Доброго дня, Музею!

Нещодавно в Гуд коледжі відбулася друга зустріч групи студенток, які в цій сесії вивчають курс «Естетики». Після її завершення поїздка додому відчувалася легкою і з несподіваним задоволенням. День було проведено успішно.

Коли плани є лише частковим вступом до більшої дії, й треба покладатися ще на зусилля інших осіб, то немає повної гарантії, як все складеться насамкінець.

Подібно до праці з глиною, я не вирішую остаточний результат, але сподівання все ж є, і коли дії не лише досягають очікування, але й приносять свої несподіванки й додають чогось більшого й оригінальнішого, то ніяк не можна оминути те задоволення, яке підказує, що таки було «варто пробувати».

Перша сесія була вступом, але сама по собі ще не увійшла в глибінь розглядів, щоб стверджувати, немовби ми дійсно розпочали аналізувати свої підходи й розуміння краси. 

У цій другій сесії я зрозуміла, що кожний взявся читати матеріали, працюють над власними щоденниками й готові з питаннями до розмов з особами, які є критиками мистецтва, мають колекції, і журі по виставках. Значить, студенти на повному русі. До речі, не студенти, а студентки! Виходить, що в нашій групі немає ані одного чоловіка! 

У суботу рано я зустріла японську групу, яка складалася з 5-х осіб, на території коледжу. Вони відгукнулися на моє запрошення і вдалося домовитися з адміністрацією, щоб повернули їм кошти за те, що вони продемонструють студентам японське «чаювання». Багато років тому я брала участь у такому чаюванні й зрозуміла, що це дієвий приклад подачі «естетики», до якого мало що прирівняється! 

До того ж, це інтегральна частина японської культури, світогляду, відчуття правди, місця людини в ставленні до природи, віри, звичаїв, історії й мови. Все основне в японській національній культурі вкладено в чаювання. Студенти були учасниками цього церемоніалу й могли відчути переживання чогось особливого. 

Без пережиття як дійти до розуміння? Одних слів не вистачає. Треба підключити емоції, або хоча б якось дати розуміння, що емоції мають визначальне місце в цьому процесі сприйняття. Дивлячись на обличчя кожного під час церемонії та розмов пізніше, студентам стала зрозумілою роль традиції і ритуалу в етнічних культурах. 

Навіть були питання: а «яка наша культура»? Як пояснити середовище, в якому ми маємо творити? 

Я не очікувала, що ми так легко прийдемо до цього питання. Гадала, що доведеться витягувати різними запитаннями. Тема була піднесена самими учасниками в динамічній розмові. Я просто зробила підсумки й спрямовувала, як нам далі рухатися. 

Я пригадала відкриття в Опішному Міжнародного симпозіуму надпарканної монументальної кераміки і Міжнародної Е-літньої Академії гончарства для харизматиків, романтиків, диваків і діячів у червні 2018 року! Ритуали й традиції в той день визначало Свято Українського Гончарного Творення. Я була дуже емоційно зворушена, тому що я переживала суто Українське на Українській землі!

Бреніло в душі чимось близьким і знайомим, і одночасно все було наживо й назовні. Я постійно собі повторювала, що переживаю на Українській землі з Українськими людьми, а не на території оселі Елленвіл (Нью-Йорк, США), де нам батьки відтворювали, як могли, «Україну їхньої уяви». Коли в ранні роки, як вихователь, я заставляла себе віднаходити методи подачі Українського на чужому ґрунті,то 2018 рік був роком, де мене оточувало все Українське. Я мала можливість жити у своєму товаристві, де Українським дихала природа, яка виростала із землі в різних видах рослин і творила свій краєвид, і де небо рідне!

Натомість, мої студенти живуть посеред суспільства, але не знають ні як його відчути, ані як пояснити. Для художника це стає ще більш проблематичним. Перед ним постають різні питання: про власну належність до тієї чи іншої спільноти; які цінності ширити у своїх працях; якими формами подавати свої спостереження. На цій сесії вони всі призадумалися й відчуваю, що ними зроблено  початок власного самоосмислення й самоідентифікації. 

Читаючи рядки професора Леоніда Сморжа в його підручнику «Естетика» про красу й особливості естетики, поступово укладається розуміння його слів. Також запитую себе: а як же проходив виклад в його середовищі? Які були труднощі в його студентів? 

Паралельно до філософської праці Леоніда Сморжа, читаю японського філософа й мистецтвознавця, засновника руху мінґей (народне ремесло) Янаґі Соецу «Невідомий майстер» та наукові праці Івана Франка на тему «Секрети поетичної творчості й критики». Деякі уривки перекладаю з української на англійську мову й хочу познайомити студентів із цими текстами. 

У всіх тих записах бренить та сама струна тільки іншими словами, що дуже цікаво розкривати! Заодно є розуміння, що інакше й не може бути! Адже людину неможливо відокремити від природи! Природа нас учить! 

Мої постійні звернення − від поведінки глини й полив на рівні молекул до сприйняття обороту круга й обороту в розрості рослин, чи винахід власної рівноваги як центрування на крузі − усе поєднане й повʼязане однією динамікою в природі! 

Як же тоді «Чаювання»? 

На запрошення, до Гуд коледжу загостила японка Томіко Даґан зі своїми допомічними особами й представила церемонію. Вона пояснила студентам і присутнім гостям, що «Чаювання», в усіх своїх елементах і рухах, несе символіку чогось більшого. 

Цією церемонією відзначили пам’ять всіх, хто потерпів від війни в Україні! 

Томіко пояснила, що ми з нею познайомилися, коли вона прийшла до нашої церкви Св. Трійці на початку війни. Упродовж року ми намагалися зустрітися кілька разів для чаювання і щойно, через рік війни, це склалося. 

Томіко є старшою віце-президенткою Федерації всесвітнього миру (UPF) в США ̶ неурядової організації, яка має консультативний статус при економічній і соціальній раді Організації Об’єднаних Націй, підтримує роботу ООН, зокрема у сферах міжконфесійної розбудови миру, зміцнення шлюбу та сімʼї. Тому вона й прийшла до українців на початку війни.

Саме чаювання, як і всі дії в церемонії, пов′язані зі святістю людини, пошаною до неї й оцінювання людини в єдності з цілою природою. Наголос робиться на вмінні жити посеред природи й учитися в природи. Ці поняття мені здаються універсальними, але забуваються в щоденному житті й не всіма почитувані, як нині бачимо за тим ландшафтом, що залишають рашистські ракети по всій Україні. 

Усім гостям готували й подавали чай. Усі таким чином брали участь і були долучені до процесу. Кожний відчув себе членом спільноти.

Я згадала нашу традицію Служби Божої й спільного причастя. Є взаємне розуміння, що всі пов’язані в спільноту. На жаль, часто забувається символіка, що змінюється на ритуал без змісту. Мені вчасно підійшла до уваги книга Олеся Пошивайла «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна», тому що милуюся описаними в ній звичаями, ритуалами й повірʼями, що були в народі і стосувалися гончарства. 

Подібне пережиття в нових умовах налаштовує задуматися над змістом самого пережиття. Так склалося, що японське «Чаювання» відбулося в суботу, перед Великим Постом і Неділею Прощання. 

У «Чаюванні» людина стає перед людиною й кланяються одна одній. Кланяється людина, яка дає чай, і кланяється людина, котра приймає той чай. Рух похилення голови однієї до одної розказує все про те, як людина до людини звертається: там є привітання-подяка  ̶  «Я Вас шаную», «Я Вам вдячний», «У Вас живе вічний Дух». 

У глибині того руху-ритуалу  ̶  пошана один до одного. Це визнання Живого Духу, що міститься в посудині людського тіла. Виконання відбувається, коли господар дому подає чай у глиняній посудині, подібній за формою до миски, й подає своєму гостеві. Глибока миска, що міститься в долонях, відображає також тіло, яке містить суміш зеленого гіркого чаю «матча», вирощеного природою в такій кількості, що треба випити трьома ковтками. На третьому ковткові треба добре все випити, щоб нічого не залишити. 

Визнане непарне число ТРИ  ̶ це визнання особи, яка дає, особи яка приймає, і третя  ̶ присутність ДУХА, який ЖИВИЙ і всім довкіллям керує, і все сполучає, включно з можливістю бути на тій зустрічі чаювання. 

Кожний рух  ̶ дуже повільний, уважний і простий, без зайвих рухів і з певною тишею, яка також вказує на повагу та визнання того, що відбувається: чогось дуже особливого, красивого та правдивого (зустріч, діалог в при задуманому стані).

Повільний рух заставляє бути присутнім з цілковитою увагою й тілом саме в той момент в якому себе знаходять ті особи при чаю. Віддати повну увагу ̶  це святість! Посудину, в якій замішано чай, звичайно замовлено в гончарів і вона має бути неповторною на означення того, що тільки ця одна особа питиме з того посуду. Значить, посуд залишається в господаря як символ зустрічі й «Чаювання». 

Коли господар вручає посуд з чаєм, то спершу подає гостеві передньою частиною посуду. Значить, посуд має перед, зад і боки! Коли господар несе миску, передня частина має бути зверненою до нього. Як підходить до гостя, обертає за годинником на 180 градусів так, щоб передня частина була обернена до гостя. Гість приймає двома руками в долоні ставить миску на одну руку і обертає проти годинника до задньої частини миски й випиває чай. Відтак, обтирає місце, де торкалися уста тричі й кланяється подячно. Господар також кланяється.

Томіко пояснила, що «Чаювання» відбувається тоді, коли господар вирішив влаштувати гостину й запросити до себе гостей. Звичайно, не більше 5 осіб. Люди можуть бути представниками різних верств суспільства. Часто це відбувається, коли необхідно вирішити важливі для спільноти питання.

Напочатку, в головній кімнаті хати відбувається прийняття з обідом і там пʼють різні травʼяні легкі чаї. Через кілька годин гостини настає час для «Чаювання». Місце чаювання відокремлене наприкінці двору й по-особливому приготовлене господарем. Побудований з дерева й складений без цвяхів будинок складається з однієї кімнати. Вона має два входи: один  ̶  для господаря, а другий ̶ для гостей. Вхід для гостей особливо понижений настільки, щоб гість мусив зігнутися на знак скромності перед господарем. У хаті всі  рівні, без огляду на те, з якої верстви суспільства вони походять. Найважливішою особою при цьому є господар. 

Господар ретельно готує приміщення до приходу гостей. Він дуже акуратно впорядковує двір і стежку, якою йтимуть гості й оглядатимуть все, що є у дворі. У кімнаті, на знак події, господар виписує на папері фразу або слово, як думку для уваги гостей, а також укладає одну квітку в особливий спосіб. Решта кімнати порожня, окрім тканини на землі та низького столика для чайного приладдя. 

Декор кімнати, як і безпосередньо процес чаювання, зумисно зформовано так, щоб гості позбулися всіх думок і змогли зосередитися на дії, яка відбувається в даний момент. Нічого не робиться поспішно. 

Усе це пояснили моїм студенткам і було відчутно, що наші «господарі» були задоволені можливістю поділитися часткою своєї культури. Попри умови їхнього приїзду, вони були господарями, а ми їхні гості! 

Томіко пояснила, що офіційне чаювання можуть виконувати лише ті, хто з роду в рід одержують це право у спадок від давніх «Самураїв», котрі захистили Японію від чужинців-загарбників і володіли землями в незалежній Японії. 

Окрім господарів чаювання, відповідно до звичаєвого права, створено неофіційні місця для проведення цього ритуалу, виконавці якого проходять серйозний вишкіл і отримують ліцензію на право бути господарем чаювання. 

Після звільненняз концтаборів, у пізніх 1980-х роках, дисидент, учасник українського руху опору Данило Шумук мені розповідав і писав у своїх споминах про «чаювання» в таборах. Згадував, що практикували ритуал чаювання серед в’язнів. Зустрічалися для чаювання три особи, й ніколи ̶ ані менше, ані більше! У тому був їхній зміст і розуміння. Член трійки міг зустрічатися з іншою трійкою для подальшого чаювання, але не сходилися спільно. 

P.S.:

Дорогі музейні працівники! 

Сонце вже давно на свойому заході, у нас темна ніч і навіть у Каліфорнії вечоріє. 

Тим часом Сонце поспішає засвітити ваш день у Опішному! 

Нехай воно принесе вам тепло, натхнення й сповнення тих задумів, які ви собі поставили на наступний тиждень!

Моя писемна мандрівка завершується на крузі. 

Чекають свого обточування серія кухликів! 

Поруч чай «Трипільське Сонце» з м’яти.

Будьмо завжди!

© НАТАЛЯ КОРМЕЛЮК (Роквіль, США)

04.04.2023