ЛУНА ТРЕМБІТИ
ЛУНА ТРЕМБІТИ
ЛУНА ТРЕМБІТИ
(Контексти Й Правила)
ДОБРОГО ДНЯ, МУЗЕЮ!
ЗІ СВЯТОМ БОГОЯВЛЕННЯ І СВЯТОГО ДУХА
ВІТАЮ ВСЮ МУЗЕЙНУ РОДИНУ!
Цілий краєвид тихий! Усе спить в природі.
Уже всі поспішили зійти з гір до своїх домівок, нагодували свої стада, на нічліг стодоли позамикали, і довкола столу посідали зі своїм родом вітати Щедрий Вечір!
Лиш один пастушок зі своїми овечками затримався й оглядав зоряну ніч.
Тиша, яка запанувала на цілий сніговий край, його зачарувала.
Пастух підніс свою трембіту й зародив луну, яка вступила в розмову з тишею на всі гори, немов танець надприродний.
Пастух слухає розмову, аж поки вона змовкає!
Аж тут нараз, з другої гори, озвалася друга трембіта, і третя, і четверта!
Луна з кожної трембіти літала горами й долинами у відповідь!
Пастух слухає перегук і милується над чудом, яке лунає горами у Святу ніч попід зорями. Гори між собою розмовляють, а зорі усміхаються!
У мене таке враження, що ви на трембіті заграли в тиху ніч на високій і далекій горі й луна покотилася світом і дійшла аж до Роквіля!
* * *
Перша частина есею «Власний підхід у гончарстві як діалог», яку ви виставили на музейній сторінці у Facebook, я сьогодні ввечері побачила й прочитала (https://www.facebook.com/MuseumOfPotteryInOpishnya/posts/pfbid02BcFESTm5nA4zx9QoqNskmKEivi1aV2bfvJoXscANJSuDvQaokPRioCxMhEwmCugjl)! Отже, дійшла луна аж із далекого опішнянського музейного городища до мерілендських долин. Беру свою «трембіту» й вийду на гору відповідати!
Ніч у нас є! Чекаємо снігу, тому зорі хмарами заставлені! Панує тиша, яка така відома перед снігом. Сподіваюся, що луна у відповідь дійде назад.
Я здивувалася, скільки осіб уже встигли побачити есей за такий короткий час! Читаючи, я себе запитувала: що саме притягує знайомитися з такою розповіддю? Кому вона потрібна і як сприймається?
Зрештою, тут просто людина-автор, яка довго займається гончарством.
Ну і що? Багато хто в Україні займається цим ділом, і не описують! Навіщо писати? Хіба не вистачає працювати й дати роботам самим про себе говорити? Хіба не так? Чи оцінка робіт в основному не обмежується лише думками «критиків» на зовнішньому форумі, як немовби об’єктивне бачення тих робіт?
Хіба я сама не буваю в ролі критика і не надаю свої думки й зауваги до робіт інших? Точно так є!
У ролі викладача постійно йде розмова довкола робіт моїх студентів і тих робіт, які на виставках, у присутності художників або, часом, і коли їх немає при такій розмові.
По-перше, студенти вчаться сприймати думки інших і порівнюють їх зі своїм мисленням і баченням. Розмірковують, наскільки їхні думки наближені до загального довкілля, до якого самі й належать. Спостерігають, як сприймається їхня робота, якими законами чи правилами керуються вони, а якими – керується довкілля. До того ж, самі автори робіт мають змогу пояснити свій контекст творчості.
КЛЮЧОВІ СЛОВА – «КОНТЕКСТИ й ПРАВИЛА». Критик підступає до розгляду праці художника зі зовні на засадах свого розуміння й контексту, залежно від того, звідки набув власне знання, своєї експертизи предмета, який розглядає, свого начитаного і якими критеріями керується, коли бере якусь працю до уваги.
Ці «контексти й правила» не всі одразу відомі самим художникам, які себе розвивають, і котрі задумуються над підставами й мотиваціями власних творчих пошуків в одному чи іншому матеріалі.
Ще складніше стає, коли розглядати тему гончарства, яке досьогодні ще не всі сприймають як творчість, а лише як ремесло.
Дотримуючись головної теми в першій частині есею про «внутрішнє» розуміння в художника, і «зовнішнє» сприйняття, художник у будь-якій ділянці має право висловити й представити своє бачення, наміри й контекст свого твору. МОЯ РОЗМОВА ПРО ВЛАСНІ РОБОТИ Є ЗАПИСАНОЮ Й ПОДАНОЮ ТОМУ, ЩО ВІДСТОЮЮ ЦЕ ПРАВО АВТОРСТВА НАДАВАТИ ВЛАСНЕ ПОЯСНЕННЯ ДО СВОЄЇ РОБОТИ.
Також наголошую своїм студентам, що з цим правом приходить і відповідальність перед своїм оточенням, довкіллям чи суспільством! Художник, включно з гончарями, не живе у вакуумі!
Від минулих поколінь і культур успадковано знання цінностей і технічного виробництва. У кожній епосі різнилися підходи праці, залежно від того, що суспільство створило й винайшло. Рівень суспільного відкриття й досягенння відображено у творах загалом, і в матеріалах творів зокрема.
ЗАСТОСУВАННЯ ЦЬОГО ЗНАННЯ ДО ВЛАСНИХ РОБІТ НЕСЕ ВИМОГУ ПРИЗНАТИ, БУТИ ВДЯЧНИМ І ШАНУВАТИ, ЗВІДКИ НАБУТЕ ТЕ ЗНАННЯ.
Критики й мистецтвознавці дуже часто займають ролю вертикального змісту у своїх баченнях і коментарях.
ЗАВДАННЯМ ХУДОЖНИКА Є ТАКОЖ ОЗНАЙОМИТИСЯ, ЯК МИНУЛЕ ВПЛИВАЄ НА ВЛАСНУ РОБОТУ.
Діалог з минулим представлений до певної міри й у самій творчій роботі.
А де ж тоді оригінальність самої роботи автора?
ДРУГОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ХУДОЖНИКА Є ПІЗНАННЯ ПРАЦІ СВОЇХ СУЧАСНИКІВ.
І знову питання: а де ж тоді оригінальність роботи автора?
ХУДОЖНЯ ОРИГІНАЛЬНІСТЬ, У МОЄМУ СКРОМНОМУ РОЗУМІННІ, ПОЛЯГАЄ В ПОЄДНАННІ ХУДОЖНИКОМ БАГАТЬОХ РІЗНИХ ЕЛЕМЕНТІВ, СВІДОМИХ І ПІДСВІДОМИХ, ЗІБРАНИХ В ОДНУ «КОМПОЗИЦІЮ», ЯКА НЕ МАЛА ФОРМИ ДО ЦЬОГО ЧАСУ. В додатку до самої роботи художник надає пояснення того поєднання.
Коли розуміння й бачення глядачів співпадають із наміром художника, суспільство успішно сприймає творчу роботу. Коли ж художня робота віддзеркалює невидимі вартості, які відчуваються серед суспільства, сам твір сприймається як діалог із роботою і самим художником. Коли в березні 1993 року київський патріот Ігор Бондар писав рецензію до альбому виставки глиняних творів на тему козаччини вже покійної мисткині-гончарки Галини Севрук (1929–2022) у Київському музеї історії, він стверджував: «Коли струна серця мистця досягає і зачепить струну мого серця, – художник досягнув найвищої цілі своєї праці й уважається справжнім художником»!
Упродовж 1990-х років пізнання своєї історії стояло на часі для поодиноких осіб у суспільстві в Україні, але ще не для всіх в Україні. Вібрації від побачених робіт ширилися, як луна трембіти, з однієї гори до другої. ПРОЦЕС ПІЗНАННЯ Й ДОСТУП ДО СЕРЦЯ НЕ Є АВТОМАТИЧНИМ. Потрібні витримка в часі й відвага самих художників, які створюють те, що люблять, що бачать, що хвилює, що будить їхні серця, і знають, що без цього не можуть бути, як це творила й пані Галина Севрук. ВОНА ТВОРИЛА ГЛИНОЮ ТОМУ, ЩО ЛЮБИЛА Й ЦЕ БУЛО ЇЇ ЖИТТЯМ!
Її надихала українська історична козацька минулість, яка не була на виду в роки її сучасності. Ставилася до історії з повагою, а на ті роки – ще й з відвагою. Усе-таки поступово Галина Севрук торкала серця своїх глядачів. Вони ставили питання, пізнавали, інші критикували, але це викликало ще більше зацікавлення.
Гармонія між суспільним довкіллям і художником, як індивідуальною особаою зі своїм баченням у своїм суспільстві, є неперервним процесом і нелегким шляхом для самих художників.
У збірці віршів «Сувій Полотна: Поезії. Друге видання» [Нью-Йорк: Спілка, 1990, с.7] покійна українська поетеса, дисидентка, членкиня Української Гельсінської групи Ірина Сеник (1926–2009) з Борислава у віршовому форматі пояснила вишивку, якою займалася, окрім поезії в житті. Мені пощастило пізнати пані Ірину, коли вона була в США в гостях, а у липні 1993 року я була в пані Ірини в гостях у Бориславі. Ось рядки її вірша:
«Розгортаю життя,
як сувій полотна:
ось мережка гріхів
і низинка падінь.
Верховинка жадань,
яворівка притаєних прагнень.
Далі – хрестики чорні
страждань і терпінь
та червона стебнівка
палкого кохання.
Ось гладинка жіночої ласки,
Перетиканка пестощів з ніжністю…
Ці нитки, ці голки,
Незаручені пальці в наперстках.
Все життя у шитті
і шиття як життя.
Необвінчане моє життя,
мов сувій полотна».
Не можна пройти мимо вишивки, щоб не згадати пані Ірину Сеник, її доброту, її оригінальне поєднання природи, вишивкових традиційних узорів, поетичного бачення й важке пережиття довготривалого заслання, вкладені в цілісну гармонійну композицію в ніжних і зворушливих віршах і взорах. У СВОЇЙ ПОЕЗІЇ ПАНІ ІРИНА ПЕРЕДАЄ ОСОБИСТУ ТОЧКУ ЗОРУ Й ВІДЧУТНО, ЯК Б’ЄТЬСЯ СЕРЦЕ Й ДОСЯГАЄ СТРУНИ СЕРЦЯ ГЛЯДАЧА!
Від трембіт поодиноких осіб, котрі стоять самітні на горі,
котиться луна горами й долинами!
Нехай луна дійде вчасно й до ваших музейних воріт на ранок Богоявлення!
Нехай освячується вся сторона Опішного!
P.S.:
Дякую Музею!
Ви мені на Щедрий Вечір подали дарунок.
Я собі дала волю помандрувати.
Почався запис від одного уявного образу – звуку трембіти в Карпатах, а закінчилося на зустрічі трьох осіб, з котрими була знайома й провела час,
коли приїздила в Україну в 1990-ті роки!
Вони зʼявилися в пам’яті, як у гостях, за що я також вдячна!
У душі переплетені смуток і радість!
Смуток, тому що бракує цих осіб серед нас, але, знаючи, що по духу живі;
і радість, що є така письмова розмова з вами,
в якій можна описати їхнє життя й творчі внески,
які можуть надихати нових художників!
Вибачайте, що може трембіта не в тоні!
Перший раз подала звук і не перевіряла тональність!
Північ на порозі і луна відправилась!
© НАТАЛЯ КОРМЕЛЮК (Роквіль, США)
07.01.2024
ЛУНА ТРЕМБІТИ
(Контексти Й Правила)
ДОБРОГО ДНЯ, МУЗЕЮ!
ЗІ СВЯТОМ БОГОЯВЛЕННЯ І СВЯТОГО ДУХА
ВІТАЮ ВСЮ МУЗЕЙНУ РОДИНУ!
Цілий краєвид тихий! Усе спить в природі.
Уже всі поспішили зійти з гір до своїх домівок, нагодували свої стада, на нічліг стодоли позамикали, і довкола столу посідали зі своїм родом вітати Щедрий Вечір!
Лиш один пастушок зі своїми овечками затримався й оглядав зоряну ніч.
Тиша, яка запанувала на цілий сніговий край, його зачарувала.
Пастух підніс свою трембіту й зародив луну, яка вступила в розмову з тишею на всі гори, немов танець надприродний.
Пастух слухає розмову, аж поки вона змовкає!
Аж тут нараз, з другої гори, озвалася друга трембіта, і третя, і четверта!
Луна з кожної трембіти літала горами й долинами у відповідь!
Пастух слухає перегук і милується над чудом, яке лунає горами у Святу ніч попід зорями. Гори між собою розмовляють, а зорі усміхаються!
У мене таке враження, що ви на трембіті заграли в тиху ніч на високій і далекій горі й луна покотилася світом і дійшла аж до Роквіля!
* * *
Перша частина есею «Власний підхід у гончарстві як діалог», яку ви виставили на музейній сторінці у Facebook, я сьогодні ввечері побачила й прочитала (https://www.facebook.com/MuseumOfPotteryInOpishnya/posts/pfbid02BcFESTm5nA4zx9QoqNskmKEivi1aV2bfvJoXscANJSuDvQaokPRioCxMhEwmCugjl)! Отже, дійшла луна аж із далекого опішнянського музейного городища до мерілендських долин. Беру свою «трембіту» й вийду на гору відповідати!
Ніч у нас є! Чекаємо снігу, тому зорі хмарами заставлені! Панує тиша, яка така відома перед снігом. Сподіваюся, що луна у відповідь дійде назад.
Я здивувалася, скільки осіб уже встигли побачити есей за такий короткий час! Читаючи, я себе запитувала: що саме притягує знайомитися з такою розповіддю? Кому вона потрібна і як сприймається?
Зрештою, тут просто людина-автор, яка довго займається гончарством.
Ну і що? Багато хто в Україні займається цим ділом, і не описують! Навіщо писати? Хіба не вистачає працювати й дати роботам самим про себе говорити? Хіба не так? Чи оцінка робіт в основному не обмежується лише думками «критиків» на зовнішньому форумі, як немовби об’єктивне бачення тих робіт?
Хіба я сама не буваю в ролі критика і не надаю свої думки й зауваги до робіт інших? Точно так є!
У ролі викладача постійно йде розмова довкола робіт моїх студентів і тих робіт, які на виставках, у присутності художників або, часом, і коли їх немає при такій розмові.
По-перше, студенти вчаться сприймати думки інших і порівнюють їх зі своїм мисленням і баченням. Розмірковують, наскільки їхні думки наближені до загального довкілля, до якого самі й належать. Спостерігають, як сприймається їхня робота, якими законами чи правилами керуються вони, а якими – керується довкілля. До того ж, самі автори робіт мають змогу пояснити свій контекст творчості.
КЛЮЧОВІ СЛОВА – «КОНТЕКСТИ й ПРАВИЛА». Критик підступає до розгляду праці художника зі зовні на засадах свого розуміння й контексту, залежно від того, звідки набув власне знання, своєї експертизи предмета, який розглядає, свого начитаного і якими критеріями керується, коли бере якусь працю до уваги.
Ці «контексти й правила» не всі одразу відомі самим художникам, які себе розвивають, і котрі задумуються над підставами й мотиваціями власних творчих пошуків в одному чи іншому матеріалі.
Ще складніше стає, коли розглядати тему гончарства, яке досьогодні ще не всі сприймають як творчість, а лише як ремесло.
Дотримуючись головної теми в першій частині есею про «внутрішнє» розуміння в художника, і «зовнішнє» сприйняття, художник у будь-якій ділянці має право висловити й представити своє бачення, наміри й контекст свого твору. МОЯ РОЗМОВА ПРО ВЛАСНІ РОБОТИ Є ЗАПИСАНОЮ Й ПОДАНОЮ ТОМУ, ЩО ВІДСТОЮЮ ЦЕ ПРАВО АВТОРСТВА НАДАВАТИ ВЛАСНЕ ПОЯСНЕННЯ ДО СВОЄЇ РОБОТИ.
Також наголошую своїм студентам, що з цим правом приходить і відповідальність перед своїм оточенням, довкіллям чи суспільством! Художник, включно з гончарями, не живе у вакуумі!
Від минулих поколінь і культур успадковано знання цінностей і технічного виробництва. У кожній епосі різнилися підходи праці, залежно від того, що суспільство створило й винайшло. Рівень суспільного відкриття й досягенння відображено у творах загалом, і в матеріалах творів зокрема.
ЗАСТОСУВАННЯ ЦЬОГО ЗНАННЯ ДО ВЛАСНИХ РОБІТ НЕСЕ ВИМОГУ ПРИЗНАТИ, БУТИ ВДЯЧНИМ І ШАНУВАТИ, ЗВІДКИ НАБУТЕ ТЕ ЗНАННЯ.
Критики й мистецтвознавці дуже часто займають ролю вертикального змісту у своїх баченнях і коментарях.
ЗАВДАННЯМ ХУДОЖНИКА Є ТАКОЖ ОЗНАЙОМИТИСЯ, ЯК МИНУЛЕ ВПЛИВАЄ НА ВЛАСНУ РОБОТУ.
Діалог з минулим представлений до певної міри й у самій творчій роботі.
А де ж тоді оригінальність самої роботи автора?
ДРУГОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ХУДОЖНИКА Є ПІЗНАННЯ ПРАЦІ СВОЇХ СУЧАСНИКІВ.
І знову питання: а де ж тоді оригінальність роботи автора?
ХУДОЖНЯ ОРИГІНАЛЬНІСТЬ, У МОЄМУ СКРОМНОМУ РОЗУМІННІ, ПОЛЯГАЄ В ПОЄДНАННІ ХУДОЖНИКОМ БАГАТЬОХ РІЗНИХ ЕЛЕМЕНТІВ, СВІДОМИХ І ПІДСВІДОМИХ, ЗІБРАНИХ В ОДНУ «КОМПОЗИЦІЮ», ЯКА НЕ МАЛА ФОРМИ ДО ЦЬОГО ЧАСУ. В додатку до самої роботи художник надає пояснення того поєднання.
Коли розуміння й бачення глядачів співпадають із наміром художника, суспільство успішно сприймає творчу роботу. Коли ж художня робота віддзеркалює невидимі вартості, які відчуваються серед суспільства, сам твір сприймається як діалог із роботою і самим художником. Коли в березні 1993 року київський патріот Ігор Бондар писав рецензію до альбому виставки глиняних творів на тему козаччини вже покійної мисткині-гончарки Галини Севрук (1929–2022) у Київському музеї історії, він стверджував: «Коли струна серця мистця досягає і зачепить струну мого серця, – художник досягнув найвищої цілі своєї праці й уважається справжнім художником»!
Упродовж 1990-х років пізнання своєї історії стояло на часі для поодиноких осіб у суспільстві в Україні, але ще не для всіх в Україні. Вібрації від побачених робіт ширилися, як луна трембіти, з однієї гори до другої. ПРОЦЕС ПІЗНАННЯ Й ДОСТУП ДО СЕРЦЯ НЕ Є АВТОМАТИЧНИМ. Потрібні витримка в часі й відвага самих художників, які створюють те, що люблять, що бачать, що хвилює, що будить їхні серця, і знають, що без цього не можуть бути, як це творила й пані Галина Севрук. ВОНА ТВОРИЛА ГЛИНОЮ ТОМУ, ЩО ЛЮБИЛА Й ЦЕ БУЛО ЇЇ ЖИТТЯМ!
Її надихала українська історична козацька минулість, яка не була на виду в роки її сучасності. Ставилася до історії з повагою, а на ті роки – ще й з відвагою. Усе-таки поступово Галина Севрук торкала серця своїх глядачів. Вони ставили питання, пізнавали, інші критикували, але це викликало ще більше зацікавлення.
Гармонія між суспільним довкіллям і художником, як індивідуальною особаою зі своїм баченням у своїм суспільстві, є неперервним процесом і нелегким шляхом для самих художників.
У збірці віршів «Сувій Полотна: Поезії. Друге видання» [Нью-Йорк: Спілка, 1990, с.7] покійна українська поетеса, дисидентка, членкиня Української Гельсінської групи Ірина Сеник (1926–2009) з Борислава у віршовому форматі пояснила вишивку, якою займалася, окрім поезії в житті. Мені пощастило пізнати пані Ірину, коли вона була в США в гостях, а у липні 1993 року я була в пані Ірини в гостях у Бориславі. Ось рядки її вірша:
«Розгортаю життя,
як сувій полотна:
ось мережка гріхів
і низинка падінь.
Верховинка жадань,
яворівка притаєних прагнень.
Далі – хрестики чорні
страждань і терпінь
та червона стебнівка
палкого кохання.
Ось гладинка жіночої ласки,
Перетиканка пестощів з ніжністю…
Ці нитки, ці голки,
Незаручені пальці в наперстках.
Все життя у шитті
і шиття як життя.
Необвінчане моє життя,
мов сувій полотна».
Не можна пройти мимо вишивки, щоб не згадати пані Ірину Сеник, її доброту, її оригінальне поєднання природи, вишивкових традиційних узорів, поетичного бачення й важке пережиття довготривалого заслання, вкладені в цілісну гармонійну композицію в ніжних і зворушливих віршах і взорах. У СВОЇЙ ПОЕЗІЇ ПАНІ ІРИНА ПЕРЕДАЄ ОСОБИСТУ ТОЧКУ ЗОРУ Й ВІДЧУТНО, ЯК Б’ЄТЬСЯ СЕРЦЕ Й ДОСЯГАЄ СТРУНИ СЕРЦЯ ГЛЯДАЧА!
Від трембіт поодиноких осіб, котрі стоять самітні на горі,
котиться луна горами й долинами!
Нехай луна дійде вчасно й до ваших музейних воріт на ранок Богоявлення!
Нехай освячується вся сторона Опішного!
P.S.:
Дякую Музею!
Ви мені на Щедрий Вечір подали дарунок.
Я собі дала волю помандрувати.
Почався запис від одного уявного образу – звуку трембіти в Карпатах, а закінчилося на зустрічі трьох осіб, з котрими була знайома й провела час,
коли приїздила в Україну в 1990-ті роки!
Вони зʼявилися в пам’яті, як у гостях, за що я також вдячна!
У душі переплетені смуток і радість!
Смуток, тому що бракує цих осіб серед нас, але, знаючи, що по духу живі;
і радість, що є така письмова розмова з вами,
в якій можна описати їхнє життя й творчі внески,
які можуть надихати нових художників!
Вибачайте, що може трембіта не в тоні!
Перший раз подала звук і не перевіряла тональність!
Північ на порозі і луна відправилась!
© НАТАЛЯ КОРМЕЛЮК (Роквіль, США)
07.01.2024