Версія сайту для планшетів в процесі розробки. Ви можете переглянути наш сайт на телефоні або комп’ютері

ЛЮБОВ ДО МИСТЕЦТВА КРІЗЬ ПРИЗМУ ЖИТТЯ

17 Червня 2020
Відео

ЛЮБОВ ДО МИСТЕЦТВА КРІЗЬ ПРИЗМУ ЖИТТЯ

17 Червня 2020
Відео

ЇЇ творчість – явище яскраве й гармонійно врощене в мистецький організм Опішного останніх трьох десятиліть.

ЇЇ мистецтво зогріто великою любов’ю до Батьківщини.

ЇЇ майстерність пройнята щирістю, іде від народної мудрості й від знання життя, а образи ЇЇ творів близькі й дорогі народові.

Ці слова про талановиту опішненську гончарку, вправну майстриню глиняної іграшки й прекрасну людину –  ВАЛЕНТИНУ ЛОБОЙЧЕНКО, яка днями відсвяткувала свій ювілей.

Народилася Валентина в Опішному 13 червня в родині простих робітників Григорія та Катерини Радченків. Батько – водій-крановщик, а мати – сортувальниця посуду в заводі «Художній керамік».

Саме мамина професія й вплинула на подальшу життєву стежину жінки. «Скільки себе пам’ятаю, я завжди просила маму взяти  мене з собою на роботу. Дуже я любила ходити в завод. Бувало, що разів десять на день його ввесь оббігаю, навіть запах пам’ятаю, який там був. На заводі мене знали всі, бо скрізь мені треба було все подивитися й обов’язково задати тисячу питань. Жінки-малювальниці не дуже любили, коли я приходила, все сердилися, що я їм надокучаю. А от гончарі спілкувалися зі мною залюбки й дозволяли довго спостерігати за їхньою працею», – розповіла Валентина.

Найулюбленішим місцем Валентини в заводі був склад кераміки. «Якщо мене не могли довго знайти, значить я на складі, – згадує мисткиня й посміхається, – там я могла сидіти годинами. Полиці просто ломилися від продукції! А від різноманіття форм, орнаментів і кольорів у мене аж очі розбігалися. Саме тоді я й прикипіла всією душею до опішненської кераміки».

Любила Валентина не лише дивитися на прекрасні вироби, а й бралася ліпити власноруч. «Мнула в руках глину й щось там ліпила скрізь і завжди. Носити додому глину бабуся мені заборонила, бо я все вимазувала. Тоді я записалася у творчу студію «Сонячний круг», який вела чудова вчителька-майстриня Галина Василівна Редчук. Приходила я туди найпершою, а йшла останньою. Там моя творча натура відігравалася сповна: спробувала я себе й у фотографії, вишивці, різьбярстві, малюванні… тобто, в усьому, що там пропонували. Та все ж працювати з глиною було для мене найприємнішою справою».

Ось так і проходило безтурботне дитинство майбутньої майстрині. Коли настав час обирати професію, без вагань поїхала вступати до Миргородського керамічного технікуму (нині – Миргородський художньо-промисловий коледж імені Миколи Гоголя Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка). «Пам’ятаю, коли я приїхала здавати іспити, – пригадує Валентина Лобойченко, – дуже розпереживалася, що не вступлю. Мені здалося, що всі дуже підготовлені приїхали, а я ні». Та все склалося добре й Валентина здобула омріяну професію. 1999 року вона повернулася до Опішного дипломованим «майстром-художником» й одразу пішла працювати в омріяний завод «Художній керамік» творчим майстром. «Взірцем майстерності для мене була Розалія Трофимівна Чабаненко, – пригадує мисткиня. – Щойно я прийшла працювати в «Творчу майстерню», то робоче місце облаштувала біля неї. Взагалі, своїм професіоналізмом я завдячую саме Розалії Трофимівні. Вона зробила для мене багато. Особливо стійко відповідала на всі запитання й терпляче показувала знову й знову все, що в мене не виходило».

Завдяки професіоналізму, відповідальності й добросовісному ставленню до роботи, Валентині запропонували посаду інженера по якості.

Не забарилося й особисте щастя. Познайомилася зі спорідненою творчою душею Іваном, який теж любив глину й працював творчим майстром у заводі «Керамік». Після весілля Валентина перейшла працювати до чоловіка в завод. Там вони створили творчий тандем – він виготовляв великі набори посуду, а вона їх оздоблювала. Після декретної відпустки майстриня на роботу не поверталася, а виготовляла глиняну іграшку на замовлення вдома. Саме тоді вона користувалася великим попитом з-поміж власників сувенірних магазинів. Згодом справи в заводі почали гальмувати, затримували, а то й взагалі не давали заробітну плату. Чоловік Валентини був змушений звільнитися.  Удома подружжя працювало в чотири руки. Власного горна родина не мала, тож за окрему плату випалювали свої вироби в заводі.

«Працювала я вчителем гончарства в Державній спеціалізованій школі інтернаті І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», згодом вела гурток «Гончарик» у дитячому садку. Потім мені запропонували посаду майстра в Національному музеї-заповідника українського гончарства в Опішному. У музеї ліпила іграшку, проводила майстер-класи з ліплення та гончарства для відвідувачів», – повідомила Валентина.

Нещодавно на запрошення власника парку розваг у місті Колобжег (Польща) вона демонструвала виготовлення опішненської глиняної іграшки відпочиваючим. «Переважно відвідувачами парку були поляки й німці, – зауважила мисткиня, – у їхніх очах я бачила величезний захват від моїх виробів. Вони навіть не вірили, що кожну іграшку я роблю окремо, а не виливаю у форми. Постійно просили показати цю форму. А коли вони бачили, що мої коні, олені, півники ще й свистять, то взагалі не стримували свої емоції й раділи, немов діти».

Нині Валентина знову творчо працює вдома, дбає про родинний музей кераміки. Чоловік Валентини почав його формувати ще зі шкільних років. «Будучи ще дитиною, – зазначила Валентина, – він полюбляв збирати різні глиняні вироби й мріяв про великий музей. Потім доповнював власними виробами».

З нагоди ювілею мисткині Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному у виставковій залі Центру розвитку духовної культури експонує виставку творів кераміки Валентини Лобойченко «У полоні опішненських барв», на якій представлено найрізноманітніші глиняні іграшки з фондової колекції Музею-заповідника. Усі, хто цікавиться народним мистецтвом, бажає побачити опішненські вироби чи познайомитися з творчістю талановитої майстрині, запрошуємо до виставкової зали. Експозиція розпочалася 16 червня 2020 року й триватиме місяць.

«Я щиро вдячна Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному за організовану виставку. Мені надзвичайно приємно, що моя творчість не є байдужою. Дивлячись на експозицію своїх робіт, я вкотре переконуюся, що обрала правильний життєвий шлях», – зауважила Валентина Лобойченко.

Світлана Пругло,
інформаційна служба НМЗУГ в Опішному

ЇЇ творчість – явище яскраве й гармонійно врощене в мистецький організм Опішного останніх трьох десятиліть.

ЇЇ мистецтво зогріто великою любов’ю до Батьківщини.

ЇЇ майстерність пройнята щирістю, іде від народної мудрості й від знання життя, а образи ЇЇ творів близькі й дорогі народові.

Ці слова про талановиту опішненську гончарку, вправну майстриню глиняної іграшки й прекрасну людину –  ВАЛЕНТИНУ ЛОБОЙЧЕНКО, яка днями відсвяткувала свій ювілей.

Народилася Валентина в Опішному 13 червня в родині простих робітників Григорія та Катерини Радченків. Батько – водій-крановщик, а мати – сортувальниця посуду в заводі «Художній керамік».

Саме мамина професія й вплинула на подальшу життєву стежину жінки. «Скільки себе пам’ятаю, я завжди просила маму взяти  мене з собою на роботу. Дуже я любила ходити в завод. Бувало, що разів десять на день його ввесь оббігаю, навіть запах пам’ятаю, який там був. На заводі мене знали всі, бо скрізь мені треба було все подивитися й обов’язково задати тисячу питань. Жінки-малювальниці не дуже любили, коли я приходила, все сердилися, що я їм надокучаю. А от гончарі спілкувалися зі мною залюбки й дозволяли довго спостерігати за їхньою працею», – розповіла Валентина.

Найулюбленішим місцем Валентини в заводі був склад кераміки. «Якщо мене не могли довго знайти, значить я на складі, – згадує мисткиня й посміхається, – там я могла сидіти годинами. Полиці просто ломилися від продукції! А від різноманіття форм, орнаментів і кольорів у мене аж очі розбігалися. Саме тоді я й прикипіла всією душею до опішненської кераміки».

Любила Валентина не лише дивитися на прекрасні вироби, а й бралася ліпити власноруч. «Мнула в руках глину й щось там ліпила скрізь і завжди. Носити додому глину бабуся мені заборонила, бо я все вимазувала. Тоді я записалася у творчу студію «Сонячний круг», який вела чудова вчителька-майстриня Галина Василівна Редчук. Приходила я туди найпершою, а йшла останньою. Там моя творча натура відігравалася сповна: спробувала я себе й у фотографії, вишивці, різьбярстві, малюванні… тобто, в усьому, що там пропонували. Та все ж працювати з глиною було для мене найприємнішою справою».

Ось так і проходило безтурботне дитинство майбутньої майстрині. Коли настав час обирати професію, без вагань поїхала вступати до Миргородського керамічного технікуму (нині – Миргородський художньо-промисловий коледж імені Миколи Гоголя Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка). «Пам’ятаю, коли я приїхала здавати іспити, – пригадує Валентина Лобойченко, – дуже розпереживалася, що не вступлю. Мені здалося, що всі дуже підготовлені приїхали, а я ні». Та все склалося добре й Валентина здобула омріяну професію. 1999 року вона повернулася до Опішного дипломованим «майстром-художником» й одразу пішла працювати в омріяний завод «Художній керамік» творчим майстром. «Взірцем майстерності для мене була Розалія Трофимівна Чабаненко, – пригадує мисткиня. – Щойно я прийшла працювати в «Творчу майстерню», то робоче місце облаштувала біля неї. Взагалі, своїм професіоналізмом я завдячую саме Розалії Трофимівні. Вона зробила для мене багато. Особливо стійко відповідала на всі запитання й терпляче показувала знову й знову все, що в мене не виходило».

Завдяки професіоналізму, відповідальності й добросовісному ставленню до роботи, Валентині запропонували посаду інженера по якості.

Не забарилося й особисте щастя. Познайомилася зі спорідненою творчою душею Іваном, який теж любив глину й працював творчим майстром у заводі «Керамік». Після весілля Валентина перейшла працювати до чоловіка в завод. Там вони створили творчий тандем – він виготовляв великі набори посуду, а вона їх оздоблювала. Після декретної відпустки майстриня на роботу не поверталася, а виготовляла глиняну іграшку на замовлення вдома. Саме тоді вона користувалася великим попитом з-поміж власників сувенірних магазинів. Згодом справи в заводі почали гальмувати, затримували, а то й взагалі не давали заробітну плату. Чоловік Валентини був змушений звільнитися.  Удома подружжя працювало в чотири руки. Власного горна родина не мала, тож за окрему плату випалювали свої вироби в заводі.

«Працювала я вчителем гончарства в Державній спеціалізованій школі інтернаті І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», згодом вела гурток «Гончарик» у дитячому садку. Потім мені запропонували посаду майстра в Національному музеї-заповідника українського гончарства в Опішному. У музеї ліпила іграшку, проводила майстер-класи з ліплення та гончарства для відвідувачів», – повідомила Валентина.

Нещодавно на запрошення власника парку розваг у місті Колобжег (Польща) вона демонструвала виготовлення опішненської глиняної іграшки відпочиваючим. «Переважно відвідувачами парку були поляки й німці, – зауважила мисткиня, – у їхніх очах я бачила величезний захват від моїх виробів. Вони навіть не вірили, що кожну іграшку я роблю окремо, а не виливаю у форми. Постійно просили показати цю форму. А коли вони бачили, що мої коні, олені, півники ще й свистять, то взагалі не стримували свої емоції й раділи, немов діти».

Нині Валентина знову творчо працює вдома, дбає про родинний музей кераміки. Чоловік Валентини почав його формувати ще зі шкільних років. «Будучи ще дитиною, – зазначила Валентина, – він полюбляв збирати різні глиняні вироби й мріяв про великий музей. Потім доповнював власними виробами».

З нагоди ювілею мисткині Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному у виставковій залі Центру розвитку духовної культури експонує виставку творів кераміки Валентини Лобойченко «У полоні опішненських барв», на якій представлено найрізноманітніші глиняні іграшки з фондової колекції Музею-заповідника. Усі, хто цікавиться народним мистецтвом, бажає побачити опішненські вироби чи познайомитися з творчістю талановитої майстрині, запрошуємо до виставкової зали. Експозиція розпочалася 16 червня 2020 року й триватиме місяць.

«Я щиро вдячна Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному за організовану виставку. Мені надзвичайно приємно, що моя творчість не є байдужою. Дивлячись на експозицію своїх робіт, я вкотре переконуюся, що обрала правильний життєвий шлях», – зауважила Валентина Лобойченко.

Світлана Пругло,
інформаційна служба НМЗУГ в Опішному