду, почав працювати у творчій лабораторії й навчати новачків.
   «Викладачем він був хорошим, – згадує гончар Микола Пошивайло.Навчалися ми тоді лише шість місяців, приблизно по 15 чоловік. Спершу ми робили літровочки (посуд на 1 літр. – Авт.), а потім уже важчі вироби. Іван Архипович гарно викладав. Після нього виходили, можна сказати, гарні майстри. Весь час був задумливий, мовчазний, невеселий».Наприкінці 1940-х років роботи Івана Білика почали експонуватися на обласних та республіканських виставках декоративно-ужиткового мистецтва і майже на всіх із них відзначалися нагородами.{jcomments on}

Замовити екскурсію