Леонід Сморж відомий український вчений, філософ, колекціонер старожитностей, спортсмен, художник, мандрівник. Він був надзвичайно обдарованою людиною. Одним серед багатьох його талантів було і написання віршів.  

«Оскільки мова йде про мої вірші, то в них, передовсім, відбилося моє досить не просте й неблагополучне життя, тому вони декому здадуться недостатньо оптимістичними й навіть похмурими. Так воно і є, бо вони народилися під час кризових або переломних моментів у моєму житті. Писати вірші я почав лише в зрілому віці, майже в тридцять років, а опублікував частину їх лише 2006-го, та й то завдяки наполегливості завідувача Кафедри суспільних наук Київського міжнародного університету, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Раїси Іванченко. Що ж насправді являють мої вірші, скаже про це вже читач », – писав вчений [1, с. 777].

***

Їхав козак вздовж річки Самарки,

А над ним чорний ворон каркав,

Значить, біду він йому віщує,

А козак ворона мов не чує.

Зачекалася мати сина

Й попросила зозулю сиву,

Щоб вона стала її кувати,

Скільки їй ще синочка чекати.

***

Тих спогадів дивні розмаї

Сплелися в козаче панно.

Букети пахучих конвалій

Собі я поклав на вікно.

Мене заколихують мрії

На хвилях зелених весни, 

І квіти верби, немов вії,

Опущені в синії сни.

***

Танцюй гопак ти, молодий козаче,

Хай з-під чобіт вверх курява летить,

А десь далеко твоя матуся плаче, 

Бо за синочком серденько болить.

Колись ти батьку й матері належав, 

Потім тинявсь по світу, неборак,

Тож, лихо,геть! Бо ти, козак, не лежень,

Танцюй, козаче, вогняний гопак!

Є в цьому світі радощі й печалі, 

Є і отрута, але є й вино.

Хіба ж вгадаєш, що не буде далі?

Життя ж у нас у всіх лише одно.

Тож вдар чимдуж об землю ти журбою, 

Хай радість піднімає тебе ввись,

Може, назавтра вступиш ти до бою,

Ну, а сьогодні – пий і веселись.

****

Весна зрива з зими вуаль,

Щоб глянуть на старечі зморшки;

Побачила в очах печаль –

Їй стало жаль стареньку трошки.

Ця егоїстка молода

Не знає ще журби та горя:

Теплом дихнула, і вода

Задзюркотіла в річку, в море.

Неначе й не було зими,

Від неї й сліду не лишилось…

Отак відійдемо і ми,

Віддавшись вічності на милість.

Нам зміна йде вже молода,

Що з нас сміється, лає, гудить,

Життя ж – тече, як та вода,

Тож їх нащадки теж забудуть.

****

Іду крізь ніч. Ні вогника, ні звуку – 

Все огорнула тиша і пітьма.

Мене охоплює не страх – скоріш розлука,

Що йду один, й товариша нема.

Тому думки тривожні, невеселі,

І важко йти  – хода уже не та.

Удвох, напевне, вийшли б до оселі,

А так зусилля – явна марнота.

****

В дитинстві нерідко за певну провину

Карали мене, і я, було, плачу,

Та ніч, огорнувши у драну ряднину,

Мені обіцяла на завтра удачу.

А нині я сплю під новим покривалом,

Але я не в змозі як слід відпочити:

Наляканий сном, страхітливо кривавим,

Втрачаю бажання і спати, і жити.

Тож хочу у сон безтурботний поринуть,

В обнімку із добрим, веселим Морфеєм.

Не треба нової м’якої перини,

Мені б лиш подушку, наповнену хмелем.

*****

Буйний вітер, весняний вітер!

То від тебе п’янка голова,

А із серця, із звичних літер,

Золоті вилітають слова.

Разом з вітром, такий веселий 

Я вулицями міста йду,

Знаю й вірю – в якійсь оселі

Своє щастя, нарешті, знайду! 

Людмила Шевченко,
молодший науковий співробітник Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа
Центру збереження гончарної спадщини України
Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

Література:

1. Сморж Леонід. Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)/ Леонід Сморж. – опішне: українське Народознавство, 2017. – 864 с. – («Українська керамологічна мемуаристика», вип. 1).