. Опубліковано в Гончарство Опішного

2015 рік став ювілейним для опішненської майстрині іграшки  Параски Єлисеївни Яценко (у дівоцтві Гриб). У її родині та й в усьому оточенні було чимало тих, кого доля пов’язала з гончарством. Дід Гнат Гладиревський, батько Єлисей Гриб, свекор Лука Яценко, чоловік Микола Яценко – всі вони були гончарями, мати Феодосія – майстринею іграшки і малювальницею, свекруха Марія теж в юності малювала. Сестри Марія і Лідія також виготовляли глиняну іграшку. Багато знайомих, друзів, кумів, сусідів родини  Яценків теж були гончарями, малювальницями, майстрами глиняної іграшки і декоративної скульптури. 40 років Параска Яценко працювала в артілі (заводі) «Художній керамік» (1951–1990). Моя з нею розмова виявилася надзвичайно цікавою, іноді своїми словами важко передати всі нюанси її життя, тому я й вирішила подати розповідь Параски Єлисеївни так, наче б то вона сама повідує про нього.

 «У нас майже вся сім’я пов’язана з гончарством. Та воно ж, взагалі, в Опішні багато гончарів було, мабуть, чи не в кожній сім’ї хтось чи дома робив, чи в заводі. Я в гончарстві робила 40 років: іграшку ліпила в дєцтві з мамою і сестрами, відливщицею була. Батька мого звали Єлисей[i], мені казали, що він був гончарем, та я не помню такого й мама не розказувала. Може, він і помагав щось дідові. Та я ж завсім мала була, як він умер, мені 7 год було. Мама нас, трьох дочок, сама щитай виростила. Моя мама, Феодосія[ii], родом із заможної сім’ї. ЇЇ батько, Гнат Гладиревський[iii], був хароший гончар. Я його не помню зовсім, бо він умер ще до голодовки. Це все мама розказувала, а ще вона казала, що у батьків харашо жила, нарядно вбрана ходила. Я ще, як мала була, помню, що в неї стояв сундук і були там платки красиві, парки (комплект спідниці й кофти. – Л.М.). Дідусь, Гнат, жив там, де зараз «Старий Хутір», трошки нижче від того місця. Це його правнук, Саша Куденець, на «Гончарівці», на  тому місці, де була хата його бабушки, моєї сестри, Марусі, построїв той хутір.

Вийшла мама заміж за Гриба Єлисея в 1924 годі. Він був родом з «Прогоні», там усі Гриби жили. У 1925-му в них народилася Маруся[iv], потом у 1935-му – я, а в 1937-му – Ліда[v]. Наскільки я помню, батько був сапожник. Отож ми жили на «Прогоні», а воно важкі часи були, то вони міняли на хліб, на зерно оте все мамине «багатство» – якось треба було виживати. Ми ж так якось і голодовку 1933-го пережили.

У 1941-му, коли почалася война, батька забрали, і він в скорості, в 43-му вернувся ранений. Помню, що його голова була й живіт перев’язані. Як наші звільняли Опішню, влада виселяла усіх людей з нашого кутка в Діброву, в ліс, бо думали, як будуть іти німці, то все спалять. Батько ранений лежав, ми малі, мама з нами, мабуть, настрадалась. Сусід наш, Радченко Михайло, узяв до себе батька на воза, а ми рядом пішки йшли. Це мені дуже в помку, як ми йшли, а все поле горіло. Тоді був кінець літа, полукіпки стояли на полях, снопи. Воно так страшно горіло те поле. То ми там, у Діброві, були до зіми, а може, й зіму тоже. Батько весь час лежав, мама його доглядала. Чи ходила мама кудись робити, де в неї сили хватало – не знаю. В тих людей, де ми жили, була корова і нам іноді жінка давала в глечику молока – так і вижили, воно ж літо було і осінь. Зімою стало важче, та ми вже вернулись додому. Батька й назад везли на возі, бо йому погано було. Ми думали, що наша хата на «Прогоні» згоріла, а як вернулись, то побачили, що вона нетронута була, таки вціліла. У хаті було повно соломи наношено, то якесь одіяло найшли і батько там знову лежав. Йому стало хуже, він весь час кричав, а мама сиділа плакала і нічим не могла йому помогти. Наутро він умер. Я помню, як його ховали і мене якась баба підвела до ями, так мені досі та яма бездонна оставила впечатлєніє.

Як батька не стало, нам дуже важко було. Марусю, старшу сестру, забрали в Германію, і ми не знали, куди. Помню, тоді мама щодня плакала, як від когось звідти приходило яке пісьмо, вона все бігала питати, чи не чули нічого про її дочку. Слова Богу, Маруся вернулася в 1945-му.

 Хата в нас на «Прогоні» непогана була, ну як настав 47-ий год, мама подумала, що ми не вижевем, і поміняла її на меншу тут, на «Гончарівці». Гончар Бордун Прокіп предложив їй за те козу і два мішки зерна. Переселились ми у 47-му годі і тоді вже тут стали ліпити іграшку і свистуни. Мама ж і раніше вміла ліпити «коників» усяких, «козликів», «баранчиків», вона їх на паличку робила з бузини. Ми усі з мамою ліпили – на свистики тоді був спрос. Ото ми так і виживали, свистики робили, здавали в Промкомбінат, і люди, ті, що возили кудись продавати, тоже в нас їх брали. Маруся, наша старша сестра, їздила ще й по заробітках. А я з 14 год в няньках була, по людях дітей гляділа: у Леженіна – дівчинку Люду, у Булавів – Вєрочку, у Млинах в учительки гляділа дитину. У няньках я за харчі робила та за якусь одежину.

В 1951-му годі я пішла на роботу в артіль «Художній керамік», мені ще й шістнадцяти тоді не було, ну Леженін (тодішній директор артілі. – Л.М.)все одно мене взяв, знав, що я вмію іграшку ліпити, знав, як скрутно ми з мамою жили. Ми тоді разом з подружкою Пашею М’якоступ пішли робити. Ми сначала просто робили, а оформились тоді, коли паспорти получили. Помню, як заробила першу зарплату 17 рублів, тоді я все мамі віддала. А коли приходила додому після роботи, ще й дома ліпила. Мама не пускала гуляти, поки не зроблю 300 штук за вечір. Я ліпила іграшку в заводі, а пізніше, коли мене в третій цех перевели, – на доглядці, видливщицею. Це важка робота.

Услід за мною в завод пішли і сестри. Маруся в 1955-му, а Ліда тоже в Комбінаті іграшку ліпила, поки не вийшла заміж. У 1959-му вони виїхали з чоловіком на Донбас і зараз там живуть, там і їхні дві дочки. Ми з Марусею жили в Опішні  й весь час робили в заводі, Маруся до 1980-го, а я аж до 1990-го.

У 1959-му я тоже вийшла заміж. Ми на цьому місці, де я зараз живу, почали строїти хату, мама моя з нами жила і ліпила помаленьку іграшку, а вже як у мене синок родився, то прекратила, гляділа мені дитину. Чоловік мій, Микола Яценко[vi], був родом із «Ярів», і в нього батьки були гончарі. Свекра, Луку Яценка[vii], я не помню, бо він погиб на войні, а свекруха, Марія[viii], жила в Опішні довго, а посліднє время – в Харькові. Чоловік розказував, що вони дома до войни робили. Дєд гончарював, а жінка помагала йому, розмальовувала посуду, доглядала її, поливою обливала.

Микола мій тоже з 1951 року в заводі робив усе життя. Спочатку він барани ліпив, а потом гончарював. Яценків багато гончарів було, вони на «Ярах» жили, на «Гончарівці», ну я не знаю, чи всі вони були кровні родичі. Та й Гладиревські в гончарстві були ще, крім мого діда. Коли молоді були,  то воно не доходило, щоб якось більше про рід розпитати. Все спішили кудись, бігли, а тепер і жалієш, та що вдієш. Нема нікого: батьків, дідів, чоловіка ще й сина доля забрала. Одна дочка осталась. Сиджу тільки, згадую. Ось дівчата тільки приходять, то хоч погомонимо».                                

*У роботі над статтею використано матеріали польових досліджень автора і керамолога, кандидата історичних наук Олени Клименко.

Керамолог,

кандидат історичних наук

Людмила Метка

 

  1.   Гриб Єлисей Прокопович (1899, Опішне – 1942, там само) – гончар (?). Робив простий і полив’яний посуд (горщики, глечики, макітри). 
  2.   Гриб (у дівоцтві – Гладиревська) Феодосія Гнатівна (1896, Опішне – 1968, там само) – малювальниця, майстриня іграшки. Розмальовувати гончарні вироби й ліпити іграшку вчилася в родині, а також, вірогідно, в Опішнянському гончарному учбово-показовому пункті. Працювала малювальницею в артілі (майстерні) при Опішнянському гончарному учбово-показовому пункті під керівництвом Андрія Сидоренка. До 1960-х років ліпила свистунці великого розміру у вигляді барині з куркою, коників, свинок, козликів, пташок тощо. Їй допомагали доньки. Вироби здавала в Опішнянський промкомбінат. 
  3.   Гладиревський Гнат (1860-ті роки, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Батько Феодосії Гриб. Мешкав у Опішному. У 1910-х роках працював у артілі (майстерні) при Опішнянському гончарному учбово-показовому пункті під керівництвом Андрія Сидоренка. Ваза роботи Гната Гладиревського знаходиться в колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва. На її денці вигравірувано підпис: «МОП Игнатъ Гладиревскій».
  4.   Ліновенко (у дівоцтві – Гриб) Марія Єлисеївна (18.10.1925, Опішне – 10.11.1982, там само) – майстриня іграшки. Ліпити іграшку вчилася в матері. Ліпила вдома разом з матір’ю та сестрами. Працювала майстринею іграшки в Опішнянському промкомбінаті та (після об’єднання)  в заводі «Художній керамік» (1955–1980). 
  5.   Кужим (у дівоцтві – Гриб) Лідія Єлисеївна (15.08.1937, Опішне) – майстриня іграшки. До 1959 року мешкала в Опішному, нині проживає в Луганську. Ліпити іграшку вчилася в матері. Ліпила вдома разом з матір’ю та сестрами (до одруження 1959 року).
  6.   Яценко Микола Лукич (19.12.1936, Опішне – 06.11.2010, там само) – гончар. Син Луки та Марії Яценків, чоловік Параски Єлисеївни Яценко. Гончарній справі вчився в Захара Коломійця. Працював гончарем в артілі (заводі) «Художній керамік» (1951–1990) та заводі «Керамік» (1990–1995). Виготовляв декоративну скульптуру і посуд невеликого розміру: глечики, макітри, квітники.
  7.   Яценко Лука Прокопович (1902, Опішне – 21.10.1943, похований у селі Максимівка Кременчуцького району Полтавської області) – гончар. Гончарював удома. В артілях не працював. Робив простий побутовий посуд, який розмальовувала дружина. 
  8.   Яценко Марія Миколаївна (1903, Опішне – приблизно 1985, Харків) – малювальниця. Розмальовувала посуд чоловіка.

 

 
 
 
 
 
 
 
 

 

Замовити екскурсію