Друк

вкл. 20 квітня 2017.

Стоїть хатина край села,
Покинута, забутая усими.
Вона щасливою була,
Коли у ній жила родина.
Тепер лиш згадує вона,
Поросшая скрізь бур’янами,
Проз неї як пройшла війна,
А потім знов побудували.
Як молодий тоді козак
Привів до хати молоду дружину,
Й дитячий сміх і голоси
Заділи душу вже старій хатині.
Та що ж це, бачить, хтось іде,
Якийсь дідусь, спираючись на палю,
А поруч йде із дідусем
Вже сива жінка, ніби схожа на Наталю.
На ту Наталю, що жила колись
У тій хатині, що в селі скраєчку,
Вона ще бігала тут босоніж,
Униз до ставка, ось, недалечко.
– А пам’ятаєш, батьку мій,
Як радісно було в хатині?
Як мама із печі тягла
Рум’яну, щойно спечену хлібину?
Як ми тоді із кухлем молока
Її всі куштували з апетитом.
– Так, доню, пам’ятаю я,
Але ти бачиш, все давно закрито.
Ніхто і не навідався сюди,
Все поросло тут бур’янами.
– То не сумуй же, батьку мій.
Я завтра ж буду тут з синами,
Ми приберемо, вичистимо все,
І оживе наша хатина.
Старенький посміхнувся і сказав:
– За ці слова я дякую, дитино.

free counters