6 травня минає 105 річниця від дня народження Олександри Федорівни Селюченко – майстрині народної кераміки, чия творчість стала важливим явищем у розвитку українського декоративного мистецтва ХХ століття.

Народилася Олександра Федорівна в гончарській родині в Опішному – одному з найвизначніших центрів українського гончарства. З раннього дитинства вона зростала в атмосфері праці, краси та народної традиції. Вже у шестирічному віці дівчинка створювала свої перші глиняні іграшки – свистунці. Першою наставницею майбутньої гончарки стала мати, яка не лише навчила ремесла, а й передала відчуття гармонії та любові до народної культури. У цьому середовищі формувалося розуміння мисткинею гончарства як цілісного художнього процесу. Її життєвий і творчий шлях, як це часто буває у талановитих особистостей, був не простим, але сповненим глибокого змісту та самовідданої праці.

Після закінчення семирічної школи 1937 року Олександра Селюченко навчалася в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки. Подальші роки її життя виявилися сповненими випробувань: мисткиня працювала малювальницею в Запоріжжі, перебуваючи далеко від родини, пережила період німецької окупації та була примусово вивезена на відбудову Донбасу. Лише 1946 року Олександра Федорівна повернулася до Опішного, де розпочала роботу на заводі «Художній керамік» і залишалася вірною цій справі до виходу на пенсію 1976 року, працюючи ліпницею.

1946 рік став і початком її творчого визнання: на Всеукраїнській виставці дитячої іграшки в Києві її роботи отримали призове місце. Відтоді твори мисткині експонувалися на численних виставках в Україні та за кордоном – «Експо-67» у Монреалі, «Експо-70» в Осаці, виставки у Брюсселі, Лейпцигу, Велико-Тирново. 1985 року відбулася  персональна виставка Олександри Селюченко у Полтавському краєзнавчому музеї.

Творчий доробок мисткині надзвичайно різноманітний. Вона створювала зооморфні образи – баранців, коників, левиків, птахів, а також антропоморфні фігури – баринь, селянок, міщанок. Значне місце посідають сюжетні композиції, що відображають народне життя: сватання, весілля, колядування, образи матерів-берегинь. Окрему групу становлять роботи, натхненні творами Івана Котляревського та Миколи Гоголя – зокрема композиції за мотивами «Наталки Полтавки», «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом». Твори Олександри Селюченко відзначаються декоративністю, узагальненістю форм, пластичною виразністю та емоційною насиченістю. У кожному виробі втілено естетичні та моральні цінності українського народу. Мисткиня завжди перебувала у творчому пошуку, прагнула, щоб її роботи були зрозумілими й близькими людям. Для Олександри Селюченко глина стала не лише матеріалом, а джерелом натхнення і сенсом життя.

Важливим етапом діяльності гончарки була співпраця з Державним музеєм народної архітектури та побуту, де вона проводила майстер-класи, популяризуючи гончарство. Сучасники згадували Олександру Селюченко як відкриту, щиру людину, яка щедро ділилася своїм талантом.

З 1970 року майстриня була членом Спілки художників УРСР. За вагомий внесок у розвиток народного мистецтва Олександрі Селюченко присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР (1971).

Попри визнання, особисте життя мисткині було непростим: самотність, слабке здоров’я, складні побутові умови. Проте вона не припиняла творити, шукати нові форми й сюжети. Значну частину її внутрішнього світу відображено в щоденниках, спогадах і листах.

23 червня 1987 року Олександра Селюченко відійшла у вічність, залишивши по собі значну творчу спадщину. Після смерті майстрині в її будинку було засновано Меморіальний музей-садибу, що входить до структури Національного музею-заповідника українського гончарства. Тут збережено понад тисячу її творів, архів, бібліотеку та особисті речі.

Її життя – це приклад відданості мистецтву, сили духу й глибокого зв’язку з національною традицією. Спадщина мисткині й сьогодні залишається актуальною, нагадуючи про важливість збереження культурної пам’яті.

Ібрагімова Наталя,

завідувачка Наукового відділу –

Меморіальний музей – садиба гончарки Олександри Селюченко

Підписи до фото:

1. Родина Селюченків. Опішне, Полтавщина. 1920-ті. Автор фото невідомий.
2. Олександра Селюченко. Опішне, Полтавщина. 1930-ті. Автор фото невідомий.
3. Олександра Селюченко (праворуч) зі своїми подругами. Опішне, Полтавщина. Кінець 1930-х. Автор фото невідомий.
4. Олександра Селюченко (у центрі) на околиці Опішного. Опішне, Полтавщина. 1949. Автор фото невідомий.
5. Олександра Селюченко (ліворуч) та Євдокія Боцьва. Опішне, Полтавщина. 23.09.1951. Автор фото невідомий.
6. Учителі та учні Опішнянської школи майстрів художньої кераміки. Олександра Селюченко (другий ряд, зліва на право – передостання). Опішне, Полтавщина. 1939. Автор фото невідомий.
7. Працівники заводу «Художній керамік». Олександра Селюченко (сидить перша зліва). Опішне, Полтавщина. 1970 –ті. Автор фото невідомий.
8. Олександра Селюченко з власними виробами. Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Автор фото невідомий.
9. Олександра Селюченко. Опішне, Полтавщина. 1970-ті. Автор фото невідомий.
10. Олександра Селюченко в Державному музеї народної архітектури та побуту Української РСР. Пирогів, Київщина. Кінець 1970-х. Автор фото невідомий.
11. Олександра Селюченко в Державному музеї народної архітектури та побуту Української РСР. Пирогів, Київщина. Кінець 1970-х. Автор фото невідомий.
12. Олександра Селюченко в Державному музеї народної архітектури та побуту Української РСР. Пирогів, Київщина. Кінець 1970-х. Автор фото невідомий.
13. Олександра Селюченко на власному дворищі. Опішне, Полтавщина. Лютий 1985. Фото Олеся Пошивайла.
14. Меморіальна дошка на будинку Олександри Селюченко (автор – Михайло Денисенко). Опішне, Полтавщина. 2010. Фото Тараса Пошивайла.
15. Меморіальна дошка гончарці Олександрі Селюченко (автор – Василь Ярич) на стіні Гончарної Слави України. Опішне, Полтавщина. 2016. Фото Тараса Пошивайла.
16. Погруддя гончарки Олександри Селюченко (автор – Юрко Пошивайло). Опішне, Полтавщина. 2016. Фото Тараса Пошивайла