. Опубліковано в Гончарство Опішного

Здавна глиняні свистунці були для дітей однією із найкращих забав. У наш час уже не граються такими іграшками, проте в Музеї гончарства в Опішному всі відвідувачі мають нагоду познайомитися із забавками своїх предків. До того ж, не тільки переглянути колекцію глиняних іграшок в експозиції, а й отримати їх у подарунок!

 Після кожної екскурсії на подвір’ї Музею лунає музика своєрідного оркестру з глиняних іграшок. Не лише діти, а й дорослі охоче висвистують півниками. «Розлітаються» опішнянські півники-свистунці зі своїми новими господарями в усі куточки світу! Для них не існує кордонів, адже зазвичай ці маленькі глиняні забавлянки не складають надзвичайної мистецької цінності. Вони набувають вартості як пам’ять про відвідини єдиного в Україні Музею, колекція якого складається із декількох тисяч глиняних експонатів: посуду, скульптур, панно, іграшок; Музею, де можна погончарювати, поліпити й помалювати з майстром, Музею, де все налаштоване на те, щоб кожен якнайглибше заглибився в атмосферу гончаротворення.

Людям завжди приємно привезти додому щось на згадку з подорожі чи екскурсії. Більшість відвідувачів Музею гончарства хочуть не лише отримати подарунки, а й цікавляться, хто ж є їхніми авторами?

Тож знайомтеся з тими, чиї творіння ви тримаєте в руках!

Майстриня глиняної іграшки Зінаїда Хлонь. Опішне.2015 Майстриня глиняної іграшки Ганна Міщенко. Опішне 2015 Майстриня глиняної іграшки Софія Кушнір. Опішне 2013

Їхні автори – прості опішнянки. Прості, та не зовсім. Усі вони свого часу працювали майстринями іграшок на одному з найбільших в Україні керамічних підприємств – опішнянському заводі «Художній керамік».

Одна з тих, хто нині презентує свої твори відвідувачам Музею – потомственна гончарка,Зінаїда Хлонь. У її роду гончарством було зайняте не одне покоління: батьки Іван та Ірина Пошивайли, їхні предки, чоловік Василь Хлонь та вся його велика родина.А ліпити іграшку Зінаїду навчила бабуся, Ганна Пошивайло. У важкі післявоєнні часи, коли сім’я залишилася без годувальника, вдалося вижити саме завдяки тому, що жінки збували за харчі зроблені власноруч глиняні іграшки. З 16 років, у 1956, Зінаїда Іванівна пішла працювати в місцеву гончарну артіль «Червоний гончар». Почала із виготовлення свистунців. Тут, у Марії Бондаренко, вона навчилася мальовці. У «Художньому кераміку» розмальовувала посуд традиційним рослинним орнаментом, а ще оздоблювала вироби наліпленим декором.

Ще одна майстриня, іграшки якої стають подарунками в музеї, –Ганна Міщенко. Вона народилася на гончарному кутку «Яри» в Опішному 1945 року останньою в сім’ї Данила й Марфи Сердюченків, де вже було троє дітей: сини Іван і Дмитро та донька Онися. Усі в родині: і дорослі, й діти – були зайняті гончарством. Батьки працювали кустарно, діти, коли виросли, – на виробництві. Проте іграшку в сім’ї ліпила тільки Ганна, а вчила її відома опішнянська іграшкарка Марфа Діденко. Ганна Данилівна працювала в заводі «Художній керамік» з 1962 по 1995 рік спочатку майстринею іграшки – ліпила свистунці у вигляді «коників», «баранців», «оленів», «цапиків», «півників», у 1970-х роках, навчившись у Поліни Сиси, – малювальницею. У  1990-х також декорувала глиняні вироби наліпленим декором.

Софія Кушнір, яка теж виготовляє свистунці для відвідувачів Музею,народилася 1936 року не в Опішному, у в сусідньому селі  Василе-Устимівка. Вийшла заміж у Опішне, за майстра декоративної скульптури, самодіяльного художника Петра Омеляненка, який і навчив її ліпити іграшку. Життєва дорога Софії Олександрівни теж пролягла в «Художній керамік». Там понад 30 років жінка виконувала різноманітні роботи: працювала формувальницею, ангобувальницею, а найбільше – ліпила свистунці, не покидаючи це заняття навіть удома.

Після виходу на пенсію жінки не полишили звичного заняття, продовжуючи виготовляти іграшки. Нині кожна має за плечима 70 і більше років. Роблять швидко, вправно: 3 хвилини – і нова пташка готова! Кажуть, що це для них не тільки заробіток, а й задоволення – дуже тішаться, що їхні свистунці дарують людям радість, адже кожен подарунок, навіть найменший, стає великим даром, якщо вручають його з любов’ю.

 

Людмила Метка,

керамолог

 
 
 
 
 

 

Замовити екскурсію