ЧИ ПОТРІБЕН ЩЕ ОДИН ГЛЕЧИК?
ЧИ ПОТРІБЕН ЩЕ ОДИН ГЛЕЧИК?
Доброго дня, Музею!
За вікном обняла ніч і гострий північний вітер лютує, ламає сіре сухе гілля дерев, розкидає відрами й кришками по дворі, танцює з морозом!
Запанувала зима й радіє своєю спроможністю лякати холодом!
На душі спокійно. У хаті тепло й затишно, як у ведмежій печері!
Розмова продовжується!
Продовжувалася розмова ще пополудні, при крузі з глиною в майстерні.
Появилися нові малі й середні посудини.
Думки мандрували по темах, піднесених у наших попередніх розмовах, і сягали аж до минулих століть черняхівської культури – через старання пригадати вигляд посуду тих років.
Одначе, перед очима постала картина глечиків на полиці, на стіні при вході до Національного музею гончарства, зараз при дверях до кухні. На виду: екскурсовод Юля Нижник розповідає відвідувачам про кожний глечик і традиційне завдання, який той виконував на кухні в руках господині.
Головну увагу я все-таки віддавала відчуттю глини під пальцями. Глина лежала у дворі, на складі, уже десять років від того часу, як я купила її в штаті Нью-Мексико. Багато разів вона замерзала й відмерзала. В Японії виготовлена й вистояна глина вважається скарбом, тому гончарі закопували її й залишали в спадок своїм дітям. Така глина цінується за свою якість. Чим довший процес вистояння, тим краща пластичність і легко нею гончарювати.
Уже під час замісу я відчула, що тягнеться без тріщин. У мені зродилося почуття поваги до матеріалу під пальцями. На крузі вона дуже легко піддавалася до руху по колу, як у товариській розмові, де панує бажання обмінюватися думками, посміятись і чути голос співрозмовника. Дочекалася глина свого часу спілкування! Будуть глечики, кухлики, мисочки за власним виразом! Буде цікаво: який випал встановити?
Ціль серії − простий ужитковий, безполив’яний посуд, випалений до 1000 °C, в якому можна буде готувати їжу на кухні. Водночас ставлю собі питання, які буду розглядати з групою студентів Гуд-коледжу: яку роль відіграє вжитковість при розгляді теми краси? Що визначає красу вжиткового посуду? На яких засадах формуємо свої уявлення про естетику такого посуду? Які коментарі залишає майбутньому сам посуд про суспільство, в якому він уживається? Який вплив справляє плин часу на значущість посуду? Як різниться історична робота від сучасної? Чому саме утворені музеї для збереження таких об’єктів? Як і чому потрапляють роботи в музейні колекції?
Думки в голові крутилися не менше від того руху глини під пальцями! Я зрозуміла, що не тільки зароджується новий глечик, але утворилася стежка, простуючи якою з групою студентів, можна допомогти розглядати питання, про які їм треба задуматися й пошукати відповіді.
Студенти в групі будуть відвідувати приватні колекції, музеї, конференції й вести розмови з кураторами, музейниками та іншими гончарями. Будуть ставити запитання й збирати відповіді задля формування власного уявлення про естетику і стан сучасного гончарства в США.
На ярмарках і фестивалях, час від часу, питають мене люди, чи не виготовляю посуд, у якому можна варити страви в печі або в духовці. Мало хто з гончарів у США займається таким посудом. Давно вже був задум повернутися до таких робіт.
У 1990-х роках я виготовляла такий посуд заодно з мальованими роботами та раку. Були роботи, заохочені трипільськими мальовками, які постають унікальними художніми об′єктами.
Я виставляла їх у американських галереях і на виставках, коли надходили запрошення від українських громадських організацій. Одним із головних товариств, яке активно поширювало й зберігало українську культуру в ті роки, був Союз Українок в Америці, до якого я належала й досі підтримую як членкиня. Такі роботи вважали художніми об’єктами й не мали ужиткового пристосування. В опішнянській музейній колекції нині є кілька прикладів таких робіт і головними темами Е-Літньої Академії Гончарства в Опішному 2018-го року були лисковані й мальовані посудини, і як вони пов′язані з давноминулим українським гончарством.
Другу серію лискованих і димлених глечиків для вжитку також виготовляла в 1990-х роках. У мене залишилася одна макітра на кухні, в якій час від часу виготовляю домашній сир. Такий посуд, на мою думку, має своє призначення для конкретної потреби. У кожній посудині готується та сама страва.
Через кілька років після проголошення Незалежності України, одна з найбільш престижних виставок відбулася в Художній галереї Волтерса (The Walters Art Gallery; 2000-го року змінила цю давню назву на «Художній музей Волтерса» / The Walters Art Museum; сусіднє місто Балтимор, штат Меріленд, годину на машині від Вашингтона і потужний порт на вихід до Атлантичного океану). Волтерс-галерея, у співпраці з українським урядом, за часів Президента Кравчука влаштувала виставку колекції золотих виробів скіфського періоду. Тоді вперше в історії України у формальний культурний спосіб було зазначено про Скіфів, як пращурів нинішньої України.
Фіксація цієї події несе додаткову вагомість і сьогодні, тобто на 30 років пізніше. Куратор виставки захотів поєднати сучасність із минулим і вийшов на мої роботи. У нас відбулася розмова і я поділилася своїми творами. Таким чином, поруч скіфських експонатів було мале відділення з моїми роботами, подібними до тих, що сьогодні є в колекції Національного музею гончарства.
Мальовані й димлені роботи відносилися до Трипільської культури, яка була раніше до Скіфської епохи в Україні, й водночас твори були сучасними і входили до сучасної історії України, як визнання права на свою Незалежну Державу.
Кураторові підходив цей ланцюг вертикальної української історії. Виставлення прикладів досягнень, таких як Трипільців і Скіфів, у сполученні з роботами американської, української за походженням, художниці, яка творить у ХХ столітті, черпаючи від джерел власного історичного минулого, було твердим підґрунтям для цієї музейної інституції в Балтиморі.
Через культурний та історичний ланцюг американський музей визнавав, що Україна є легітимною державою, а не «політичним режимом», як це намагаються навіяти сьогодні північні вітри й нищити, або красти усе, на що тільки можуть накласти руки.
Нині кожному мешканцю України − без різниці, чи україномовний чи російськомовний, як і по світу, − культурний та історичний ланцюг мав би бути самозрозумілим і прийнятним.
Чи війна сама по собі вирішує, хто ми є? Чи ми все знали, хто ми, але не знаходили відвагу вимовити вголос? Чи думали щось вторгувати?
Спогад про цю далеку виставку в Балтиморі 1993-го року заставляє розглянути питання:
А ЧИ ПОТРІБЕН ЩЕ ОДИН ГЛЕЧИК ПО-ІНШОМУ?
Насправді ж:
- Без глечика немає фактів і своєї історії.
- Без глечика немає життя.
- Глечик і та глина, з якої його виготовлено, несе в майбуття розповідь про те, хто він такий і звідки прийшов дальше меж свого вжиткового буття. До того ж і життєдайна роля глечика, як посудини для споживання їжі й підтримки життя, засвідчує своє право на буття й визнання. Коли такий глечик виготовлений руками гончаря, а не машиноробний, він несе окреме спілкування від рук гончаря до рук тієї особи, яка буде в ньому подавати їжу або готувати страви.
ОТЖЕ:
попри ВСЕ СКІФСЬКЕ ЗОЛОТО, в експозиції потрібен був УКРАЇНСЬКИЙ ГЛЕЧИК! ВІН ЗАВЖДИ БУВ, Є І БУДЕ АКТУАЛЬНИМ ДЛЯ УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ТЯГЛОСТІ, ЕТНІЧНОЇ САМОБУТНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ!
© НАТАЛЯ КОРМЕЛЮК (Роквіль, США)
06.02.2022
Фото:
- Наталя Кормелюк з вазою в КерамоРезиденції Національного музею гончарства. Опішне. 15.06.2018. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк з глечиком у КерамоРезиденції Національного музею гончарства. Опішне. 21.05.2018. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Глечик. Опішне. 2018. Глина, ангоби, емаль, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, мальовка, 29,1х18,2 см. Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Глечик. Опішне. 2021. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, штамп, мальовка, 23,3х17,5х14,8 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Тиквастий глечик. Опішне. 2018. Глина, полива, пігмент, емаль, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, мальовка, 27,5х16,6х15,8 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Глечик. Опішне. 2018. Глина, ангоб, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, 25,5х15,7х15,3 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Глечик. Опішне. 2018. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, мальовка, 29,8х16,3х15,2 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Тиквастий глечик. Глина, емаль, пігмент, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, мальовка, 27,8х15,8х16 см. Опішне. 2018 Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Тиквастий глечик. Опішне. 2011. Глина, пігменти, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, писання, 17,8х13,7х13,7 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
Доброго дня, Музею!
За вікном обняла ніч і гострий північний вітер лютує, ламає сіре сухе гілля дерев, розкидає відрами й кришками по дворі, танцює з морозом!
Запанувала зима й радіє своєю спроможністю лякати холодом!
На душі спокійно. У хаті тепло й затишно, як у ведмежій печері!
Розмова продовжується!
Продовжувалася розмова ще пополудні, при крузі з глиною в майстерні.
Появилися нові малі й середні посудини.
Думки мандрували по темах, піднесених у наших попередніх розмовах, і сягали аж до минулих століть черняхівської культури – через старання пригадати вигляд посуду тих років.
Одначе, перед очима постала картина глечиків на полиці, на стіні при вході до Національного музею гончарства, зараз при дверях до кухні. На виду: екскурсовод Юля Нижник розповідає відвідувачам про кожний глечик і традиційне завдання, який той виконував на кухні в руках господині.
Головну увагу я все-таки віддавала відчуттю глини під пальцями. Глина лежала у дворі, на складі, уже десять років від того часу, як я купила її в штаті Нью-Мексико. Багато разів вона замерзала й відмерзала. В Японії виготовлена й вистояна глина вважається скарбом, тому гончарі закопували її й залишали в спадок своїм дітям. Така глина цінується за свою якість. Чим довший процес вистояння, тим краща пластичність і легко нею гончарювати.
Уже під час замісу я відчула, що тягнеться без тріщин. У мені зродилося почуття поваги до матеріалу під пальцями. На крузі вона дуже легко піддавалася до руху по колу, як у товариській розмові, де панує бажання обмінюватися думками, посміятись і чути голос співрозмовника. Дочекалася глина свого часу спілкування! Будуть глечики, кухлики, мисочки за власним виразом! Буде цікаво: який випал встановити?
Ціль серії − простий ужитковий, безполив’яний посуд, випалений до 1000 °C, в якому можна буде готувати їжу на кухні. Водночас ставлю собі питання, які буду розглядати з групою студентів Гуд-коледжу: яку роль відіграє вжитковість при розгляді теми краси? Що визначає красу вжиткового посуду? На яких засадах формуємо свої уявлення про естетику такого посуду? Які коментарі залишає майбутньому сам посуд про суспільство, в якому він уживається? Який вплив справляє плин часу на значущість посуду? Як різниться історична робота від сучасної? Чому саме утворені музеї для збереження таких об’єктів? Як і чому потрапляють роботи в музейні колекції?
Думки в голові крутилися не менше від того руху глини під пальцями! Я зрозуміла, що не тільки зароджується новий глечик, але утворилася стежка, простуючи якою з групою студентів, можна допомогти розглядати питання, про які їм треба задуматися й пошукати відповіді.
Студенти в групі будуть відвідувати приватні колекції, музеї, конференції й вести розмови з кураторами, музейниками та іншими гончарями. Будуть ставити запитання й збирати відповіді задля формування власного уявлення про естетику і стан сучасного гончарства в США.
На ярмарках і фестивалях, час від часу, питають мене люди, чи не виготовляю посуд, у якому можна варити страви в печі або в духовці. Мало хто з гончарів у США займається таким посудом. Давно вже був задум повернутися до таких робіт.
У 1990-х роках я виготовляла такий посуд заодно з мальованими роботами та раку. Були роботи, заохочені трипільськими мальовками, які постають унікальними художніми об′єктами.
Я виставляла їх у американських галереях і на виставках, коли надходили запрошення від українських громадських організацій. Одним із головних товариств, яке активно поширювало й зберігало українську культуру в ті роки, був Союз Українок в Америці, до якого я належала й досі підтримую як членкиня. Такі роботи вважали художніми об’єктами й не мали ужиткового пристосування. В опішнянській музейній колекції нині є кілька прикладів таких робіт і головними темами Е-Літньої Академії Гончарства в Опішному 2018-го року були лисковані й мальовані посудини, і як вони пов′язані з давноминулим українським гончарством.
Другу серію лискованих і димлених глечиків для вжитку також виготовляла в 1990-х роках. У мене залишилася одна макітра на кухні, в якій час від часу виготовляю домашній сир. Такий посуд, на мою думку, має своє призначення для конкретної потреби. У кожній посудині готується та сама страва.
Через кілька років після проголошення Незалежності України, одна з найбільш престижних виставок відбулася в Художній галереї Волтерса (The Walters Art Gallery; 2000-го року змінила цю давню назву на «Художній музей Волтерса» / The Walters Art Museum; сусіднє місто Балтимор, штат Меріленд, годину на машині від Вашингтона і потужний порт на вихід до Атлантичного океану). Волтерс-галерея, у співпраці з українським урядом, за часів Президента Кравчука влаштувала виставку колекції золотих виробів скіфського періоду. Тоді вперше в історії України у формальний культурний спосіб було зазначено про Скіфів, як пращурів нинішньої України.
Фіксація цієї події несе додаткову вагомість і сьогодні, тобто на 30 років пізніше. Куратор виставки захотів поєднати сучасність із минулим і вийшов на мої роботи. У нас відбулася розмова і я поділилася своїми творами. Таким чином, поруч скіфських експонатів було мале відділення з моїми роботами, подібними до тих, що сьогодні є в колекції Національного музею гончарства.
Мальовані й димлені роботи відносилися до Трипільської культури, яка була раніше до Скіфської епохи в Україні, й водночас твори були сучасними і входили до сучасної історії України, як визнання права на свою Незалежну Державу.
Кураторові підходив цей ланцюг вертикальної української історії. Виставлення прикладів досягнень, таких як Трипільців і Скіфів, у сполученні з роботами американської, української за походженням, художниці, яка творить у ХХ столітті, черпаючи від джерел власного історичного минулого, було твердим підґрунтям для цієї музейної інституції в Балтиморі.
Через культурний та історичний ланцюг американський музей визнавав, що Україна є легітимною державою, а не «політичним режимом», як це намагаються навіяти сьогодні північні вітри й нищити, або красти усе, на що тільки можуть накласти руки.
Нині кожному мешканцю України − без різниці, чи україномовний чи російськомовний, як і по світу, − культурний та історичний ланцюг мав би бути самозрозумілим і прийнятним.
Чи війна сама по собі вирішує, хто ми є? Чи ми все знали, хто ми, але не знаходили відвагу вимовити вголос? Чи думали щось вторгувати?
Спогад про цю далеку виставку в Балтиморі 1993-го року заставляє розглянути питання:
А ЧИ ПОТРІБЕН ЩЕ ОДИН ГЛЕЧИК ПО-ІНШОМУ?
Насправді ж:
- Без глечика немає фактів і своєї історії.
- Без глечика немає життя.
- Глечик і та глина, з якої його виготовлено, несе в майбуття розповідь про те, хто він такий і звідки прийшов дальше меж свого вжиткового буття. До того ж і життєдайна роля глечика, як посудини для споживання їжі й підтримки життя, засвідчує своє право на буття й визнання. Коли такий глечик виготовлений руками гончаря, а не машиноробний, він несе окреме спілкування від рук гончаря до рук тієї особи, яка буде в ньому подавати їжу або готувати страви.
ОТЖЕ:
попри ВСЕ СКІФСЬКЕ ЗОЛОТО, в експозиції потрібен був УКРАЇНСЬКИЙ ГЛЕЧИК! ВІН ЗАВЖДИ БУВ, Є І БУДЕ АКТУАЛЬНИМ ДЛЯ УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ТЯГЛОСТІ, ЕТНІЧНОЇ САМОБУТНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ!
© НАТАЛЯ КОРМЕЛЮК (Роквіль, США)
06.02.2022
Фото:
- Наталя Кормелюк з вазою в КерамоРезиденції Національного музею гончарства. Опішне. 15.06.2018. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк з глечиком у КерамоРезиденції Національного музею гончарства. Опішне. 21.05.2018. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Глечик. Опішне. 2018. Глина, ангоби, емаль, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, мальовка, 29,1х18,2 см. Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Глечик. Опішне. 2021. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, штамп, мальовка, 23,3х17,5х14,8 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Тиквастий глечик. Опішне. 2018. Глина, полива, пігмент, емаль, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, мальовка, 27,5х16,6х15,8 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Глечик. Опішне. 2018. Глина, ангоб, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, 25,5х15,7х15,3 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Глечик. Опішне. 2018. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, мальовка, 29,8х16,3х15,2 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Тиквастий глечик. Глина, емаль, пігмент, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, мальовка, 27,8х15,8х16 см. Опішне. 2018 Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.
- Наталя Кормелюк. Тиквастий глечик. Опішне. 2011. Глина, пігменти, полива, гончарний круг, витягування, вдавлювання, ліплення, писання, 17,8х13,7х13,7 см.Національний музей-заповідник українського гончарства. Фото Тараса Пошивайла.