вкл. 28 березня 2019.

Щоб продовжити розмову, окреслимо стартові позиції даного питання. На сьогодні Опішня - загальновизнана столиця українського гончарства, відома як в Україні так і за її межами. На цьому акцентую свідомо тому, що десятиліттями трудовий колектив під умілим керівництвом Олеся Пошивайла робив кропітку та рутинну справу, щоб на сьогодні це було ТАК.
 
Через горнило Музею пройшло багато, як опішнян так і приїзджих фанатів гончарства. Зараз уже можна сміливо і упевнено говорити, що подібної структури, як по новаторству так і по організації в нашій державі просто НЕМАЄ. Беручи свій початок з невеликої кімнатки, Музей перетворився у могутню і потужну структуру, динамічно функціонуючу. Говорячи доступною мовою, всі цеглинки склалися і при цьому кожна саме на своє місце. За яку б справу не бралися музеївці, вона доводиться до кінця і не як небудь, а з використанням сучасних технологій, наполегливості, та при дотриманні основної концепції – ГОНЧАРСТВО понад усе. Багато критики можна почути на адресу керівника – з самого початку домагався високого рівня трудової дисципліни та неабиякої віддачі кожного із членів трудового колективу. І це мабуть так повелося, що не всіх і беруть на роботу до цього закладу, не тому, що такі-нетакі, а тому, що на роботу проходять виключно яскраві особистості. До слова сказати, сам Олесь Миколайович вміє в кожному розгледіти іскру Божу.
 
Інколи людина і сама не знає про те, що вміє чи що може. А, потрапивши до Музею, розкривається, проявляє нові грані своєї особистості, розвиває таланти і загалом досягає певних результатів. Все це невипадково. Багато говориться зараз про те, що найвищий рівень самореалізації має людина саме в колективі однодумців. Музей – це особливий світ, зі своєю атмосферою, зі своїм світосприйняттям. Звичайно проходи деякий час і людина або назавжди залишається з Музеєм або іде звідти також назавжди. Тобто випадкових людей там просто немає. Та і не може бути. Олесь Миколайович – неординарна особистість. З ним важко. Він надзвичайно вимогливий в першу чергу до себе і до інших. Ніколи і ні за яких обставин не сидить на місці і не заспокоюється на досягнутому. Це настільки різнопланова і творча особа, що аналогів я не можу привести до прикладу. Все його життя – суцільна боротьба з догмами, безкінечне порушення традицій, пошук нових векторів для розвитку та прогресу. Різноплановість і глибина його ідей на перших хвилинах просто шокує – а хіба так може бути? А виявляється – МОЖЕ БУТИ і Є. Якби він в свій час не мислив конструктивно, не ставив завищених цілей і не домагався їх реалізації – то і Національного музею в сільській місцевості просто не було б. Це є ІСТИНА і вона непорушна.
 
Унікальність цієї людини в тому, що він одинаково запросто спілкується, як з науковцями так і з простими односельцями і з кожним знаходить про що говорити і саме головне домагається реалізації поставлених цілей. Дехто помилково вважає, що має право загалом якось судити про його життя, про його ідеї та наукову діяльність. Це велика помилка – осягнути рядовій людині той величезний конгломерат, яким на сьогодні є Музей з Олесем неможливо. А оббріхувати та придумувати нісенітниці – це загалом нонсенс. Але чомусь за межами Музею, в самій Опішні тільки так а не інакше А чому? Кому це потрібно? Адже завдяки саме Олесю Пошивайло такий складний механізм загалом створений і успішно функціонує.
 
Підкреслюю, що все це створено в сільській місцевості з НУЛЯ. І повірте, що ніхто із чиновників на перших порах розвитку Музею гончарства не їздив до Опішні з «блюдечком з голубою кайомочкою» - а доводилось майже кожне рішення виривати, домагатися установлення фінансування, доводити на різних рівнях свою необхідність, стверджуватися. А це гігантські, просто титанічні муки, колосальні затрати особистої енергії, вміння переконувати, вимагати, правильно ставити пріоритети. Зате тепер, кожен новий чиновник при місцевій владі прагне так-чи-інакше приклеїтися, причепитися, присмоктатися до цієї ВЕЛИЧІ.А теперішнє керівництво селища пішло в цьому плані найдальше – викреслює надбання Музею в загальноукраїнській мистецькій спільноті, нівелює його значимість та принижує роль. Виявляється туризму немає до цього часу в селищі. І тільки тепер ВСЕ буде створюватися. Так і хочеться сказати – та створюйте, Миколо Миколайовичу, свій осередок. І адреса підходяча вже є – вул. Партизанська на садибі своїх батьків?* А незарано ще? А що робити з тими руїнами від «Художнього кераміку»? Чому не перешкодили варварам , які нещадно руйнували та здавали на металолом унікальне обладнання виробничих цехів та заводського горна? Хоча там треба пахати, щоб хоч якось навести порядок. А ТУТ уже ВСЕ готово.
 
Слідуючим логічно постає питання: а дорога до музею вже відремонтована? Все штрикали Музею – зробіть за власний кошт. Так Музей не приватний і знаходиться на державному фінансуванні, але все таки знайшли можливості відремонтувати прилеглі території та ділянки навпроти. А де ж Ви доморощені політики із своєю допомогою та своїм баченням? Де автостоянка для автобусів? Чому блокується питання виділення земельної ділянки в центрі селища для встановлення пам»ятника Гончарю? Невже все це потрібно тільки Олесю та Музею? А селищу непотрібно? Думається, що практика приїзду новообраних Президентів України до Музею буде продовжена. І як тоді буде з поясненням блокування Музею. Єдине, що хвилює так це скільки грошей заробляє Музей? Так дійсно заробляє – бо система така. І чим більше тим краще для того самого селищного бюджету. Це ж треба бути такими ідіотами, що цього не розуміти і отак відноситися до керівника одного з основних бюджетонаповнюючих підприємств селища. Схаменіться люди. Не можете допомогти – то хоч не заважайте.
 
Автор: Олександр Правденко
Джерело: https://www.facebook.com
Замовити екскурсію