Слідами Беїв із загону отамана Павла Бея

Увага! Увага! Увага! Запрошуємо всіх долучитися до дивовижного світу гончарства! З 21 до 26 серпня 2018 року Національний музей-заповідник українського гончарства працює до 19.00 години. До зустрічі в Опішному!

. Опубліковано в Поточні статті

95 років тому, 1922 року, загинув глинський отаман Павло Омелянович Бей, який боровся з більшовиками на теренах Більської, Заїченської, Опішнянської волостей Зіньківського повіту. Загинув також його рідний брат Артем. Було вбито його батька Омеляна Васильовича Бея. Рятуючись від розстрілу, дістав поранення в ногу брат Олександр Бей. Дружину Павла Бея, Онисію, 1930 року було засуджено й відправлено на північ Росії, де її сліди й загубилися. Доля порозкидала нечисленних нащадків Омеляна Бея по світу. Лише на початку 1960-х років Олександр Бей почав розшукувати представників славного козацького роду Беїв, які залишили помітний слід в історії села Глинського: Василь Бей був церковним старостою, Григорій Бей – головою церковнопарафіяльного попечительства, Омелян Бей – попечителем глинської земської школи.

В одній зі своїх книг дослідник повстанського руху Полтавщини Віктор Ревегук стверджував, що після загибелі отамана залишки його загону (серед них – Олександр Бей) продовжували діяти 1923 року.

Я неодноразово намагався віднайти, так би мовити, сліди Олександра Бея. Улітку 2017 року мені вдалося дізнатися, що він в останні роки свого життя мешкав на території Мар’ївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, де й помер 16 грудня 1966 року.

3 жовтня я дістався до Мар’ївки, де мав за мету в сільській раді в погосподарських книгах (1950 – 1960) віднайти інформацію про Олександра Бея. Результати пошуків перевершили мої сподівання. Я знав, що в Олександра Омеляновича було два сини: старший Анатолій (1928–1998) і менший Кім. У сільській раді мені повідомили, що в сусідньому селищі Первомайське, де мешкав і Олександр Бей, нині проживає його син Кім, якому незабаром виповниться 87 років. «Він у нас знаменита людина, поет, композитор», – із гордістю повідомила заступник сільського голови. Перефотографувавши інформацію про Беїв із погосподарських книг і подякувавши, я поспішив на автобус, щоб зустрітися з Кімом Олександровичем Беєм – єдиним із нині живих рідних племінників глинського отамана Павла Бея.
Наблизившись до будинку Беїв, я трішки хвилювався: «Як зустріне мене господар, чи відомо йому про минуле його батька?». Першим про мій прихід господарям повідомив пес Дружок, який, як виявилося згодом, надзвичайно розумний. Кім Олександрович, довідавшись хто я, звідки й для чого приїхав, зустрів мене радісно й гостинно як свого земляка, як рідного. Ледь почувши, що я з Полтавщини, з Опішні, він радісно вигукнув: «Так, мій батько з Полтавщини, з Глинська!».
А далі було спілкування тривалістю більше ніж півдня. І хоча стан його здоров’я був не найкращий, мій приїзд додав ветерану нових сил і наснаги. Я уважно слухав, запам’ятовуючи й записуючи, задавав запитання, переглядав родинні фото, фотографував і перефотографовував документи й світлини, слухав його власні вірші, пісні, гру на піаніно. Його дружина пригощала смачним обідом і домашнім виноградним вином. Наступного дня, 4 жовтня, я також приїхав на кілька годин до Беїв із Дніпра, де зупинився, щоб відвідати могили Олександра Бея та його найменшого брата Корнія.

Лише в 1950-х роках, за часів Хрущова, Олександр Бей розповів сину дещо зі свого глинського минулого, про яке нагадувало кульгання на одну ногу (куля попала в кістку). Тоді, у першій половині 1920-х, Олександр і найменший із братів Беїв, Корній, змушені були покинути рідні місця. І хоча Корній не брав участь в повстанському загоні, його все одно б знищили. У Полтаві, намагаючись відірватися від переслідувачів-чекістів, вони вдвох тікали по дахах вагонів поїзда, що йшов на південь. У переслідувачів були гвинтівки. Лісова практика допомогла, Олександр Бей стріляв із нагана влучніше за чекістів. У дорозі брати розділилися: Олександр Бей зійшов на станції Шестаковка, а Корній поїхав у Одесу.
Олександр Бей оселився в сусідній Миколаївці, поряд з якою розташований хутір Надія – родинне гніздо українського письменника, драматурга Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). З його онуком, Андрієм Юрійовичем, Олександр Бей подружився. Іронія долі – вчорашнього «бандита», ворога радянської влади на новому місці обрали головою сільської ради, оскільки був грамотний, за переказами, колись закінчив ліцей. Збереглося цікаве фото: Олександр Бей разом з іншими радянськими працівниками сидить за столом, позаду портрети Леніна й червоні прапори. Коли на станції Шестаковка організувалася МТС, Олександр Бей став працювати там бухгалтером. У подальшому також працював бухгалтером, пізніше – головним бухгалтером у різних місцях, переважно в МТС, а також у колгоспах. Щоб зберегти таємницю про своє повстанське минуле, Олександру Бею весь час доводилося «маскуватися», навіть свого меншого сина він назвав на честь комуністичного інтернаціоналу молоді – Кім. Постійно змінював місце проживання. Йому як добросовісному працівнику неодноразово пропонували вступити в більшовицьку партію, проте він відмовлявся, оскільки побоювався, що почнуть «копати» про його минуле, зроблять запит на його малу батьківщину. Окрім Миколаївки, де одружився й де народилися обидва сини, мешкав у Луганській, Дніпропетровській, Херсонській областях. Місцями проживання були Варварівка, Городище, Білокуракіно, Нова Каховка, Роздори, Апостолово, Славгород, Первомайське.

Ще раніше від нащадків Беїв у Росії я дізнався, що Корній Бей був репресований. Це підтвердив і Кім Бей. За його словами, на час арешту Корній Омелянович мешкав у Одесі, де працював викладачем у навчальному закладі. Під час так званої «хрущовської відлиги» після 25 років арешту вийшов на свободу. Деякий час мешкав у Опішні, де його й відвідав племінник Кім Бей, артист, який тоді перебував на гастролях у Полтаві. Він умовив знесиленого комуністичними таборами та хворого Корнія Бея перебратися до свого батька в Первомайське. Старий спочатку не впізнав родича, адже до того бачив його лише малим хлопцем ще в першій половині 1930-х років, тому поставився до нього з підозрою, вочевидь, прийняв прибульця за гостя з відповідних органів. Довелося навіть показувати паспорт. Після цього, Корній Омелянович розплакався, почав цілувати Кіма. У брата Олександра Корній Бей прожив недовго, помер 6 травня 1959 року. Похований на місцевому кладовищі, неподалік від свого брата Олександра.
Після повернення від Кіма Бея в Архіві УСБУ в Полтавській області я ознайомився з архівно-кримінальною справою Корнія Бея, яку на моє звернення надіслали з Одеси. З неї довідався чимало цікавого. Корнія Бея, на той час викладача історії західної літератури й української мови, основним місцем роботи якого був Одеський художній інститут, було заарештовано 25 березня 1935 року за звинуваченнями в приналежності до української контрреволюційної націоналістичної організації.

У справі зазначено інший рік народження, ніж на могилі – 1899, а не 1901. Спочатку син заможного козака, Корній Бей, навчався в сільській школі Глинського, згодом – у гімназії м. Зінькова, упродовж 1918–1921 років – у технікумі м. Полтава. Полишивши навчання внаслідок важких умов, учителював у Харківщині. Згодом навчався в Одеському інституті народної освіти, який закінчив 1928 року. У справі згадано ще одне місце навчання, яке Корній заперечує, але про нього свідчать допитані 1935 року мешканці Глинського. Це Полтавський кадетський корпус, куди ніби-то вступив Корній після Зіньківської гімназії.

На допиті Корній Бей намагався обійти й приховати питання участі його рідних у боротьбі з більшовиками, заявляючи, що з його братів ніхто в антирадянських арміях не служив, що брата Артема було вбито вночі, коли пас коней, а брата Павла – у Глинську «з-за вугла». Про батька він говорив, що той помер 1919 року. Недаремно його старший брат, Олександр, відмовлявся вступати в партію і переїздив з місця на місце, побоюючись запиту в Глинське. У випадку з Корнієм такий запит на Опішнянське відділення НКВС було зроблено, там було допитано трьох свідків із Глинського, які стверджували, що в часи Української Держави Гетьмана Скоропадського Омелян Бей разом зі своїми синами вступив до «Союзу хліборобів-власників», а потім вони служили в Державній гетьманській варті, де отримали зброю. Згодом Павло Бей став отаманом загону чисельністю 30-60 чоловік, який під його керівництвом не один рік боровся з більшовиками. За словами свідків, загін Бея мав тісний зв’язок з іншими навколишніми антибільшовицькими угрупованнями. У загоні були два його рідні брати: Артем і Олександр. Старший із братів, Іван, не повернувся з Першої світової війни. Під час розвідки Артема Бея застрелив місцевий активіст, заступник голови місцевого ревкому Сава Руденко, якого згодом власноруч застрелив сам отаман. 1921 року батька отамана, Омеляна Васильовича Бея, застрелив місцевий активіст Прокіп Холоша, який на той час служив у Зіньківському більшовицькому каральному загоні й прибув із ним у Глинське. Вбито було також рідного отаманового дядька, Григорія Васильовича Бея, та його дружину. Григорій Бей та його сім синів також боролися з більшовиками. Четверо з них (Віктор, Семен, Василь, Олексій) загинули. Михайло Бей був мобілізований у Денікінську армію, а потім опинився на еміграції аж у Швеції, звідки в 1920-х роках присилав листи в Глинське до дружини. Роману Бею вдалося втекти. Господарства Омеляна й Григорія Беїв були розкуркулені, будинок Омеляна Бея спалено. Раніше, у спогадах глинського активіста Михайла Череваня, який у ті роки був секретарем Глинського КНСу, я читав, що отаман Павло Бей загинув 1922 року. У показаннях глинських свідків за 1935 рік зазначено, що це трапилося 1921 року. Хочу зазначити, що в тогочасних більшовицьких документах я неодноразово зустрічав повідомлення про загибель отамана Павла Бея, але щоразу це не підтверджувалося. Проте, як і в спогадах Михайла Череваня, у показаннях 1935 року зазначено, що отаман був убитий колишнім своїм товаришем, який раніше перебував у загоні: «Его убила Зеньковская чрезвычайная комиссия через посредство другого бандита, его товарища, который был амнистирован». Мова йде про уродженця с. Заїченці Івана Даценка, більш відомого в ті часи під прізвиськом «Шепель», який, як і більшість повстанців в Україні, піддався на більшовицьку амністію, проголошену весною 1921 року, перейшов на службу до більшовиків, отримавши посаду уповноваженого по боротьбі з бандитизмом по Більській волості. Завдання, яке поставили перед ним московсько-більшовицькі окупанти, він виконав. Під час переговорів, які тривали два дні, йому не вдалося переконати отамана – вчорашнього свого побратима Павла Бея – припинити боротьбу, скласти зброю, піддавшись на амністію. Тому, скориставшись моментом, він вистрелив Павлові Бею в спину.

Спецколегією Одеського обласного суду 11.11.1935 року Корнія Омеляновича Бея було засуджено на шість років позбавлення волі: «В далёких исправительно-трудовых лагерях Союза ССР сроком на шесть лет с поражением в правах сроком на пять лет». На волю він повинен був вийти навесні 1941 року. Чому ж тоді Кім Бей повідомив про те, що на свободу Корній Бей вийшов лише при Хрущові? Очевидно, перебуваючи в таборі, Корній Бей із якихось причин отримав новий термін. Такі випадки були непоодинокі. Покарання він відбував на території Росії. Нащадки Беївського роду в Росії писали мені, що покарання він відбував у Сибіру. Та й згадка в «одеському» вироку про далекі виправно-трудові табори лише підтверджує це. В архівно-кримінальній справі є копія повторного «прохання», написаного Корнієм Беєм уже в період проживання в Опішні (21.02.1957) в Президію Верховної ради СРСР. Там зазначено, що його було повторно засуджено, але вже на території Росії: «В РСФСР, где меня судили». Отож, друга його кримінальна справа знаходиться десь в Російській Федерації, як, до речі, й інформація про місце відбування покарання та про дату звільнення.

Слухаючи останні вірші Кіма Бея, написані вже після початку новітньої російсько-української війни, я подумав про зв’язок поколінь Беївського роду. Колись, майже сто років тому, його дядько отаман Павло Бей і його батько, Олександр Бей, боронили Україну, знищуючи московських окупантів-більшовиків та їхніх місцевих прибічників, а нині їхній нащадок, Кім Бей, пише патріотичні вірші й пісні про Україну, про тих, хто боронить Україну нині, знищуючи теперішніх московських окупантів і місцевих сепаратистів.

Віктор Міщанин,
провідний науковий співробітник
Національного музею-заповідника українського гончарства,
кандидат історичних наук