вкл. Четвер, 14 листопада 2013, 09:22. Опубліковано в Поточні статті

 

(До дня народження Леоніда Сморжа)

   Збиральницька діяльність філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа тривала більше ніж півстоліття. За цей час він зібрав найбільшу в Україні приватну колекцію опішненської кераміки (1505 експонатів). Зберігалась вона в київській квартирі вченого. Всі шафи, полиці, підвіконня в кімнатах були заповнені виробами з глини. Неперевершені твори народного мистецтва дивували гостей Леоніда Опанасовича довершеною формою та витонченою опішненською мальовкою.

 

 

Більше...

 

вкл. Понеділок, 10 грудня 2012, 11:01. Опубліковано в Поточні статті

Леонід Сморж. Опішне, Полтавщина. 2004. Національний музей-заповідник українського гончарства. Національний архів українського гончарства.
Фото Олеся Пошивайла

   

 

Якщо Ви приїхали до Опішного подивитися на дивовижну сонцесяйну  кераміку, то, відвідавши всі визначні місця гончарської столиці, обов‘язково поверніть на схід, до Ворскли. Незабаром з Млинянської гори Ви побачите «маленьку Швейцарію» – село Міські Млини, що з незапам‘ятних часів виникло на перевозі  як передмістя Опішного, де багаті городяни тримали свої водяні млини та мали великі земельні угіддя. Колись тут стояв маєток банкіра й мецената Григорія Рубінштейна, храм Василія Великого, збудований у класичному козацькому стилі, та інші унікальних споруди, а нині розташувався Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа.

вкл. Вівторок, 27 грудня 2011, 21:41. Опубліковано в Поточні статті

Автор невідомий. Кахля. Глина, ангоби, полива, формування, ліплення, мальовка, 5х20,9х18,7 см. Глинськ, Сумщина. 1920-ті роки. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, КН-6568/К-6195.
Фото Тараса Пошивайла
Автор невідомий. Кахля. Глина, ангоби, поливи, формування, ліплення, мальовка, 6,5х24,7х14,7 см. Косів, Івано-Франківщина. ІІ половина ХІХ століття. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, КН-4098/К-3690.
 Фото Тараса Пошивайла

      Здавна окрасою й оберегом кожної української хати була піч.«Піч — наче мати рідна», «Піч у хаті — те саме, що вівтар у церкві»,— казали вдавнину.Тому до неї було трепетне ставлення, її завжди тримали в чистоті, намагалися прикрасити.

      Піч часто білили, оздоблювалидекоративноюмальовкою,обличковували кахлями – спеціальною глиняною плиткою із загнутими краями (румпа). Дозволити собі прикрасити піч кахлями могли тільки заможні господарі, оскільки замовлена робота була дорогою у виконанні. Такі печі для господині були дуже зручними в догляді (не потрібно білити, поновлювати малюнок): протер ганчіркою кахлі – і вони знову, як нові. Кахлі слугували не тільки декоративною оздобою, а й підвищували тепловіддачу печі, що економило господарям значну кількість палива.

      Перші кахлі  на території сучасної України з’явилися в другій половині ХІV століття, а з ХV – набули сучасної форми. У цей час і до початку ХVІ століття кахлі виготовляли теракотовими (не вкритими поливою). З другої половини ХVІ століття почали робити кахлі, вкриті різнокольоровими  поливами. Виготовленням виробів займалися гончарі-кахельники.

      Період найбільшого піднесення українського кахлярства припадає на  другу половину ХVІІІ–ХІХ століття.  У цей час утвердилися й провідні кахлярські регіони України: Чернігівщина, Полтавщина, Гуцульщина й Покуття.

      У фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному представлено кахлі переважно другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Є вироби гончарів-кахельників Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини, Тернопільщини, Чернівеччини, Львівщини, Івано-Франківщини. Серед них є теракотові й полив’яні, рельєфні й гладкі, декоровані геометричним і рослинним орнаментами, сюжетними мотивами.

      Поповнилася колекція кахель і завдяки збиральницькій діяльності керамолога Юрія Лащука. Він передав Музею-заповіднику колекцію фрагментів і кахель, зібраних в Івано-Франківщині.

      Запрошуємо всіх, хто цікавиться традиційною творчістю українського народу, його гончарною спадщиною загалом і кахлярством зокрема, до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Ми маємо чим вас здивувати!

Пилип Явдак. Кахля лицьова. Глина, ангоби, полива, формування, ліплення, мальовка, 6,3х20,8х16,3 см. Лазьки, Полтавщина. 1885. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, КН-299/К-315.
Фото Тараса Пошивайла
Автор невідомий. Кахля лицьова. Глина, полива, формування, тиснення, ліплення, 4,6х20,5х20,6 см. Опішне, Полтавщина. 1915–1916. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, КН-16061/К-15235.
Фото Тараса Пошивайла

 

Екскурсовод, здобувач Інституту керамології – 

відділення Інституту народознавства НАН України

Лариса Гавриш

вкл. Понеділок, 31 січня 2011, 21:28. Опубліковано в Поточні статті

  - говорить скульптор, художник-кераміст, онук одного з фундаторів Української академії мистецтв, академіка Василя Григоровича Кричевського – Василь Васильович Лінде-Кричевський зі США, який відвідав гончарне осердя України – Опішне. Вже кілька років поспіль нащадок видатного архітектора підтримує дружні стосунки з Національним музеєм-заповідником українського гончарства в Опішному, на запрошення якого й прибув до Гончарної столиці як почесний гість мистецького форуму, що саме проходив у Музеї-заповіднику.

1 2

вкл. Понеділок, 31 січня 2011, 20:34. Опубліковано в Поточні статті

   З кінця 1960-х років Леонід Сморж долучається до пізнання таїни гончаротворення. В ці часи все частіше й частіше виходять статті, в яких Леонід Опанасович виступає за необхідність створення в Опішному музею гончарства. У нього з’явилося багато друзів серед найвидатніших  опішненських гончарів, яких він усіляко підтримував, захищав від свавілля чиновників, популяризував їхню самобутню творчість. 
Серед них особливе місце займала славетна українська гончарка Олександра Селюченко. Професор, доктор філософії Леонід Сморж, маючи з нею тривалі творчі й дружні зв’язки і «почуття невиконаного обов’язку перед людиною, яку довго знав, листувався і якої вже нема серед живих», звернувся до теми її життя і творчості ще в середині 1990-х років. У результаті його копіткої праці, зусиллями видавництва «Українське Народознавство» Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному побачила світ монографія «Гончарівна (одержима керамікою)».
   У передньому слові до монографії доктор історичних наук Олесь Пошивайло охарактеризував цю книгу як «фаховий філософський аналіз життєвої долі видатної Мисткині, власне – анатомію життя Великої  Українки-Гончарівни». Він наголосив на тому, що пильна увага відомого українського вченого до постаті Олександри Селюченко не була випадковістю. Довготривале спілкування не тільки з Олександрою Федорівною, а й з іншими гончарями, дозволили Леоніду Сморжу глибоко пізнати психологію народного майстра, що особливо яскраво вилилося в новій монографії.
   У вступній статті до книги автор зазначив, що намагався бути максимально правдивим і щирим у осмисленні наявних у розпорядженні матеріалів: багатої епістолярної спадщини художниці (листи, щоденники, фото), а також власних вражень від зустрічей та розмов з Олександрою Селюченко. «Історія життя кожної людини – це, насамперед, історія її пристрастей, де чимало і «світлого» і темного», тому при освітленні кожної історичної особистості, навіть видатної і заслуженої, не слід впадати до ідеалізації та лакування: слід вести мову не тільки про величне і променисте в ній, але й про «темні» сторони життя, недоліки в її характері і поведінці».
   З Олександрою Селюченко Леонід Сморж вперше познайомився в Опішному, куди бігав парубкувати, ще на початку 1950-х років. «Пам’ятаю, приїхав зразу після війни моряк, молодий красивий. Ну і я була не стара. Гула опішнянська молодь про нього, особливо дівчата. Пішла поголоска між дівчатами: ой, який гарний моряк!
   

free counters