Унікальна СТІНА ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ, яка постала в Опішному, уже налічує сім меморіальних дощок, присвячених видатним діячам, які поклали частину свого життя на вівтар збереження й розвитку опішненського гончарства. 2013 року вона поповниться ще двома – Петру Вауліну та Івану Білику.

Петро Ваулін (1870–1943) – талановитий художник-кераміст, хімік-технолог, педагог-практик.

1903 року він переїхав у Миргород, де почав викладати технологію виробництва кераміки в Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя (нині – ВСП «Миргородський фаховий коледж імені Миколи Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»). У процесі навчання майстер зі своїми учнями експериментував з матеріалами й процесами роботи з глиною. 

Брав активну участь у виготовленні керамічного облицювання будівлі Полтавського губернського земства (нині – Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). Під час цієї творчої роботи мистець, як технолог, детально вивчав глини Полтавщини, зокрема Опішного.

Під час перебування в Опішному Петро Ваулін зібрав унікальну колекцію старовинних виробів і заснував перший в Україні громадський Музей гончарства. 

Незважаючи на те, що майстер провів в Україні лише три роки свого життя, він став родоначальником нової віхи розвитку гончарного мистецтва Полтавської області. 

Внесок Петра Вауліна нині визначається, як формування особливого стилю в опішненській кераміці, особливостями якого є нанесення ангобами квіткових і рослинних орнаментів із подальшим покриттям поливами. 

Меморіальну дошку в иготовив скульптор, народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, професор Ярослав Скакун.

Іван Білик (1910–1999) – знаний гончар, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, лауреат Премії імені Данила Щербаківського.

На початку 1920-х років навчався в Опішнянській керамічній майстерні, потім – у свого дядька, відомого хижняківського гончаря – Якова Пічки, ще пізніше – в Опішнянській керамічній школі.

Упродовж 1929–1984 років працював у Опішнянському заводі «Художній керамік». Спочатку гончарем, а згодом – майстром творчої лабораторії. 

Переломним періодом у житті Івана Білика була довготривала госпіталізація у військовому шпиталі в місті Сочі після останнього поранення в Карпатах. Осколок німецької міни влучив у обличчя мистця. Дванадцять операцій, кілька місяців німоти, часткова втрата зору. На щастя, зір і мова відновилися, а разом із ними прокинулося нестримне бажання тримати в руках рідну глину. У госпіталі він почав робити різні фігурки тварин із лікувальної грязі. Звернувши увагу на дивного пацієнта, працівники лікарні дістали йому справжню глину. 

1945 року Іван Білик повернувся до рідного Опішного й улюбленої роботи в заводі «Художній керамік».

Наприкінці 1940-х років почав виставляти свої роботи на обласних та республіканських виставках декоративно-ужиткового мистецтва. Майже на кожній із них представлені глиняні твори відзначили нагородами.

Гончарні вироби Івана Білика представляли мистецтво України на міжнародних виставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, Угорщині, Франції, Нідерландах, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах світу.

Талановитий гончар творчо осмислював місцеві традиції, створюючи скульптури у вигляді левів, биків, баранів, коней. Виготовляв декоративні тарелі й вази. Робив усе сам: гончарював, декорував, ангобував та обливав поливою. 

З часом вигляд його скульптур поступово змінювався: зростала майстерність, збагачувався декор, урізноманітнювався асортимент. Він ніколи не робив однакових скульптур. Завжди намагався віднайти різні варіації.

Індивідуальність почерку Івана Білика не суперечить традиціям Опішного. У його творчому доробку ніби всотані головні риси народного мистецтва Полтавщини.

Меморіальну дошку виготовив скульптор, народний художник України, доцент Микола Білик.