Одне із захоплень вченого
Одне із захоплень вченого
Леонід Сморж відомий український вчений, філософ, колекціонер старожитностей, спортсмен, художник, мандрівник. Він був надзвичайно обдарованою людиною. Одним серед багатьох його талантів було і написання віршів.
«Оскільки мова йде про мої вірші, то в них, передовсім, відбилося моє досить не просте й неблагополучне життя, тому вони декому здадуться недостатньо оптимістичними й навіть похмурими. Так воно і є, бо вони народилися під час кризових або переломних моментів у моєму житті. Писати вірші я почав лише в зрілому віці, майже в тридцять років, а опублікував частину їх лише 2006-го, та й то завдяки наполегливості завідувача Кафедри суспільних наук Київського міжнародного університету, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Раїси Іванченко. Що ж насправді являють мої вірші, скаже про це вже читач », – писав вчений [1, с. 777].
***
Їхав козак вздовж річки Самарки,
А над ним чорний ворон каркав,
Значить, біду він йому віщує,
А козак ворона мов не чує.
Зачекалася мати сина
Й попросила зозулю сиву,
Щоб вона стала її кувати,
Скільки їй ще синочка чекати.
***
Тих спогадів дивні розмаї
Сплелися в козаче панно.
Букети пахучих конвалій
Собі я поклав на вікно.
Мене заколихують мрії
На хвилях зелених весни,
І квіти верби, немов вії,
Опущені в синії сни.
***
Танцюй гопак ти, молодий козаче,
Хай з-під чобіт вверх курява летить,
А десь далеко твоя матуся плаче,
Бо за синочком серденько болить.
Колись ти батьку й матері належав,
Потім тинявсь по світу, неборак,
Тож, лихо,геть! Бо ти, козак, не лежень,
Танцюй, козаче, вогняний гопак!
Є в цьому світі радощі й печалі,
Є і отрута, але є й вино.
Хіба ж вгадаєш, що не буде далі?
Життя ж у нас у всіх лише одно.
Тож вдар чимдуж об землю ти журбою,
Хай радість піднімає тебе ввись,
Може, назавтра вступиш ти до бою,
Ну, а сьогодні – пий і веселись.
****
Весна зрива з зими вуаль,
Щоб глянуть на старечі зморшки;
Побачила в очах печаль –
Їй стало жаль стареньку трошки.
Ця егоїстка молода
Не знає ще журби та горя:
Теплом дихнула, і вода
Задзюркотіла в річку, в море.
Неначе й не було зими,
Від неї й сліду не лишилось…
Отак відійдемо і ми,
Віддавшись вічності на милість.
Нам зміна йде вже молода,
Що з нас сміється, лає, гудить,
Життя ж – тече, як та вода,
Тож їх нащадки теж забудуть.
****
Іду крізь ніч. Ні вогника, ні звуку –
Все огорнула тиша і пітьма.
Мене охоплює не страх – скоріш розлука,
Що йду один, й товариша нема.
Тому думки тривожні, невеселі,
І важко йти – хода уже не та.
Удвох, напевне, вийшли б до оселі,
А так зусилля – явна марнота.
****
В дитинстві нерідко за певну провину
Карали мене, і я, було, плачу,
Та ніч, огорнувши у драну ряднину,
Мені обіцяла на завтра удачу.
А нині я сплю під новим покривалом,
Але я не в змозі як слід відпочити:
Наляканий сном, страхітливо кривавим,
Втрачаю бажання і спати, і жити.
Тож хочу у сон безтурботний поринуть,
В обнімку із добрим, веселим Морфеєм.
Не треба нової м’якої перини,
Мені б лиш подушку, наповнену хмелем.
*****
Буйний вітер, весняний вітер!
То від тебе п’янка голова,
А із серця, із звичних літер,
Золоті вилітають слова.
Разом з вітром, такий веселий
Я вулицями міста йду,
Знаю й вірю – в якійсь оселі
Своє щастя, нарешті, знайду!
Людмила Шевченко,
молодший науковий співробітник Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа
Центру збереження гончарної спадщини України
Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному
Література:
- Сморж Леонід. Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)/ Леонід Сморж. – опішне: українське Народознавство, 2017. – 864 с. – («Українська керамологічна мемуаристика», вип. 1).
Леонід Сморж відомий український вчений, філософ, колекціонер старожитностей, спортсмен, художник, мандрівник. Він був надзвичайно обдарованою людиною. Одним серед багатьох його талантів було і написання віршів.
«Оскільки мова йде про мої вірші, то в них, передовсім, відбилося моє досить не просте й неблагополучне життя, тому вони декому здадуться недостатньо оптимістичними й навіть похмурими. Так воно і є, бо вони народилися під час кризових або переломних моментів у моєму житті. Писати вірші я почав лише в зрілому віці, майже в тридцять років, а опублікував частину їх лише 2006-го, та й то завдяки наполегливості завідувача Кафедри суспільних наук Київського міжнародного університету, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Раїси Іванченко. Що ж насправді являють мої вірші, скаже про це вже читач », – писав вчений [1, с. 777].
***
Їхав козак вздовж річки Самарки,
А над ним чорний ворон каркав,
Значить, біду він йому віщує,
А козак ворона мов не чує.
Зачекалася мати сина
Й попросила зозулю сиву,
Щоб вона стала її кувати,
Скільки їй ще синочка чекати.
***
Тих спогадів дивні розмаї
Сплелися в козаче панно.
Букети пахучих конвалій
Собі я поклав на вікно.
Мене заколихують мрії
На хвилях зелених весни,
І квіти верби, немов вії,
Опущені в синії сни.
***
Танцюй гопак ти, молодий козаче,
Хай з-під чобіт вверх курява летить,
А десь далеко твоя матуся плаче,
Бо за синочком серденько болить.
Колись ти батьку й матері належав,
Потім тинявсь по світу, неборак,
Тож, лихо,геть! Бо ти, козак, не лежень,
Танцюй, козаче, вогняний гопак!
Є в цьому світі радощі й печалі,
Є і отрута, але є й вино.
Хіба ж вгадаєш, що не буде далі?
Життя ж у нас у всіх лише одно.
Тож вдар чимдуж об землю ти журбою,
Хай радість піднімає тебе ввись,
Може, назавтра вступиш ти до бою,
Ну, а сьогодні – пий і веселись.
****
Весна зрива з зими вуаль,
Щоб глянуть на старечі зморшки;
Побачила в очах печаль –
Їй стало жаль стареньку трошки.
Ця егоїстка молода
Не знає ще журби та горя:
Теплом дихнула, і вода
Задзюркотіла в річку, в море.
Неначе й не було зими,
Від неї й сліду не лишилось…
Отак відійдемо і ми,
Віддавшись вічності на милість.
Нам зміна йде вже молода,
Що з нас сміється, лає, гудить,
Життя ж – тече, як та вода,
Тож їх нащадки теж забудуть.
****
Іду крізь ніч. Ні вогника, ні звуку –
Все огорнула тиша і пітьма.
Мене охоплює не страх – скоріш розлука,
Що йду один, й товариша нема.
Тому думки тривожні, невеселі,
І важко йти – хода уже не та.
Удвох, напевне, вийшли б до оселі,
А так зусилля – явна марнота.
****
В дитинстві нерідко за певну провину
Карали мене, і я, було, плачу,
Та ніч, огорнувши у драну ряднину,
Мені обіцяла на завтра удачу.
А нині я сплю під новим покривалом,
Але я не в змозі як слід відпочити:
Наляканий сном, страхітливо кривавим,
Втрачаю бажання і спати, і жити.
Тож хочу у сон безтурботний поринуть,
В обнімку із добрим, веселим Морфеєм.
Не треба нової м’якої перини,
Мені б лиш подушку, наповнену хмелем.
*****
Буйний вітер, весняний вітер!
То від тебе п’янка голова,
А із серця, із звичних літер,
Золоті вилітають слова.
Разом з вітром, такий веселий
Я вулицями міста йду,
Знаю й вірю – в якійсь оселі
Своє щастя, нарешті, знайду!
Людмила Шевченко,
молодший науковий співробітник Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа
Центру збереження гончарної спадщини України
Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному
Література:
- Сморж Леонід. Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)/ Леонід Сморж. – опішне: українське Народознавство, 2017. – 864 с. – («Українська керамологічна мемуаристика», вип. 1).