Прогулюючись нещодавно територією найбільшого в Європі Національного музею гончарства, я замилувався компактно розміщеними в одній місцині яскравими глиняними скульптурами й, фотографуючи їх, наблизився до оригінального, на колодах, дерев’яного будиночка, що ховається у самому кутку цього саду скульптур. Поки вивчав незвичайну архітектуру будівлі, з неї вийшов молодий чоловік у фартусі. Від нього я дізнався, що територія об лаштована для дітей і називається «КерамЛенд», і що в будиночку проходять заняття Міжнародної Е-літньої академії гончарства для харизматиків, романтиків, диваків і діячів. 

Горно освятили, й медовухи попили

     – Академії? В музеї-заповіднику?

     – Я не жартую, − посміхнувся молодий чоловік, який назвався Артемом Селівановим, і підкреслив: «Повірте, хоч насправді це 21-денні курси, проте проведені тут 3 тижні заміняють рік навчання в академії мистецтв». І щоб розвіяти мої сумніви, зробив для мене бліц-екскурс в діяльність Академії. 

     За словами Артема, в Опішному він уперше. Приїхав сюди підкоригувати свій професійний рівень. Тому, що захоплюється гончарством. 

     Цілий віз вражень він отримав з першого ж дня перебування в музеї. Вразило все: територія, скульптури, мовне середовище, обряд посвячення в академісти. З блиском в очах розповів, як їм вручали фірмові фартухи, як вони згідно з традицією, закопували горщик з гречаною кашею. Потім був перший досвід роботи на гончарному крузі. «Майстер почав робити глечик, вся наша група, продовжила його роботу, і довершив її ще один майстер. Потім цей горщик ми понесли випалювати. Нам показали традиційне опішненське горно, яке в нашій присутності освятили. Кожен підкинув дрівець. Потім нам дали трохи медовухи, й з’їсти кілька ложок каші». 

     Артем Селіванов розповідав з таким захопленням, що я не втримався й піднявся вслід за ним у будиночок та поспілкувався й з іншими академістами.

     Киянка Ірина Вале, як і мій попередній співрозмовник, у гончарстві не неофіт. Відвідувала в Києві гончарську студію. Вміє виготовляти вази й інші глиняні ужиткові речі. Частину своїх виробів реалізує через Інтернет. У неї в  Інстаграмі є блог, і там, за її словами, досить активна аудиторія, яка цікавиться її творчістю. Для Ірини гончарство – хобі, яке можна реалізувати. Розповідає, що в Е-літній академії привітні й висококваліфіковані викладачі, які діляться найсокровеннішими технологічними секретами. Наприклад, учора їм показували техніку виготовлення свистунців. Вона спробувала, справді, відразу свистунець виходить. А до цього довго не виходило. 

Місце сили              

     Пані Оксана Яценко з місцевих. Працює при академії куратором-менеджером 10 років. Каже, ідея створення студії належить генеральному директорові Національного музею-заповідника українського гончарства Олесеві Пошивайлу. Мета її створення – щоб гончарювати навчилося якомога більше людей. Вік студентів не має значення. «Ми за якість, а не за кількість», – наголосила вона. 

     Заняття в студії відбуваються щороку, в червні. Зазвичай на курси  набирають 10-11 чоловік. Але були роки, коли в них навчалося  9 і навіть 6 студентів. Е-літня академія має міжнародний статус тому, що її закінчило багато представників Білорусі, Російської Федерації. Зараз із відомих причин звідти не приїжджають. Але серед цьогорічних академістів є представниці Західної Європи. Зокрема киянка Мар’яна Яремчишина наразі живе на північному сході Німеччини, в університетському містечку Грайсфальд. 

     – Займаюся сучасним мистецтвом, − розповідає вона, − проте зараз, на жаль, через пандемію, музеї й галереї там закриті, проєкти відміняють. Тому я вирішила зайнятися керамікою. Вона мені близька. Я в мистецтві нічого не робила своїми руками. Зазвичай використовую своє тіло або навколишнє середовище, ситуацію, місце як інструмент для виразу художньої ідеї. А от глина є для мене чимось незвичним. Тому що це те, що ти робиш своїми руками. І ти працюєш з матеріалом дуже близько: з кольорами, формами. Тому мені це цікаво. Крім того, це наближає мене до природи.

     Дівчина каже, що не пам’ятає, як сталося, що вона сюди приїхала. Це було ніби подарунком долі. Тому, що вона вже починала сумувати за Україною, рідною мовою. В Німеччині вона дуже рідко нею спілкується. 

     В Опішному Мар’яна мешкає недалеко від музею-заповідника, з колежанками знімають кімнату в приватному секторі. Харчується самостійно. Це її влаштовує. Територію музею дівчина називає місцем сили. Тут неймовірно потужна енергетика. 

Щоб гончарювати, треба техніки знати!

     Мар’яна тільки вчиться гончарювати. Тому в неї, покищо, тільки перший випал. Хоче зробити скульптуру, яка називатиметься «Сало на ім’я Борька». Їй дуже близька тема прав тварин. Розповідає: «У нашої хазяйки є 2 свині, яких я щодня вітаю, пригощаю яблуками, бананами, горіхами. Я знаю, що їх заріжуть, і це мене дуже засмучує. Тому, що я вже 10 років не їм взагалі ніяких тваринних продуктів. У цьому немає потреби. Тварини,як і ми, відчувають біль,у них є свої інтереси, характери, і своя душа. В селі до тварин ставляться зовсім по-іншому, як до ресурсу. Мені б хотілося зробити роботу, яка б вигляділа так: дівчина обіймає свиню, яка частково обрізана, і в розрізі видніється сало. 

     Вироби народного мистецтва естетичні, витончені, дуже декоровані. А мені цікаво було б привнести політично-етичну проблематику в свої глиняні витвори. Я спробую це зробити. Й сподіваюся, що в мене вийде.

     Креативна, творча особистість − і студентка Е-літньої академії гончарства киянка Анастасія Юрко. В неї є невеликий бізнес. Виготовляє дерев’яні сумки у вигляді книг. Це її ідея й розробки. Тепер хоче навчитися ще й гончарювати. Дівчина наполеглива й цілеспрямована. Незважаючи на те, що вони тут вчаться по 12 годин на добу, намагається запам’ятати й освоїти всі гончарські техніки, яких їх навчають майстри. 

     – Відбираємо на студію таких, щоб із ними можна було цікаво спілкуватися. Й таких, щоб їм у нас було цікаво», −  зазначила кураторка академії Зінаїда Близнюк. − Вона, до речі, творчиня більшості глиняних скульптур КерамЛенду. 

    – Часто до нас приїжджають люди старші від мене. А в мене не вистачає педагогічного досвіду. Тому я придивляюся, як працює моя колега, куратор академії Наталя Кормелюк. Вона має 40 років відповідного педагогічного стажу. Й вчуся в неї викладати. 

Історія з трипільським глечиком

     Пані Наталя Кормелюк − художниця-керамістка, педагогиня, мешкає у США в штаті Меріленд, а в Опішне приїжджає на резиденції. Вже третій рік поспіль. Вперше вона відвідала музей 1989 року, а потім приїздити сюди в неї не було можливості. Коли через тридцять років знову приїхала в Опішне, музей вона не впізнала. Настільки він розрісся, розбудувався. 

     Їй тут подобається все. Найбільше – спілкування з людьми. На території музею вона почувається впевнено й розкуто. За її словами, їй здається, що вона тут народилася й виросла. Хоча насправді вона народилася за межами України.

     В місцевості, де вона мешкає в Штатах, теж багато гончарів. Вона сама гончарювала й викладала цей предмет у приватній художній школі. Спеціалізується пані Наталя на виготовленні глиняного ужиткового посуду. Проте на замовлення робить і скульптури, й інші речі. Ця привітна, енергійна жінка, яка вільно спілкується українською, вірить, що з часом усі люди користуватимуться глиняним, вручну зробленим посудом. Принагідно розповіла таку історію. 

     Якогось року вона перебувала в Черкаському краєзнавчому музеї. Знайомій екскурсоводу треба було кудись відлучитися в справах, і вона на кілька хвилин замкнула пані Наталю в кімнаті, де зберігаються трипільські артефакти. З хвилюванням вона взяла до рук зроблений п′ять тисяч років тому глечик і стала його роздивлятися. Раптом руками вона відчула, як її сповнює якась енергія, тепло. Таке, ніби вона поручкалася з майстром чи майстринею, яка виготовила цей посуд.

     То була зворушлива мить. Глина має здатність зберігати й передавати тепло рук тих, хто з нею працював. Не випадково корінні аборигени США (індіанці), знайшовши уламок посуду, яким користувалися їхні предки, перешуровують його на шамот і додають до нього свіжої глини. Вони вважають, що стійкість шамоту додає міцності сучасному глиняному виробу.

     «Люди звикли, що світ можна пізнавати візуально, через зір. Проте це можна робити й за допомогою рук. Приємно, що наші академісти це розуміють. Серед них є справжні філософи. Щороку в нас наплив охочих відчути на дотик глину, доторкнутися до таїни першотворення власними руками».

Юрій Лащук як у воду дивився

     Поспілкувавшись із академістами та їхніми кураторами, прослухавши кілька уривків з їхніх лекцій, зробив висновок: Артем Селіванов анітрохи не перебільшує, порівнюючи заняття в студії з навчанням в академії мистецтв. А це значить, що гончарство в Україні розвивається.

     Генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства Олесь Пошивайло:

     –  Багато років з колективом займаючись музейною справою, ми не тільки думали про те, щоб зберегти гончарну спадщину, а й сприяти відродженню і розвитку гончарного промислу в Україні.  2009 року зрозуміли, що треба конкретно допомагати молодим людям опановувати гончарство. Так виникла ідея створити Е-літню академію гончарства. Про це мене прохав ще в 1990-х роках доктор мистецтвознавства зі Львова, професор Юрій Лащук . 

     За 11 років її пройшло багато творчих обдарованих особистостей, і всі говорили, що вона дає ґрунтовні знання. Студенти академії опановують різні техніки, технології, вчаться випалювати. Спілкуються з художниками-керамістами, проводять майстер-класи. І це ще не головне. Збираючи сюди академістів, ми переслідуємо мету не тільки відібрати переважно тих, хто дуже хоче. А й дивимося за тим, що кожен академіст може дати іншому. Тобто, я завжди пам’ятаю слова незабутнього Бориса Олійника, який написав в одній з поезій, що все, що взяв, віддай і освятися. І ми просимо академістів ділитися своїми творчими знаннями, досягненнями з іншими колегами. В нас щовечора відбуваються якісь презентації. Вони розповідають про свої мандрівки світом. Про своє захоплення там йогою, мистецтвом і чимось іншим. І таким чином розширюємо кругозір всіх академістів.

     Ми не переслідуємо мету, щоб усі, хто в нас навчався, стали гончарями. Так не буває. Проте частина академістів, побувши в нас, настільки захоплюються гончарством, що намагаються відкрити власну справу. Спочатку ліплять вдома, потім створюють свої майстерні, купують муфельні печі. Беруть участь у виставках. Починають реалізувати ці глиняні вироби.

     Впевнений, випускники нашої академії ніколи не робитимуть кітчу, який спотворює українську естетику, наші національні уявлення про красу. Вони продовжуватимуть народні національні традиції.

     Водночас із діяльністю академії в нас працюють 3 резиденти. Щороку ми запрошуємо художників працювати в нашій КерамРезиденції. Вони створюють роботи для своїх виставок. 

    Важливість нашої Е-літньої академії і в тому, що її студенти починають розуміти що таке українська культура. Пізнають її витоки. Вони поступово усвідомлюють себе українцями. Частина з тих, хто до нас приїжджає, російськомовні. Тут вони 3 тижні спілкуються українською. Ми їх не примушуємо. Саме середовище спонукає їх згадати, що вони українці й їхня рідна мова – українська. І я думаю, що й повернувшись додому вони будуть нести оцю світлоносну місію далі.

    На фото: е-літня академія – Харизматики, романтики, диваки і діячі Е-літньої академії гончарства випуску 2021 року; е-літня академія 1 – Куратор академії Зінаїда Близнюк ділиться технологічними секретами зі своїми студентами; е-літня академія 2 – Кураторка академії, відома гончарка, педагог із 40- річним стажем пані Наталя Кормелюк зі США.

Фото автора.
Олександр ДАНИЛЕЦЬ, 
інформаційна служба НМЗУГ в Опішному