ЛЮБОВ ДО МИСТЕЦТВА КРІЗЬ ПРИЗМУ ЖИТТЯ
ЛЮБОВ ДО МИСТЕЦТВА КРІЗЬ ПРИЗМУ ЖИТТЯ
ЇЇ творчість – явище яскраве й гармонійно врощене в мистецький організм Опішного останніх трьох десятиліть.
ЇЇ мистецтво зогріто великою любов’ю до Батьківщини.
ЇЇ майстерність пройнята щирістю, іде від народної мудрості й від знання життя, а образи ЇЇ творів близькі й дорогі народові.
Ці слова про талановиту опішненську гончарку, вправну майстриню глиняної іграшки й прекрасну людину – ВАЛЕНТИНУ ЛОБОЙЧЕНКО, яка днями відсвяткувала свій ювілей.
Народилася Валентина в Опішному 13 червня в родині простих робітників Григорія та Катерини Радченків. Батько – водій-крановщик, а мати – сортувальниця посуду в заводі «Художній керамік».
Саме мамина професія й вплинула на подальшу життєву стежину жінки. «Скільки себе пам’ятаю, я завжди просила маму взяти мене з собою на роботу. Дуже я любила ходити в завод. Бувало, що разів десять на день його ввесь оббігаю, навіть запах пам’ятаю, який там був. На заводі мене знали всі, бо скрізь мені треба було все подивитися й обов’язково задати тисячу питань. Жінки-малювальниці не дуже любили, коли я приходила, все сердилися, що я їм надокучаю. А от гончарі спілкувалися зі мною залюбки й дозволяли довго спостерігати за їхньою працею», – розповіла Валентина.
Найулюбленішим місцем Валентини в заводі був склад кераміки. «Якщо мене не могли довго знайти, значить я на складі, – згадує мисткиня й посміхається, – там я могла сидіти годинами. Полиці просто ломилися від продукції! А від різноманіття форм, орнаментів і кольорів у мене аж очі розбігалися. Саме тоді я й прикипіла всією душею до опішненської кераміки».
Любила Валентина не лише дивитися на прекрасні вироби, а й бралася ліпити власноруч. «Мнула в руках глину й щось там ліпила скрізь і завжди. Носити додому глину бабуся мені заборонила, бо я все вимазувала. Тоді я записалася у творчу студію «Сонячний круг», який вела чудова вчителька-майстриня Галина Василівна Редчук. Приходила я туди найпершою, а йшла останньою. Там моя творча натура відігравалася сповна: спробувала я себе й у фотографії, вишивці, різьбярстві, малюванні… тобто, в усьому, що там пропонували. Та все ж працювати з глиною було для мене найприємнішою справою».
Ось так і проходило безтурботне дитинство майбутньої майстрині. Коли настав час обирати професію, без вагань поїхала вступати до Миргородського керамічного технікуму (нині – Миргородський художньо-промисловий коледж імені Миколи Гоголя Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка). «Пам’ятаю, коли я приїхала здавати іспити, – пригадує Валентина Лобойченко, – дуже розпереживалася, що не вступлю. Мені здалося, що всі дуже підготовлені приїхали, а я ні». Та все склалося добре й Валентина здобула омріяну професію. 1999 року вона повернулася до Опішного дипломованим «майстром-художником» й одразу пішла працювати в омріяний завод «Художній керамік» творчим майстром. «Взірцем майстерності для мене була Розалія Трофимівна Чабаненко, – пригадує мисткиня. – Щойно я прийшла працювати в «Творчу майстерню», то робоче місце облаштувала біля неї. Взагалі, своїм професіоналізмом я завдячую саме Розалії Трофимівні. Вона зробила для мене багато. Особливо стійко відповідала на всі запитання й терпляче показувала знову й знову все, що в мене не виходило».
Завдяки професіоналізму, відповідальності й добросовісному ставленню до роботи, Валентині запропонували посаду інженера по якості.
Не забарилося й особисте щастя. Познайомилася зі спорідненою творчою душею Іваном, який теж любив глину й працював творчим майстром у заводі «Керамік». Після весілля Валентина перейшла працювати до чоловіка в завод. Там вони створили творчий тандем – він виготовляв великі набори посуду, а вона їх оздоблювала. Після декретної відпустки майстриня на роботу не поверталася, а виготовляла глиняну іграшку на замовлення вдома. Саме тоді вона користувалася великим попитом з-поміж власників сувенірних магазинів. Згодом справи в заводі почали гальмувати, затримували, а то й взагалі не давали заробітну плату. Чоловік Валентини був змушений звільнитися. Удома подружжя працювало в чотири руки. Власного горна родина не мала, тож за окрему плату випалювали свої вироби в заводі.
«Працювала я вчителем гончарства в Державній спеціалізованій школі інтернаті І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», згодом вела гурток «Гончарик» у дитячому садку. Потім мені запропонували посаду майстра в Національному музеї-заповідника українського гончарства в Опішному. У музеї ліпила іграшку, проводила майстер-класи з ліплення та гончарства для відвідувачів», – повідомила Валентина.
Нещодавно на запрошення власника парку розваг у місті Колобжег (Польща) вона демонструвала виготовлення опішненської глиняної іграшки відпочиваючим. «Переважно відвідувачами парку були поляки й німці, – зауважила мисткиня, – у їхніх очах я бачила величезний захват від моїх виробів. Вони навіть не вірили, що кожну іграшку я роблю окремо, а не виливаю у форми. Постійно просили показати цю форму. А коли вони бачили, що мої коні, олені, півники ще й свистять, то взагалі не стримували свої емоції й раділи, немов діти».
Нині Валентина знову творчо працює вдома, дбає про родинний музей кераміки. Чоловік Валентини почав його формувати ще зі шкільних років. «Будучи ще дитиною, – зазначила Валентина, – він полюбляв збирати різні глиняні вироби й мріяв про великий музей. Потім доповнював власними виробами».
З нагоди ювілею мисткині Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному у виставковій залі Центру розвитку духовної культури експонує виставку творів кераміки Валентини Лобойченко «У полоні опішненських барв», на якій представлено найрізноманітніші глиняні іграшки з фондової колекції Музею-заповідника. Усі, хто цікавиться народним мистецтвом, бажає побачити опішненські вироби чи познайомитися з творчістю талановитої майстрині, запрошуємо до виставкової зали. Експозиція розпочалася 16 червня 2020 року й триватиме місяць.
«Я щиро вдячна Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному за організовану виставку. Мені надзвичайно приємно, що моя творчість не є байдужою. Дивлячись на експозицію своїх робіт, я вкотре переконуюся, що обрала правильний життєвий шлях», – зауважила Валентина Лобойченко.
Світлана Пругло,
інформаційна служба НМЗУГ в Опішному
ЇЇ творчість – явище яскраве й гармонійно врощене в мистецький організм Опішного останніх трьох десятиліть.
ЇЇ мистецтво зогріто великою любов’ю до Батьківщини.
ЇЇ майстерність пройнята щирістю, іде від народної мудрості й від знання життя, а образи ЇЇ творів близькі й дорогі народові.
Ці слова про талановиту опішненську гончарку, вправну майстриню глиняної іграшки й прекрасну людину – ВАЛЕНТИНУ ЛОБОЙЧЕНКО, яка днями відсвяткувала свій ювілей.
Народилася Валентина в Опішному 13 червня в родині простих робітників Григорія та Катерини Радченків. Батько – водій-крановщик, а мати – сортувальниця посуду в заводі «Художній керамік».
Саме мамина професія й вплинула на подальшу життєву стежину жінки. «Скільки себе пам’ятаю, я завжди просила маму взяти мене з собою на роботу. Дуже я любила ходити в завод. Бувало, що разів десять на день його ввесь оббігаю, навіть запах пам’ятаю, який там був. На заводі мене знали всі, бо скрізь мені треба було все подивитися й обов’язково задати тисячу питань. Жінки-малювальниці не дуже любили, коли я приходила, все сердилися, що я їм надокучаю. А от гончарі спілкувалися зі мною залюбки й дозволяли довго спостерігати за їхньою працею», – розповіла Валентина.
Найулюбленішим місцем Валентини в заводі був склад кераміки. «Якщо мене не могли довго знайти, значить я на складі, – згадує мисткиня й посміхається, – там я могла сидіти годинами. Полиці просто ломилися від продукції! А від різноманіття форм, орнаментів і кольорів у мене аж очі розбігалися. Саме тоді я й прикипіла всією душею до опішненської кераміки».
Любила Валентина не лише дивитися на прекрасні вироби, а й бралася ліпити власноруч. «Мнула в руках глину й щось там ліпила скрізь і завжди. Носити додому глину бабуся мені заборонила, бо я все вимазувала. Тоді я записалася у творчу студію «Сонячний круг», який вела чудова вчителька-майстриня Галина Василівна Редчук. Приходила я туди найпершою, а йшла останньою. Там моя творча натура відігравалася сповна: спробувала я себе й у фотографії, вишивці, різьбярстві, малюванні… тобто, в усьому, що там пропонували. Та все ж працювати з глиною було для мене найприємнішою справою».
Ось так і проходило безтурботне дитинство майбутньої майстрині. Коли настав час обирати професію, без вагань поїхала вступати до Миргородського керамічного технікуму (нині – Миргородський художньо-промисловий коледж імені Миколи Гоголя Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка). «Пам’ятаю, коли я приїхала здавати іспити, – пригадує Валентина Лобойченко, – дуже розпереживалася, що не вступлю. Мені здалося, що всі дуже підготовлені приїхали, а я ні». Та все склалося добре й Валентина здобула омріяну професію. 1999 року вона повернулася до Опішного дипломованим «майстром-художником» й одразу пішла працювати в омріяний завод «Художній керамік» творчим майстром. «Взірцем майстерності для мене була Розалія Трофимівна Чабаненко, – пригадує мисткиня. – Щойно я прийшла працювати в «Творчу майстерню», то робоче місце облаштувала біля неї. Взагалі, своїм професіоналізмом я завдячую саме Розалії Трофимівні. Вона зробила для мене багато. Особливо стійко відповідала на всі запитання й терпляче показувала знову й знову все, що в мене не виходило».
Завдяки професіоналізму, відповідальності й добросовісному ставленню до роботи, Валентині запропонували посаду інженера по якості.
Не забарилося й особисте щастя. Познайомилася зі спорідненою творчою душею Іваном, який теж любив глину й працював творчим майстром у заводі «Керамік». Після весілля Валентина перейшла працювати до чоловіка в завод. Там вони створили творчий тандем – він виготовляв великі набори посуду, а вона їх оздоблювала. Після декретної відпустки майстриня на роботу не поверталася, а виготовляла глиняну іграшку на замовлення вдома. Саме тоді вона користувалася великим попитом з-поміж власників сувенірних магазинів. Згодом справи в заводі почали гальмувати, затримували, а то й взагалі не давали заробітну плату. Чоловік Валентини був змушений звільнитися. Удома подружжя працювало в чотири руки. Власного горна родина не мала, тож за окрему плату випалювали свої вироби в заводі.
«Працювала я вчителем гончарства в Державній спеціалізованій школі інтернаті І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», згодом вела гурток «Гончарик» у дитячому садку. Потім мені запропонували посаду майстра в Національному музеї-заповідника українського гончарства в Опішному. У музеї ліпила іграшку, проводила майстер-класи з ліплення та гончарства для відвідувачів», – повідомила Валентина.
Нещодавно на запрошення власника парку розваг у місті Колобжег (Польща) вона демонструвала виготовлення опішненської глиняної іграшки відпочиваючим. «Переважно відвідувачами парку були поляки й німці, – зауважила мисткиня, – у їхніх очах я бачила величезний захват від моїх виробів. Вони навіть не вірили, що кожну іграшку я роблю окремо, а не виливаю у форми. Постійно просили показати цю форму. А коли вони бачили, що мої коні, олені, півники ще й свистять, то взагалі не стримували свої емоції й раділи, немов діти».
Нині Валентина знову творчо працює вдома, дбає про родинний музей кераміки. Чоловік Валентини почав його формувати ще зі шкільних років. «Будучи ще дитиною, – зазначила Валентина, – він полюбляв збирати різні глиняні вироби й мріяв про великий музей. Потім доповнював власними виробами».
З нагоди ювілею мисткині Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному у виставковій залі Центру розвитку духовної культури експонує виставку творів кераміки Валентини Лобойченко «У полоні опішненських барв», на якій представлено найрізноманітніші глиняні іграшки з фондової колекції Музею-заповідника. Усі, хто цікавиться народним мистецтвом, бажає побачити опішненські вироби чи познайомитися з творчістю талановитої майстрині, запрошуємо до виставкової зали. Експозиція розпочалася 16 червня 2020 року й триватиме місяць.
«Я щиро вдячна Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному за організовану виставку. Мені надзвичайно приємно, що моя творчість не є байдужою. Дивлячись на експозицію своїх робіт, я вкотре переконуюся, що обрала правильний життєвий шлях», – зауважила Валентина Лобойченко.
Світлана Пругло,
інформаційна служба НМЗУГ в Опішному