«На канікулах, після закінчення 8-го класу, пішли ми з друзями ловити раків на ставок біля І цеху бувшого керамічного заводу. І тоді зайшли у творчу лабораторію подивитися як воно ліплять. І з того часу мені вже стало не до рибалки. Захотілося навчитися робити своїми руками хоч щось подібне на те, що я побачив. Мій батько попросив директора заводу «Художній керамік» Івана Петровича Леженіна влаштувати мене учнем до кого-небудь з майстрів. Директор попросив Олександру Федорівну Селюченко навчати мене. Так я і працював там три місяці, праворуч від мене творив свої шедеври Іван Архипович Білик, а зліва Олександра Федорівна. Іван Архипович  у свій вільний час вчив мене гончарювати, а Олександра Федорівна – ліпити іграшку та розписувати її. Дуже багато вона мені розповідала, показувала як ліпити, ангобувати,розписувати. У Олександри Федорівни була норма виробітку, як і всіх майстрів 20 штук за день. Всі інші майстри які ліпили іграшку робили її всю однакову, а  Олександра Федорівна ліпила кожну різну. Кожна була унікальною, це займало більше часу і майстриня майже кожного дня залишалася після роботи. Залишався з нею і я. Швидко пройшли літні канікули. Я знову пішов у школу, але у вільний час приходив на завод подивитися, поспілкуватися з Олександрою Федорівною. Закінчився навчальний рік і ще одні літні канікули я працював поруч з Олександрою Федорівною. Вона була одинока людина, вразлива. Знаючи, що її легко образити вона не часто вступала в розмови. Мені вона говорила, що краще промовчить ніж псуватиме собі настрій, а потім буде переживати. «Всі хвороби від нервів» – повторювала вона. Олександра Федорівна дуже любила твори Гоголя, Котляревського, Мирного. Як тільки по телевізору показували кінофільм або виставу за творами цих письменників, вона завжди була біля екрану і мене запрошувала. «Пішли подивимся постановку» – казала вона. Дивилися ми з нею «Москаль-чарівник», «Сватання на Гончарівці», «Наталка-Полтавка». Вона їх бачила багато разів, знала напам’ять майже кожну репліку, але все рівно дивилася зі слізьми на очах. Ще вона полюбляла передачу «Сонячні кларнети», звіти творчих колективів різних областей України. Також по-особливому любила твори Тараса Шевченка, багато знала напам’ять.

Після закінчення школи, в 1974 році я ще одне літо працював поруч з Олександрою Федорівною. Одного разу вона мені сказала: «Я цього нікому не казала, а тобі скажу, коли я ліплю свої персонажі, я подумки ніби розмовляю з ними. Це ніби вдихає в них душу». Цікавилася Олександра Федорівна технологією кераміки, просила мене , щоб я їй щось дістав почитати. Я подарував їй книгу Миклашевського «Технологія кераміки». Олександра Федорівна сказала, що їй сподобалася книга, бо має просте і зрозуміле викладення. У майстрині на той час не було ще горна для випалювання виробів і на заводі з цим була проблема. І вона спитала мене якось чи не можу я знайти де б можна було випалювати іграшку. Я знайшов одного гончара, прізвище його Сулим було. Він робив дома гончарний посуд і продавав на базарі. У нього ми і випалювали свої вироби, між посудом у горні іграшки могло багато поміститися. Але тільки можна було випалювати пережижку, як тільки намагалися поглазурувати, вироби виходили рябі. Олесандра Федорівна дарувала мені деякі свої роботи. Вона казала, що її вироби це її діти. Вони повинні бути не десь в одному музеї, а в різних місцях, щоб їх бачили якомога більше людей. Часто нарікала, що тяжко самій і на роботі і дома, приводити до порядку огород, діставати паливо, що підлога в хаті вже місцями прогнила, що холодно взимку, що буває страшно самій. А я чим міг їй допомогти? Я був ще юним. Восени 1974 року я виїхав до Харкова і працював в художньо–промисловому інституті 2 роки лаборантом в керамічній лабораторії. В свої рідкі відвідини Опішні завжди заходив на «Художній керамік», спілкувався з майстрами. Як і раніше Олександра Федорівна з теплотою ставилася до мене, розпитувала,цікавилася моєю роботою в художньому інституті. Потім була служба в армії. Через два роки прийшов працювати на завод, але вже не поруч з Олександрою Федорівною, а в іншій кімнаті, де я робив барани, бики, леви і інші великі вироби. Вона мене часто питала чи не забув я малі форми, іграшку. Але я ніколи не забував, робив її у вихідні дні, у вільний час.

У 1982 році я виїхав з Опішні працювати на Урал, організував у місті Златоуст-36 керамічне виробництво. Коли я приїздив раз на рік в Опішню додому у відпустку навідувався на завод, заходив і до Олександри Федорівни. Вона була дуже рада цьому. Казала, що до неї ніхто не приходить, всі її забули. Пам’ятаю її слова: «Нікому я стала непотрібна. Оце глина тільки і тримає мене на цьому світі. Сашко Пошивайло інколи провідує мене, але ж йому ніколи, він зараз заклопотаний організацією музею. Буду ліпити допоки жива, бо як не стану ліпити то вже смерть по мене прийде вночі.» Чомусь Олександрі Федорівні в останні роки життя було важко переживати ночі. І там, на Уралі, я довідався з листа матері, що Олександри Федорівни не стало. І залишилося в мене на згадку про Олександру Федорівну півтора десятка її виробів і ці світлі спогади. І якщо є в людини душа, то безперечно у Олександри Федорівни вона світла і чиста, інакше і бути не може.»     

Записано зі слів гончара Івана  Лобойченка працівниками Меморіального музею–садиби гончарки Олександри Селюченко. Опішне, Полтавщина. 2009.