вкл. 04 травня 2006.

 


 

Всеукраїнська науково-практична конференція ”Криза традиційних осередків народного мистецтва України: примара традиційності чи трансгресія мистецтва сутінків?” (далі в тексті – Конференція) є одним із чільних заходів ІV Селюченківських наукових читань, що проводилися на відзначення 85-річчя від дня народження славетної української гончарки Олександри Селюченко, 20-ї річниці заснування Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та 5-ї річниці – Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

 




АКТУАЛЬНІСТЬ


У сучасній Україні вкрай актуальною постає проблема державної підтримки найвизначніших центрів народної художньої культури України, ставленням до якої значною мірою визначається прогрес громадянського суспільства й рівень духовного здоров’я нації. Впливаючи майже на всі сфери побуту людей, постаючи активним началом у кожній національній культурі, народне мистецтво визначає етнічну самобутність народів, а окремі твори нерідко стають етнічними символами.
У нинішньому світі, коли активно відбуваються глобалізаційні процеси, що нівелюють особливості національних культур, саме через народну культуру, народну творчість, народне мистецтво народи світу є цікавими для чужоземців своєю самобутністю й несхожістю на інших.
1990–2006-ті роки прикметні різким посиленням негативних тенденцій у розвитку української культури. Прискорений занепад, сповільнення функціонування і навіть повне зникнення ще донедавна досить потужних осередків народної художньої культури, закриття підприємств народних художніх промислів, скорочення чисельності народних майстрів стали звичним явищем. Повсюдно на перший план вийшла ерзацкультура, що паразитує на традиціях народного мистецтва.
Визначні осередки народної художньої культури перестали бути об’єктами чільної уваги органів центральної й місцевої влади в Україні, а тому нині, без належної організаційної й матеріальної підтримки з боку держави, усі вони приречені на повне зникнення!!!
Україна має унікальний столітній історичний досвід державної підтримки осередків народного мистецтва. Зокрема, ще на початку ХХ століття полтавське губернське земство розробило унікальну програму заходів зі збереження та плідного розвитку найбільших осередків народної художньої культури. Визнавши пріоритет загального культурного розвитку населення держави, воно пропагувало конкретні шляхи підтримки визначних центрів народної художньої культури українців. Земці лаконічно й пророчо винайшли єдино можливу в ХХ–ХХІ сторіччях схему підтримки провідних осередків народного мистецтва України, еволюційний ряд якої вибудовується в такій послідовності: музей – бібліотека – видання книг – спеціалізована школа – творчі майстерні. При цьому було визначено, що на кожному етапі вкрай важливою є популяризація вершинних явищ національної культури, народного мистецтва, свідоме творення культу того чи іншого виду мистецтва.
Через сім років після полтавських земців і незалежно від них, видатний мислитель і митець Микола Реріх, роздумуючи над шляхами творення ідеального суспільства, збереження історико-культурних традицій і множення на землі краси, зробив подібний висновок про єдино можливі напрямки цієї діяльності, головними аспектами яких є: музей – збирання – видання книг – школа – навчання. Таким чином, у першій третині ХХ століття було визначено магістральний напрямок сучасного розвитку осередків народної художньої культури. Через майже століття відтоді бачимо плідність і значущість тих ініціатив, оскільки осередки народної художньої культури в Україні найдовше проіснували саме там, де на межі ХІХ–ХХ століть було відкрито навчальні майстерні, художньо-промислові школи, музеї кустарних виробів та видавалися книги.
І в середині ХХ століття видатні діячі української культури зверталися до ідеї комплексного відродження визначних осередків народної творчості країни. Зокрема, славетний кінорежисер і письменник Олександр Довженко ще 1954 року писав у своєму щоденнику: «Увечері перед сном розповів своєму новому сусіду ідею створення в Києві під безпосереднім шефством уряду невеличкої групи художників-монументалістів, архітекторів, різчиків по дереву і керамістів для того, щоб, вибравши село, скажімо Опішню, і завчасно домовившись з колгоспниками, перебудувати його за кілька років так, щоб воно стало зразковим центром уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців... Я згадав Пікассо і Леже. Що зробив Пікассо в одному глухому керамічному містечку! Се я запропоную урядові...»
Нині слід відверто визнати, що Українська Держава неспроможна впливати на економічний стан художніх промислів, підприємства яких стали неконкурентно-спроможною галуззю економіки країни, анахронізмом соціалістичної епохи, породженням комуністичних соціально-економічних утопій. За таких реалій держава має зосередити першочергову увагу передовсім на розвитку визначних осередків народної художньої культури, щоб максимально зберегти їх культурну самобутність, національну сутність, високу духовність, підтримати майстрів, забезпечити спадкоємність їхньої творчості. Жоден інший шлях, образно кажучи, не веде до храму. Саме тепер знову актуальним стає єдиний і найбільш ефективний шлях збереження й творчого розвитку визначних центрів народної художньої культури України, який, як уже зазначалося, був визначений прогресивною українською інтелігенцією: музей – бібліотека – видання книг – спеціалізована школа – творчі майстерні. Про плідність цієї культурологічної концепції, перевіреної майже столітньою практикою, свідчить і двадцятирічна діяльність у тому ж концептуальному напрямку Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.



ОПІШНЯ (етнотопонім – Опішне):
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА


Нині селище Зіньківського району Полтавської області; близько 6 тисяч жителів. Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 №878 селище включено до «Списку історичних населених місць України». Один із наймогутніших і найславетніших центрів культурної самобутності українців, загальновизнана столиця українського гончарства.
Перша писемна згадка відноситься до ХІІ століття. На території містечка досліджено городище скіфського часу «Кардашів вал» (IV-ІІІ ст. до н.е.), городище роменської археологічної культури (VIIІ ст.). Неподалік знаходиться одне з найбільших городищ скіфського часу – Більське. 1737 року в Опішному утворилася перша в Україні й тривалий час найбільша в Російській імперії Опішненська компанія селітроварних підприємств. У добу середньовіччя в містечку збудовано розгалужену систему підземних ходів, які планується музеєфікувати.
У ХІХ столітті Опішне стало одним із найбільших і найвизначнішим гончарним осередком України. У місцевому гончарстві на початку ХХ століття було зайнято більше тисячі осіб. Вироби гончарів продавалися не лише в українських губерніях, а й у багатьох країнах європейського та американського континентів. 1894 року в Опішному було відкрито першу на Лівобережній Україні земську губернську навчально-показову гончарну майстерню. (Донині зберігся один із будинків майстерні, зведений 1916 року за проектом всесвітньо відомого українського мистця Василя Кричевського в стилі українського модерну). Опішне – єдиний в Україні осередок традиційного гончарства, де вже більше століття розвивається гончарське шкільництво.
В Опішному функціонували найбільші в Україні гончарний завод «Художній керамік», що знаходився в системі «Укрхудожпрому», та гончарний завод «Керамік», підпорядкований «Укоопспілці». Завод «Художній керамік», заснований 1929 року, був найстарішим і найзнаменитішим гончарним підприємством в Україні. Нині тут діють приватні гончарні художні майстерні відомих українських мистців, заслужених майстрів народної творчості України – Михайла Китриша, Василя Омеляненка, Миколи Пошивайла та багатьох молодих майстрів кераміки. Дванадцять гончарів стали членами Спілки художників України. Творчість 6 гончарів відзначено почесним званням «Заслужений майстер народної творчості України», трьох (єдиних з гончарів України!) – Національною премією України імені Тараса Шевченка, одного – Всеукраїнською літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького.
Опішненська кераміка стала своєрідним етнічним символом української культури ХХ століття. (Найбільш влучно про це сказав, побувавши в Опішному, колишній посол Польщі в Україні Єжи Бар: «Я думав, що глину побачу, а побачив народ»). Саме тому усвідомлення україностверджуючого покликання Опішного і дбайливе плекання головного дійства в цьому священному куточку України – гончарства – мають стати наріжним каменем культурної політики Української Держави.
З гончарством Опішного пов’язана творча доля знаменитих українських мистців: гончарів – Федора Чирвенка, Остапа Ночовника, Івана Гладиревського, Василя Поросного, Олександра Ганжі; художників-керамістів – Юрка Лебіщака, Осипа Білоскурського, Петра Вауліна; художників – Василя Кричевського, Сергія Васильківського, Миколи Самокиша, Опанаса Сластьона, Євдокії Трипільської, Миколи Позена; письменників – Андрія Заливчого, Якова Майстренка, Василя Вражливого-Штанька, О.Косенка, історика літератури Назара Фіялковського; археолога Івана Зарецького; етнографів – Віктора Василенка, Михайла Русова, Федора Вовка, Якова Риженка, Костянтина Мощенка; мистецтвознавця Юрія Лащука; публіциста й політичного діяча української діаспори Івана Майстренка.
Містечко стало місцем проведення Установчого з’їзду Українського керамічного товариства (2000). Тут знаходиться постійно діючий виконавчий орган УКТ – Правління.
В Опішному нині функціонують три заклади державного значення: Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному (на пострадянському просторі, у країнах Центральної і Південної Європи аналогів немає), Державна спеціалізована художня школа-інтернат 1-3 ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» (на пострадянському просторі, в інших країнах Європи аналогів немає), Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (на пострадянському просторі аналогів немає). Сформувався численний науковий колектив, інтелектуальний потенціал якого в сфері дослідження гончарства не має рівних в Україні. Зокрема, в перелічених вище установах працюють три доктори наук, два кандидати наук, 15 аспірантів і здобувачів наукового ступеня.


 

УНІКАЛЬНА КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКА
СИТУАЦІЯ В ОПІШНОМУ
кінця 1980-х–початку 2000-х років


Опішне – єдиний в Україні визначний центр народної художньої культури, де соціально-культурна сфера динамічно й потужно розвивалася впродовж другої половини 1980-х–кінця 1990-х років. На хвилі загострення становища в народних художніх промислах України в 1980-х роках на Полтавщині почала реалізовуватися комплексна програма, спрямована на збереження й творчий розвиток Опішного як одного з найвизначніших центрів народної художньої культури українців. Спершу було засновано Музей гончарства (1986), який через три роки набув статусу Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (1989), а через 12 років – став національним (2001). Таким чином вдалося знайти спосіб збереження творчої спадщини гончарів, і не лише Опішного, а й багатьох інших осередків українського гончарювання.
У даний час заклад володіє найбільшою в Україні колекцією народної кераміки, чисельність якої становить понад 30 тис. одиниць збереження, і яка представляє творчі здобутки гончарів усіх історико-етнографічних регіонів України.
Одночасно зверталася увага на збереження творчої спадщини найвидатніших гончарів, у результаті чого було відкрито Меморіальний музей-садибу гончарівни Олександри Селюченко та Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів.
Паралельно в структурі музею-заповідника формувалася Гончарська Книгозбірня України – республіканська спеціалізована бібліотека з проблем гончарства, яка на сьогодні володіє найбільшою Україні збіркою керамологічної літератури.
Наступним етапом стало наукове вивчення історичної спадщини: на базі музею-заповідника утворився Науково-дослідницький центр українського гончарства (1995), який через п’ять років (2000) виріс у Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України – провідну академічну установу, яка проводить фундаментальні й прикладні дослідження гончарства, кераміки. 2002-го року Інститут вийшов зі структури музею-заповідника й набув статусу юридичної особи.
Чільна увага зверталася на популяризацію місцевого гончарства. З цією метою було засновано видавництво «Українське народознавство» (1992), яке спеціалізується на випуску керамологічної літератури. Більшість книг відзначено нагородами найпрестижніших вітчизняних конкурсів книговидавців. Серед періодичних видань видавництва – національний культурологічний щорічник «Українське гончарство», національний науковий журнал «Український керамологічний журнал», національні наукові щорічними «Українська керамологія» та «Бібліографія українського гончарства».
Музей-заповідник почав влаштовувати виставки кераміки як в Україні, так і за її межами; проводив Всеукраїнські гончарські фестивалі, Національні конкурси художньої кераміки, всеукраїнські науково-практичні конференції й семінари з проблем гончарства.
Через деякий час стало зрозуміло, що всі керамологічні, музеологічні, видавничі, наукові, виставкові програми мало впливають на занедбаний стан опішненського гончарства, скільки всі вони були зорієнтовані не стільки на сучасний творчо-вир обничий процес, скільки на роботу зі спадщиною минулого. Щоб зберегти промисел, необхідно було уточнити пріоритети. Переорієнтація відбулася в 1997 році, коли за ініціативою музею-заповідника до його складу було включено місцеву середню школу, на базі якої сформовано унікальний у межах держави художній навчальний заклад – Колеґіум мистецтв у Опішному, який увібрав у себе практично безперервний досвід гончарського шкільництва в містечку, започаткований 1894 року ще Полтавським губернським земством. Діти, онуки й правнуки гончарів, усі обдаровані діти країни отримали можливість серйозного опанування гончарства уже з першого класу навчання. Таким чином вдалося повернути втрачений доти інтерес до гончарства з боку наймолодших генерацій місцевих жителів. У опішненського гончарства з’явилася перспектива. У музейному колеґіумі розгорнула діяльність Навчально-виробнича гончарна майстерня – нинішній центр розвитку місцевих традицій у гончарстві. Майже одночасно музей-заповідник почав влаштовувати Всеукраїнські, а згодом – і національні симпозіуми гончарства за участю найвидатніших художників-керамістів України. Їхнім результатом стало сформування в музеї-заповіднику Національної галереї монументальної керамічної скульптури. 2003-го року Колеґіум мистецтв у Опішному, в статусі Спеціалізованої художньої школи-інтернату 1-3 ступенів, вийшов зі структури музею-заповідника й отримав право юридичної особи. Від 2004 року – це єдина такого типу в Україні Державна спеціалізована художня школа-інтернат 1-3 ступенів «Колеґіум мистецтв у Опішному», що перебуває в оперативному управлінні Міністерства культури і туризму України.
Таким чином, упродовж останнього десятиліття Опішне стало місцем справжнього паломництва туристів, мандрівників, художників, діячів науки і культури, урядовців, численних громадян України та інших країн. У Опішному третього тисячоліття опішуються всі, хто прагне глибше пізнати свою минувшину й позбутися меркантильності, прагматизму нинішньої доби, хто хоче сам стати творцем, хто шукає високості й сміливо відчиняє браму в майбуття. На святих гончарських пагорбах, де опочивають Великі Посвячені, святі-гончарі України, переховуються глиняні письмена українців, за якими через віки допитливі мандрівники надземних цивілізацій прочитають Книгу Буття української етнокультури. Під височенним небом Опішного пролягла межа між минулим і майбутнім, між тлінним і вічним, між бездуховним і духовним, між провінційним і столичним, учорашнім і завтрашнім в українській культурі.


 

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ,
ЯКІ ПОТРЕБУЮТЬ ВИРІШЕННЯ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ


На нинішньому етапі історичного розвитку надзвичайно актуальною залишається проблема збереження Опішного як визначного центру народної художньої культури України.
Ситуація ускладнюється тим, що існуючі в містечку найбільші в Україні гончарні заводи фактично припинили своє існування: обидва вони зачинені, не функціонують, частину приміщень пограбовано й розвалено, розкрадено донедавна добротне німецьке обладнання технологічних ліній.
Усі існуючі прожекти щодо розбудови Національного музею-заповідника українського гончарства досі залишаються на папері і за двадцять років існування закладу й не починали реалізовуватися. За майже 20-річну історію музею-заповідника для нього так і не було збудовано жодного!!! з передбачуваних різними рішеннями й постановами приміщень. Він донині розташований у пристосованих будівлях. Відсутні сучасні фондосховища. Нові надходження гончарних виробів уже ніде зберігати внаслідок переповнення існуючих фондових кімнат. Музей-заповідник і досі не має експозиційних залів. Потребують негайного перенесення до критих павільйонів твори садово-паркової скульптури, які зазнають незворотного руйнівного атмосферного впливу. Уже майже 10 років не фінансується з державного бюджету придбання музейних експонатів. Взагалі ж динаміка фінансування закладу свідчить про його неухильне скорочення. Так, 2003 року єдиному подібного типу на всьому пострадянському просторі національному закладу культури було заплановано на розвиток усіх програм (окрім заробітної плати та відшкодування комунальних витрат) лише... 33 тис. грн., 2004-го року – 86 тис. грн.., 2005-го – 14,5 тис. грн., а на 2006 рік – 12 тис. грн. !!! Становище закладу нинішнього року є катастрофічним, оскільки з державного бюджету не виділено жодної копійки на придбання експонатів, службові відрядження, утримання транспорту, влаштування виставок, реставрацію творів, поточні ремонти та багато інших нагальних потреб. Припинено продовження капітального ремонту, внаслідок чого унікальна пам’ятка гончарської культури України – будівля колишньої земської губернської гончарної майстерні, збудованої в 1916 році за проектом Василя Кричевського почала катастрофічно швидко руйнуватися (осипається карниз, що зв’язує між собою стіни) й може бути втрачена назавжди. Від 2005-го року музей-заповідник фактично перетворено на своєрідну резервацію для його працівників, що можна означити як музеоцид народномистецької культурної спадщини.
Не має власного приміщення й необхідної матеріально-технічної бази для наукових досліджень Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Його співробітники працюють в орендованих кімнатах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Відсутні кошти для польових керамологічних досліджень гончарних осередків, які катастрофічно швидко зникають з карти України. Уже багато років ведуться розмови про необхідність створення всеукраїнської лабораторії спеціальних методів дослідження археологічної та етнографічної кераміки, проте далі слів справа не зрушилася з місця.
Для Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату 1-3 ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» й досі не збудовано сучасного інтернату, внаслідок чого гальмується охоплення навчанням у ній обдарованих дітей з віддалених регіонів України. Негайного ремонту потребує дах школи.
За таких умов існуючі в Опішному унікальні заклади національного значення практично вичерпали внутрішні ресурси для свого поступального розвитку, для інтегрування в світовий науковий і культурно-освітній простір, а тому потребують державної підтримки у вигляді розробки й прийняття національної програми збереження, вивчення та популяризації гончарської спадщини в Україні.
Відповідно до пріоритетів у галузях науки, освіти і культури в Україні, проголошених новітньою української владою та ідеї про формування в регіонах України культурних центрів національного значення, необхідно терміново вжити дієві заходи щодо збереження, вивчення й популяризації гончарської спадщини України, відродження селища Опішня Зіньківського району Полтавської області як усесвітньо відомого центру народної художньої культури українців, включення його до всеукраїнських та міжнародних туристичних маршрутів, розвитку в ньому закладів науки, освіти і культури державного значення, інтеграції народно-мистецької культурної спадщини України в світовий культурний процес.

 


ІНСТИТУТ КЕРАМОЛОГІЇ–
ВІДДІЛЕННЯ ІНСТИТУТУ НАРОДОЗНАВСТВА НАН УКРАЇНИ


На базі Науково-дослідницького центру українського гончарства Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному в 2000 році було засновано нову академічну наукову установу – Інститут керамології як відділення Інституту народознавства НАН України. За короткий проміжок часу, що минув відтоді, Інститут керамології став провідним в Україні у галузі керамології, ствердивши пріоритетні позиції України в розвитку цієї новітньої наукової дисципліни. Головною метою діяльності Інституту керамології є комплексне вивчення гончарства як феномена людської діяльності; проведення фундаментальних наукових досліджень, спрямованих на одержання нових знань про закономірності виникнення й розвитку гончарства, його роль і місце в традиційно-побутовій і сучасній культурі українців та інших народів світу; проведення прикладних наукових досліджень, спрямованих на одержання нових знань про глини та вироби з них, їх використання для примноження національного багатства Української Держави. Вчені Інституту вивчають гончарство на території України від найдавніших часів до наших днів; проводять польові керамологічні, археологічні та лінгвістичні експедиції в різних регіонах країни; формують Національний інформаційний банк даних про гончарство, вивчають і узагальнюють світові досягнення в галузі керамології.
Нині ведеться підготовка фундаментальної багатотомної енциклопедії «Українське гончарство», «Національного словника українських гончарів» та інших наукових праць.


НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ-ЗАПОВІДНИК
УКРАЇНСЬКОГО ГОНЧАРСТВА В ОПІШНОМУ


11 березня 1986 року в Опішному, за дорученням Ради Міністрів України, засновано Музей гончарства. Через три роки (03.11.1989) прийнято постанову про формування на його базі Державного музею-заповідника українського гончарства – етномистецького науково-дослідницького і культурно-освітнього закладу, національної гончарської скарбниці України. Враховуючи виняткове значення музею-заповідника в справі збереження, вивчення й популяризації гончарської спадщини, а також його роль у розвитку національно-культурних традицій українського народу, Указом Президента України від 29.03.2001 року №220/2001, закладу надано статус національного.
Діяльність музею--заповідника спрямовано на збирання польових матеріалів, формування колекцій, наукове дослідження та популяризацію українського гончарства. У його структурі функціонують: Гончарська Книгозбірня України, яка має найбільшу в Україні збірку літератури з проблем українського та світового гончарства; Національний архів українського гончарства; видавництво «Українське Народознавство» готує до видання літературу з проблем гончарства та українського народознавства, зокрема національний культурологічний щорічник «Українське гончарство», щорічники «Українська керамологія», «Бібліографія українського гончарства», «Український керамологічний журнал»; Меморіальні музеї-садиби гончарської родини Пошивайлів та гончарки Олександри Селюченко, в яких у недоторканому вигляді зберігся інтер’єр житла, предмети побуту, гончарні твори та декоративні мальовки, вишивки, народні картини, безліч фотографій та багата епістолярна спадщина: листи, щоденники тощо. Найголовніше багатство музею – фондова колекція гончарних виробів, на сьогодні найбільша в Україні, яка щороку поповнюється.
Музей ініціював проведення в Опішному Всеукраїнських симпозіумів монументальної кераміки «Поезія гончарства на майданах і парках України», Національних симпозіумів гончарства, у результаті яких з’явилася унікальна Національна галерея монументальної кераміки, розміщена просто неба; Всеукраїнських гончарських фестивалів, Національних конкурсів художньої кераміки, Всеукраїнських науково-практичних конференцій і семінарів з проблем гончарства, свята утвердження гончарських традицій – «День гончаря».

•••

Заснування й успішна розбудова двох наукових установ у сільській місцевості (Інститут та Музей-заповідник), залучення до активних наукових студій молодих людей (нині там працюють близько півтора десятка аспірантів та здобувачів наукового ступеня, мешканці переважно сільської місцевості); створення в далекій провінції наукового видавництва «Українське народознавство», видання сучасної літератури з проблем керамології та українського народознавства, зокрема провідного в Україні фахового «Українського керамологічного журналу»; щорічників «Українське гончарство», «Українська керамологія», «Бібліографія українського гончарства»; проведення всеукраїнських керамологічних наукових і мистецьких форумів (конференцій, симпозіумів гончарства, гончарських фестивалів), заснування спеціалізованої наукової бібліотеки з проблем гончарства України та зарубіжжя, унікальний книжковий фонд якої налічує близько 100 тис. одиниць збереження — усе це є безприкладним явищем в історії вітчизняної науки.

 


ДЕРЖАВНА СПЕЦІАЛІОВАНА
ХУДОЖНЯ ШКОЛА-ІНТЕРНАТ І-ІІІ СТУПЕНІВ
«Колеґіум мистецтв у Опішному»


У 1997 році в структурі Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному було створено перший і єдиний в Україні подібного типу спеціалізований навчальний мистецький заклад – «Колеґіум мистецтв у Опішному». 04.12.2001 року його було реорганізовано в Спеціалізовану художню школу-інтернат І-ІІІ ступенів «Колеґіум мистецтв у Опішному». З 2004 року – це Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колеґіум мистецтв у Опішному», підпорядкована Міністерству культури і туризму України.
Мета закладу: здобуття загальної середньої освіти, національне художньо-естетичне виховання дітей і підлітків, всебічний розвиток їх таланту, природних здібностей; виховання високоосвічених, фізично здорових, духовно розкутих і вільних людей, з прагненням до правди, добра і краси, здатних на незалежні судження і оцінки, з широким світоглядом, які турбуються про розвиток і збереження своєї культури, поважають інші народи; творення гармонійно розвиненої особистості з високим культурним потенціалом, розвиненим почуттям прекрасного, усталеними художніми смаками, готовністю до практичної творчої діяльності. Колеґіум спеціалізується на опануванні гончарства.
Мистецький заклад став творчою базою Всеукраїнських гончарських фестивалів.



УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТР НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ
«МУЗЕЙ ІВАНА ГОНЧАРА»


«Музей Івана Гончара» засновано в Києві у вересні 1993 року з метою збереження пам’яток національної культури, розвитку етнічної самосвідомості, кращих традицій українського народного мистецтва та увічнення пам’яті про видатного громадського і культурного діяча, скульптора, живописця, графіка, народознавця, колекціонера, заслуженого діяча мистецтв України, народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Івана Макаровича Гончара. Музей створено на базі зібраної подвижником унікальної колекції українського народного мистецтва, його особистої мистецької та етнографічної спадщини.
На базі «Музею Івана Гончара» у грудні 1999 року Указом Президента України створено Український центр народної культури «Музей Івана Гончара».
Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» — комплексний мистецько-науковий центр народної творчості з Галереєю українського живопису, Творчою лабораторією народної пісні, Центром міжнародних студій народної культури, художньо-реставраційними майстернями, видавничою діяльністю науково-мистецького спрямування, осередком проведення науково-практичних симпозіумів, лекцій і вечорів із демонстрацією традиційних художніх промислів – малярства, ткацтва, вишивки, гончарства, різьбярства, писанкарства та інших.

 

 

ОЛЕКСАНДРА СЕЛЮЧЕНКО


Видатна опішненська гончарка Олександра Федорівна Селюченко народилася 6 травня 1921 року в Опішному, у родині гончарки. З шести років уже вміла виготовляти глиняні іграшки. Ліпила їх разом з матір’ю і братом, а батько випалював. Змалку робила те, що підказували її хист і фантазія. Рідних втратила рано: у 1933 році під час хірургічної операції помер брат, у 1937 – від голоду – батько, у січні 1953 – від тривалої, тяжкої хвороби – померла мама – найближча і найдорожча людина, порадниця.
З 1937 року, після закінчення семилітки, два роки навчалася в Опішненській школі майстрів художньої кераміки (1936-1941). У 1939 році була направлена на роботу в с.Оріхів Запорізької області. Під час німецько-совєтської війни працювала на одній із шахт Донбасу. В рідне містечко повернулася в 1946 році. Спочатку працювала різноробочою, а згодом ліпницею на заводі «Художній керамік», звідки й пішла на пенсію. Вдома не залишала справу всього свого життя: до останніх днів з любов’ю ліпила глиняні іграшки, називала їх діточками... «Люблю я глину понад усе, лягаю з нею і встаю з нею...» – писала славетна мисткиня. Мистецтву іграшки Олександри Селюченко притаманна виняткова самобутність. Доля нагородила її талантом, покаравши самотністю.
Ще в 1946 році її роботи зайняли призове місце на Всеукраїнській виставці дитячих іграшок (Київ). Відтоді твори Олександри Селюченко постійно експонувалися на республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках, були відзначені високими нагородами.
Сповнена творчими задумами, але одинока, Олександра Селюченко пішла з життя 23 червня 1987 року. Похована в Опішному.

•••

Заслужений майстер народної творчості України Олександра Селюченко – знакова постать для української культури. Своїм самобутнім життєво-творчим доробком вона постала класиком вітчизняного гончаротворення, очоливши когорту всесвітньо відомих мистців гончарської столиці України.
В уявленнях сучасників Олександра Селюченко постає не тільки провідним творцем гончарської культури нашої держави другої половини ХХ століття, але й самобутнім гончарським мудрецем, народним філософом, ідеологом вітчизняного культу глини. У її особі дивовижно поєдналися предковічний романтизм і залюбленість українців у сповідальне гончаро­творення світу. Її образне мислення, її магічні доторки до сірої глини, споріднені з первісною фетишизацією мінералу, виявляють підсвідоме й ніким не пояснене ставлення до нього як до живородної субстанції, яка вивищує людину, робить її красивішою, добрішою, наближає її до Бога. Оживлювані уявою мисткині вироби були неодмінним елементом її внутрішнього світу, ставали визначальними супутниками її повсякденного життя, своєрідними посередниками між нуртуючим внутрішнім «Я» та байдужим до окремо взятої Людини зовнішнім світом.
Олександра Селюченко явила нам неперевершений приклад любові до предковічного ремесла, захопленості творчим актом, усвідомлення власної місії з виокремлення та уславлення найбільш прикметних ознак етнокультури. Тому й стала національним взірцем самовідданої любові до глини, відданості родовому заняттю, сповідування батьківських заповітів. «Прожила я вік свій з самого дитинства у глині. Нічого кращого за неї мені не треба», – стверджувала Гончарівна. Її творча спадщина – це результат містичного саможертвоприношення в ім’я безперервної тяглості на українських землях витвореного багатотисячолітньою традицією культу гончарства, яке було для неї єдино доступним способом гармонізації довкілля, єдиною реальною можливістю активно формувати й традиційними способами виявляти етнічні світоглядні уявлення земляків. Задля здійснення цієї місії Олександра Селюченко ще з молоком матері успадкувала давні міфо­логічні уявлення про гончарство й витворила власний культ глини, який сповідувала все своє свідоме життя. Саме проста сіра глина стала для неї стимулом до життя, джерелом високого натхнення в творчості, найбільш придатним матеріалом для пошуку формотворчих та декоративних знаків задля шифрування етнічних ознак народної культури українців. Вона обожнювала глину, з любові до якої народжувалися само­повага й пошанування власного народу.
Творчість Олександри Селюченко глибоко емоційна, експресивна, бо замішана на моральних стражданнях одинокої жінки. У ній дивним чином переплелися незрадлива любов і життєві страждання, успадковані традиції роду й нестримне прагнення до самоствердження як виняткової особистості. Вона жила серед людей, але в духовному плані залишалася немовби ізольо­ваною від них: подібно до схимників, усі дні проводила переважно серед власних творів та самотніх роздумів про життя.
1987 року опішненська Гончарівна Олександра Федорівна Селюченко відійшла в інші світи, ставши легендою українського гончаро­творення. Щойно створений у Опішному Музей гончарства робив усе можливе задля збереження пам’яті про Велику Мисткиню й популяризації її творчості. Уже наступного року було створено Меморіальний музей-садибу Олександри Селюченко, що стало визначною подією в тогочасному українському музеєзнавстві. Уперше в Україні після смерті народного майстра в недоторканому вигляді було збережено дворище, надвірні будівлі, у тому числі горно, інтер’єр житла, предмети побуту та творчі роботи.
Нині в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному зберігаються 1064 глиняні твори Олександри Селюченко та 296 аркушів виконаних її рукою декоративних розписів. У музеї-садибі також експонуються 531 предмет повсякденного побуту, якими користувалася Олександра Федорівна. Гончарська книгозбірня України прийняла на зберігання її особисту бібліотечку, яка налічує 174 видання (книги, журнали, каталоги, буклети тощо). У фонди Національного архіву українського гончарства в Опішному передано особистий архів: листи, щоденники, спогади (222 одиниці збереження) та фотографії (803 фото), що розповідають про життя і творчість славетної майстрині. Кожні п’ять років у Опішному відбуваються представницькі Селюченківські наукові читання (1991, 1996, 2001). Гончарська книгозбірня України підготувала й опублікувала каталог особистої бібліотечки Олександри Селюченко та бібліографію публікацій про неї.

© Олесь Пошивайло,
директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України,
доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України

 



 

ІV СЕЛЮЧЕНКІВСЬКІ НАУКОВІ ЧИТАННЯ


4-7 травня 2006 року Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колеґіум мистецтв у Опішному», Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» провели ІV Селюченківські наукові читання на відзначення 85-річчя від дня народження славетної української гончарки Олександри Селюченко, 20-ї річниці заснування Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та 5-ї річниці Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Усі заходи відбулися у всесвітньо відомій столиці українського гончарства – містечку Опішному, Зіньківського району, Полтавської області, на базі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

Селюченківські наукові читання традиційно проводяться в день народження Олександри Селюченко (06.05.1921) кожні п’ять років, починаючи з 1991 року (1991, 1996, 2001, 2006). Участь у них беруть провідні українські керамологи, мистецтвознавці, музеєзнавці, народні майстри-гончарі, художники-керамісти, представники творчих спілок України.
За минулі півтора десятиліття вони перетворилися на поважні наукові форуми, на яких не лише з’ясовуються все нові й нові аспекти таланту славетної української гончарки, а достатньо повно «діагностується» сучасний стан народної художньої культури в Україні, визначаються першочергові завдання в галузі народного мистецтва.
Одним із чільних заходів ІV Селюченківських наукових читань є Всеукраїнська науково-практична конференція «Криза традиційних осередків народного мистецтва України: трансгресія «мистецтва сутінків» як виклик національній ідентичності», яка проводиться з метою з’ясування та обговорення сучасних проблем осередків народного мистецтва України, пошуку оптимальних шляхів їх подальшого розвитку, збереження національної ідентичності. Наукову спільноту запрошено до обговорення важливих проблем, що стосуються збереження й розвитку національних мистецьких традицій на сучасному етапі, впливу на них негативних факторів. На Конференції заплановано проаналізувати причини неухильного занепаду народномистецьких традицій українців, з’ясувати основні шляхи негайного вирішення сучасних проблем народної художньої культури.

Темарій конференції охоплює важливі керамологічні, мистецтвознавчі та етнологічні проблеми:
Глибина традицій сучасного народного мистецтва: міфи чи реальність?
Приреченість чи еволюційна стагнація традиційних осередків народного мистецтва?
Сучасне народне мистецтво України: неостиль чи експлуатація реліктів?
Суспільна мода та її вплив на тенденції розвитку народного мистецтва
Експансія кітчу: ознака занепаду чи прогресу народного мистецтва?
Мистецтвознавча міфотворчість
Комерціалізація народного мистецтва та його прогнозовані наслідки
Гончарство як унікальне поліінформативне джерело про закономірності розвитку матеріальної і духовної культури народів світу.

До Участі в Конференції запрошувалися мистецтвознавці, керамологи, етнологи, краєзнавці, музейні працівники, мистці, представники творчих спілок, мистецьких навчальних закладів, а також урядовці, відповідальні працівники зацікавлених міністерств і відомств.
Географія учасників Конференції – Вінниця, Івано-Франківськ, Київ, Луцьк, Львів, Миколаїв, Опішне, Острог, Переяслав-Хмельницький, Полтава, Рівне, Суми, Харків. Чернігів, Ялта.

У рамках ІV Селюченківських наукових читань учасники Конференції взяли участь у:
1) пошануванні славетної опішненської гончарки Олександри Селюченко, відкритті пам’ятного знаку на могилі Мисткині та в презентації книг: відомого українського філософа Леоніда Сморжа «Гончарівна (одержима керамікою)»; молодшого наукового співробітника Інституту керамології Віктора Міщанина «Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ–ХХ століття)»; мистецького альбому Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» «Україна і українці»;

2) огляді виставок: «Скарби українського гончарства» (із недавніх надходжень Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному), глиняної пластики сучасних майстрів, робіт учасників відбіркового етапу III Всеукраїнського гончарського фестивалю.

Учасники конференції також мали унікальну можливість оглянути фондові колекції Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садибу славетної гончарки Олександри Селюченко, Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів, приватні майстерні та колекції корифеїв опішненського гончарства, лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка — Михайла Китриша та Василя Омеляненка, творчі майстерні Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колеґіум мистецтв у Опішному», придбати колекційні зразки всесвітньо відомої опішненської кераміки та керамологічні видання видавництва «Українське Народознавство».


 

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

Співголови:

• Петро Гончар – директор Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара” (Київ)
• Людмила Дяченко – генеральний директор Національного музею?заповідника українського гончарства в Опішному (Опішне, Полтавщина)
• Олесь Пошивайло – директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України (Опішне, Полтавщина)
• Анатолій Щербань — завідувач відділу палеогончарства Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, кандидат історичних наук, куратор Конференції (Опішне, Полтавщина)


Привітання:

• голови Зіньківської районної державної адміністрації Володимира Паламаренка
• селищного голови Опішного Олега Кужима
• директора Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара” Петра Гончара
• найстарішого опішненського гончаря, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, члена Національної спілки художників України, заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Премії імені Данила Щербаківського, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Василя Омеляненка

Доповіді:

Традиційні осередки народного мистецтва як один із визначальних факторів збереження національної ідентичності українців
Олесь Пошивайло – директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України (Опішне, Полтавщина)

Народні традиції в урбанізованому середовищі
Ганна Горинь – старший науковий співробітник відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України, член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук (Львів)

Збереження культурної ідентичності в епоху модернізації та глобалізації
Ігор Пошивайло – заступник з наукової роботи директора Українського центру народної культури ”Музей Івана Гончара”, голова Київського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, кандидат історичних наук (Київ)

Українське традиційне мистецтво в добу постмодерну: загрози знищення та перспективи нового культурного синтезу
Андрій Окара – співробітник Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень, кандидат юридичних наук (Москва, Росія)

Проблема експансії кітчу на народне мистецтво
Карпович Марія – викладач кафедри культурології та філософії Національного університету “Острозька академія” (Острог, Рівненщина)

Народне мистецтво в аспекті стресозахисної та адаптивної функції етнічних традицій в умовах соціально-культурної трансформації
Наталія Зіневич – молодший науковий співробітник відділу пам’яток духовної культури Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України, кандидат історичних наук (Київ)

“Мистецтво сутінків” як виклик національній ідентичності. Рефлексія над назвою конференції
Оксана Коваленко – молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, асистент кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету імені Володимира Короленка (Полтава)

 



Секція 1

СУЧАСНЕ НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНИ:
ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ




Голова секції: Ярослав Тарас – завідувач відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України, кандидат архітектури, доцент, професор Оранського університету науки і технології, почесний доктор Державного науково?дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування, член?кореспондент Української академії архітектури (Львів)
Секретар секції: Оксана Коваленко – молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (Опішне)

 

Інновація як атрибут традиціЇ
Оксана Сапеляк – старший науковий співробітник відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України, кандидат історичних наук (Львів)

Генеза петриківського малювання: міфи та реалії
Юлія Смолій – науковий співробітник відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидат мистецтвознавства (Київ)

Дитяча іграшка як міфологемний конструкт: конструювання та інваріації
Наталя Аксьонова – методист навчального відділу історичного факультету Харківського національного університету імені Василя Каразіна (Харків)

Відродження традиційного каменотесного мистецтва Вінниччини (з досвіду проведення симпозіумів “Подільський оберіг”
Володимир Титаренко – перший заступник голови Національної спілки майстрів народного мистецтва України (Київ)

Жниварські традиції українців у дослідженні вітчизняних та зарубіжних етнологів
Галина Виноградська – молодший науковий співробітник відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України, секретар секції етнографії Наукового товариства імені Тараса Шевченка (Львів)

Гончарство як засіб існування в пострадянському суспільстві України. Погляд зсередини
Микола Вакуленко – художник-кераміст, керівник підліткового клубу “Кераміст” Управління у справах сім’ї, молоді, фізичної культури та спорту Ялтинської міської ради, заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (Ялта, Крим)

Народне мистецтво Полтавщини: Криза чи Генеза?
Галина Галян – завідувач етнографічного відділу Наукового історико-культурного комплексу “Полтавський краєзнавчий музей” (Полтава)

Проблеми полтавської вишивки
Григорій Гринь – голова Опішненського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України (Опішне, Полтавщина)

Народні мистецькі цінності в творчому розвитку студента
Ольга Гулей – викладач мистецьких дисциплін Сумського державного педагогічного університету імені Антона Макаренка (Суми)

Мала пластика Оксани Мартинович з м.Соснівка Львівської області
Володимир Онищенко – старший викладач Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Національної спілки художників України, член Українського керамічного товариства (Київ)

Стан розвитку народної творчості ВінничЧини початку ХХІ століття
Любацька Людмила – старший науковий співробітник сектора виставкової діяльності Вінницького обласного краєзнавчого музею (Вінниця)

Активізація художньо-творчого потенціалу школярів
Валентина Зубань – заступник з навчальної роботи директора Державної спеціалізованої художньої школи?інтернату І?ІІІ ступенів “Колеґіум мистецтв у Опішному” (Опішне)

Відродження національної самобутності предметно-просторового середовища регіонів України засобами сучасного мистецтва
Олег Перець – старший викладач кафедри образотворчого мистецтва Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка, член Українського керамічного товариства (Полтава)

Античні ремінісценції в роботах Сергія Глушка
Світлана Романенко – старший науковий співробітник відділу етнографії Миколаївського обласного краєзнавчого музею (Миколаїв)

Інтерпретація зооморфних образів у народному гончарстві України XX століття (за матеріалами колекції кераміки національного музею-заповідника українського гончарства в опішному
Жанна Чечель – старший науковий співробітник Національного музею- заповідника українського гончарства в Опішному (Опішне, Полтавщина)

Сучасна мода і традиції минулого
Ірина Савич – студентка ІІІ курсу гуманітарного факультету Національного університету “Острозька академія” (Острог, Рівненщина)

Сучасний стан української народної пісні й кобзарського мистецтва на Переяславщині та можливі шляхи їх відродження
Микола Сидоренко – старший науковий співробітник Національного історико?етнографічного заповідника “Переяслав” (Переяслав-Хмельницький, Київщина)

Акції знищення української сакральної архітектури у ХІХ-ХХ століттях як виклик національній ідентичності
Ярослав Тарас – завідувач відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України, кандидат архітектури, доцент, професор Оранського університету науки і технології (Алжир), почесний доктор Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування, член-кореспондент Української академії архітектури (Львів)

Дігтярівський осередок ткацтва (до проблеми занепаду та шляхів відродження центрів народних промислів)
Наталя Тонких – науковий співробітник відділу народного декоративного мистецтва Чернігівщини Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського (Чернігів)

Сучасна глиняна іграшка в збірці Хмельницького обласного краєзнавчого музею
Галина Гірник – завідувач відділу експозицій Хмельницького обласного краєзнавчого музею (Хмельницький)

Кропильниці (хрестильниці) у збірках західноукраїнської кераміки
Агнія Колупаєва – науковий співробітник відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства (Львів)

Атрибутування глиняних виробів: суть проблеми
Оксана Ликова – молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, член Українського керамічного товариства (Опішне, Полтавщина)

Використання гончарської термінології в керамологічних публікаціях
Світлана Литвиненко – учений секретар Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, член Українського керамічного товариства (Опішне, Полтавщина)

Гончарне ремесло крізь призму міфологічного мислення
Костянтин Рахно – старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (Опішне, Полтавщина)

Український сувенір
Ірина Чирка – екскурсовод Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, член Українського керамічного товариства (Опішне, Полтавщина)

Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів “Колеґіум мистецтв у Опішному” як осередок розвитку етномистецьких традицій визначного центру народної художньої культури України
Олена Щербань – старший науковий співробітник Національного музею- заповідника українського гончарства в Опішному (Опішне, Полтавщина)

Деякі проблеми гончарної освіти в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття на прикладі Поставмуцької гончарної навчальної майстерні
Людмила Овчаренко – директор Державної спеціалізованої художньої школи- інтернату І-ІІІ ступенів “Колеґіум мистецтв у Опішному”, член Українського керамічного товариства (Опішне, Полтавщина)

Ялтинський фестиваль мистецтв народів Криму
Галина Вакуленко – студентка 5 курсу Кримського державного медичного університету (Ялта)

 


Секція 2

ОСЕРЕДКИ ГОНЧАРСТВА ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО НАШИХ ДНІВ.
ЕВОЛЮЦІЯ ТРАДИЦІЙ ЧИ ЇХ ЕКСПЛУАТАЦІЯ?



Голова секції: Олена Клименко – науковий співробітник відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидат мистецтвознавства (Київ)
Секретар: Людмила Метка – молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, член Українського керамічного товариства (Опішне, Полтавщина)

 

З історії гончарства Миколаївщини
Олексій Байбородін – викладач Миколаївської дитячої художньої школи (Миколаїв)

Діяльність Кустарного складу Полтавського губернського земства з погляду сьогодення (на прикладах гончарства)
Олег Белько – завідувач відділу Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Котляревського, викладач історії Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка (Полтава)

Гончарний посуд у традиційній культурі українців Полісся: ритуал як модель використання
Надія Боренько – старший науковий співробітник Музею народної архітектури та побуту у Львові (Львів)

Головні гончарні осередки Черкащини
Наталя Братко – молодший науковий співробітник відділу етнографії Черкаського обласного краєзнавчого музею (Черкаси)

Мистецька спадщина клецьких гончарів (за польовими матеріалами із села Велика Клецька Корецького району Рівненської області)
Галина Істоміна – викладач кафедри українознавства Інституту мистецтв Рівненського гуманітарного університету (Рівне)

Українська народна кераміка ХХ століття: Традиції. Інновації. Кітч
Олена Клименко – науковий співробітник відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидат мистецтвознавства (Київ)

Гончарні осередки Кульчин і Рокита наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття
Наталя Кубицька – асистент кафедри дизайну Луцького державного технічного університету (Луцьк)

Колекція робіт Олександри Селюченко у фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному
Валентина Кульбака – завідувач відділу фондової роботи Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, член Українського керамічного товариства (Опішне, Полтавщина)

Гончарство Слобожанщини: динаміка розвитку та сучасний стан
Людмила Метка – молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, член Українського керамічного товариства (Опішне)

Причини занепаду гончарства в північній групі малих осередків Опішненського гончарного району
Віктор Міщанин – молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Українського керамічного товариства (Опішне, Полтавщина)

Гаварецька кераміка – занепад чи розвиток осередку народного мистецтва?
Мар’яна Мотика – викладач Львівської національної академії мистецтв (Львів)

Сучасна димлена кераміка Сокальщини: неостиль чи відгомін традицій?
Романа Мотиль – науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства (Львів)

Архівна спадщина Олександри Селюченко
Наталя Пічковська – завідувач Національного архіву українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (Опішне, Полтавщина)

Гончарі в сакральній архітектурі Галичини
Ярослав Тарас – завідувач відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України, кандидат архітектури, доцент, професор Оранського університету науки і технології (Алжир), почесний доктор Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування, член-кореспондент Української академії архітектури (Львів)

Скарби гончарства з фондів Чернігівського обласного художнього музею
Світлана Шкуропат – завідувач відділу українського мистецтва Чернігівського обласного художнього музею (Чернігів)

Осередки гончарства на Чернігівщині: сучасний стан і перспективи
Ірина Штанкіна – завідувач відділу народного декоративного мистецтва Чернігівщини Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського (Чернігів)

Опішненські свічники кінця ХІХ–ХХ століть: традиції і новації
Анатолій Щербань – завідувач відділу палеогончарства Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, кандидат історичних наук (Опішне, Полтавщина)

Творчість Олександри Селюченко та її роль у збереженні гончарських традицій
Марія Яценко – завідувач музеїв-садиб Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (Опішне, Полтавщина)

Кераміка XVII-XVIII століть з матеріалів охоронних археологічних досліджень на Івано-Франківщині (2001-2005)
Марія Вуянко – завідувач відділу археології Івано-Франківського краєзнавчого музею (Івано-Франківськ)

Проблеми опису складових частин археологічного посуду
Анатолій Гейко – молодший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України (Опішне, Полтавщина)

Давньоруське кахлярство і кітч
Рада Михайлова – науковий співробітник відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидат історичних наук (Київ)

Кераміка з Опішного у фондовій колекції Національного історико- етнографічного заповідника “Переяслав”
Тамара Музика – молодший науковий співробітник відділу фондів Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” (Переяслав-Хмельницький, Київщина)

Відбитки на глиняному посуді: актуальність дослідження
Богдан Пошивайло – молодший науковий співробітник Національного музею- заповідника українського гончарства в Опішному (Опішне, Полтавщина)

Орнамент як джерело інформації про закономірності розвитку духовної культури (за матеріалами доби бронзи Лівобережної України)
Наталя Сатохіна – студентка історичного факультету Харківського національного університету імені Василя Каразіна (Харків)

Глиняні вироби у звичаях та обрядах давньоруського населення
Валентина Троцька – старший науковий співробітник Національного музею- заповідника українського гончарства в Опішному (Опішне, Полтавщина)

free counters