. Опубліковано в Гончарство Опішного

Юрій Дмитрович Білик народився 6 травня 1921 року в Полтаві, де на той час мешкали його батьки, уродженці Опішного. Незабаром родина повернулася до Опішного. Тут його батько – Дмитро Аврамович – працював у середині 1920-х років директором гончарної школи, згодом викладав математику в місцевій школі. Мама – Марія Пантелеймонівна – працювала завідуючою виробництвом в артілі імені Крупської.

1937 року батько як колишній лівий есер був репресований. 1938 року, до в’язниці безпідставно потрапила й мама. Сімнадцятирічний Юрій, який, за словами сестри Олени, був наївним, відданим комсомольцем, написав листа самому Сталіну. Куди й кому потрапив лист, адресований «вождю народів», невідомо, «але з справою мами розібралися, виправдали, і після 3-х  місяців тюрми мама повернулася додому і на роботу» [1].

Навчаючись у місцевій школі, Юрій «був надзвичайно добрий, довірливий, турботливий. Його любили всі: і вчителі, і товариші» [1]. Дуже любив читати книги, насамперед Джека Лондона, Герберта Уеллса, особливо Жюль Верна. Він мріяв стати льотчиком. Проте доля розпорядилася так, що він став зенітником.

Восени 1940 року Юрій Білик був призваний до лав РСЧА і направлений до Брянська навчатися зенітній справі. Початок німецько-радянської війни застав його під білоруським містом Крупки, де його військова частина знаходилася на навчаннях. Юрію довелося перенести весь жах тяжких боїв і відступу перших днів війни. Під час відступу доводилося тягти на собі зенітки. На середину липня військова частина була вже під Смоленськом.

 Зенітна батарея Юрія Білика стояла прямо на мосту через Дніпро, прикриваючи відступаючі частини. Про останній бій 20-річного зенітника рідні довідалися з коротенького листа його товариша, родом із Котельви, написаного олівцем на шматку паперу. Німецькі літаки безперервно стріляли й скидали бомби, було справжнє пекло, тож після бою не залишилося ні моста, ні зеніток, ні зенітників. Усе було знищене й потонуло у воді. Товариш Юрія обіцяв рідним заїхати до них, якщо залишиться живим, і все розповісти детальніше. Проте не судилося, він теж згодом загинув.

Через багато років після закінчення війни сестра Юрія Білика – Олена Черетянко (кандидат біологічних наук, яка понад 48 років пропрацювала в Тернопільському державному педагогічному університеті), намагаючись довідатися хоча б щось про брата, писала в Подольськ, але відомості про нього там відсутні. Вона зазначала: «Пізніше один воєнний спеціаліст сказав, що армія, в якій був брат, була повністю знищена із солдатами і командирами в перший місяць війни, і нікому було подавати відомості. Може і так.

Скільки їх загинуло молодих, здорових, чудових людей в тій війні, і особливо в перші місяці. Світла їм пам'ять і глибока шана» [1].

Література:

  1. Лист Олени Черетянко до ­­Віктора Міщанина. 13.03.2018 (за поштовим штемпелем) // Приватний архів Віктора Міщанина

 

Віктор Міщанин,

провідний науковий співробітник
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному,
науковий співробітник Інституту керамології –
відділення Інституту народознавства НАН України,
кандидат історичних наук