Версія сайту для планшетів в процесі розробки. Ви можете переглянути наш сайт на телефоні або комп’ютері

Одне із захоплень вченого

Одне із захоплень вченого

Одне із захоплень вченого

23 Квітня 2023
Музей Л.Сморжа

Леонід Сморж відомий український вчений, філософ, колекціонер старожитностей, спортсмен, художник, мандрівник. Він був надзвичайно обдарованою людиною. Одним серед багатьох його талантів було і написання віршів.  

«Оскільки мова йде про мої вірші, то в них, передовсім, відбилося моє досить не просте й неблагополучне життя, тому вони декому здадуться недостатньо оптимістичними й навіть похмурими. Так воно і є, бо вони народилися під час кризових або переломних моментів у моєму житті. Писати вірші я почав лише в зрілому віці, майже в тридцять років, а опублікував частину їх лише 2006-го, та й то завдяки наполегливості завідувача Кафедри суспільних наук Київського міжнародного університету, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Раїси Іванченко. Що ж насправді являють мої вірші, скаже про це вже читач », – писав вчений [1, с. 777].

***

Їхав козак вздовж річки Самарки,

А над ним чорний ворон каркав,

Значить, біду він йому віщує,

А козак ворона мов не чує.

Зачекалася мати сина

Й попросила зозулю сиву,

Щоб вона стала її кувати,

Скільки їй ще синочка чекати.

***

Тих спогадів дивні розмаї

Сплелися в козаче панно.

Букети пахучих конвалій

Собі я поклав на вікно.

Мене заколихують мрії

На хвилях зелених весни, 

І квіти верби, немов вії,

Опущені в синії сни.

***

Танцюй гопак ти, молодий козаче,

Хай з-під чобіт вверх курява летить,

А десь далеко твоя матуся плаче, 

Бо за синочком серденько болить.

Колись ти батьку й матері належав, 

Потім тинявсь по світу, неборак,

Тож, лихо,геть! Бо ти, козак, не лежень,

Танцюй, козаче, вогняний гопак!

Є в цьому світі радощі й печалі, 

Є і отрута, але є й вино.

Хіба ж вгадаєш, що не буде далі?

Життя ж у нас у всіх лише одно.

Тож вдар чимдуж об землю ти журбою, 

Хай радість піднімає тебе ввись,

Може, назавтра вступиш ти до бою,

Ну, а сьогодні – пий і веселись.

****

Весна зрива з зими вуаль,

Щоб глянуть на старечі зморшки;

Побачила в очах печаль –

Їй стало жаль стареньку трошки.

Ця егоїстка молода

Не знає ще журби та горя:

Теплом дихнула, і вода

Задзюркотіла в річку, в море.

Неначе й не було зими,

Від неї й сліду не лишилось…

Отак відійдемо і ми,

Віддавшись вічності на милість.

Нам зміна йде вже молода,

Що з нас сміється, лає, гудить,

Життя ж – тече, як та вода,

Тож їх нащадки теж забудуть.

****

Іду крізь ніч. Ні вогника, ні звуку – 

Все огорнула тиша і пітьма.

Мене охоплює не страх – скоріш розлука,

Що йду один, й товариша нема.

Тому думки тривожні, невеселі,

І важко йти  – хода уже не та.

Удвох, напевне, вийшли б до оселі,

А так зусилля – явна марнота.

****

В дитинстві нерідко за певну провину

Карали мене, і я, було, плачу,

Та ніч, огорнувши у драну ряднину,

Мені обіцяла на завтра удачу.

А нині я сплю під новим покривалом,

Але я не в змозі як слід відпочити:

Наляканий сном, страхітливо кривавим,

Втрачаю бажання і спати, і жити.

Тож хочу у сон безтурботний поринуть,

В обнімку із добрим, веселим Морфеєм.

Не треба нової м’якої перини,

Мені б лиш подушку, наповнену хмелем.

*****

Буйний вітер, весняний вітер!

То від тебе п’янка голова,

А із серця, із звичних літер,

Золоті вилітають слова.

Разом з вітром, такий веселий 

Я вулицями міста йду,

Знаю й вірю – в якійсь оселі

Своє щастя, нарешті, знайду! 

Людмила Шевченко,
молодший науковий співробітник Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа
Центру збереження гончарної спадщини України
Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

Література:

  1. Сморж Леонід. Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)/ Леонід Сморж. – опішне: українське Народознавство, 2017. – 864 с. – («Українська керамологічна мемуаристика», вип. 1).

Леонід Сморж відомий український вчений, філософ, колекціонер старожитностей, спортсмен, художник, мандрівник. Він був надзвичайно обдарованою людиною. Одним серед багатьох його талантів було і написання віршів.  

«Оскільки мова йде про мої вірші, то в них, передовсім, відбилося моє досить не просте й неблагополучне життя, тому вони декому здадуться недостатньо оптимістичними й навіть похмурими. Так воно і є, бо вони народилися під час кризових або переломних моментів у моєму житті. Писати вірші я почав лише в зрілому віці, майже в тридцять років, а опублікував частину їх лише 2006-го, та й то завдяки наполегливості завідувача Кафедри суспільних наук Київського міжнародного університету, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Раїси Іванченко. Що ж насправді являють мої вірші, скаже про це вже читач », – писав вчений [1, с. 777].

***

Їхав козак вздовж річки Самарки,

А над ним чорний ворон каркав,

Значить, біду він йому віщує,

А козак ворона мов не чує.

Зачекалася мати сина

Й попросила зозулю сиву,

Щоб вона стала її кувати,

Скільки їй ще синочка чекати.

***

Тих спогадів дивні розмаї

Сплелися в козаче панно.

Букети пахучих конвалій

Собі я поклав на вікно.

Мене заколихують мрії

На хвилях зелених весни, 

І квіти верби, немов вії,

Опущені в синії сни.

***

Танцюй гопак ти, молодий козаче,

Хай з-під чобіт вверх курява летить,

А десь далеко твоя матуся плаче, 

Бо за синочком серденько болить.

Колись ти батьку й матері належав, 

Потім тинявсь по світу, неборак,

Тож, лихо,геть! Бо ти, козак, не лежень,

Танцюй, козаче, вогняний гопак!

Є в цьому світі радощі й печалі, 

Є і отрута, але є й вино.

Хіба ж вгадаєш, що не буде далі?

Життя ж у нас у всіх лише одно.

Тож вдар чимдуж об землю ти журбою, 

Хай радість піднімає тебе ввись,

Може, назавтра вступиш ти до бою,

Ну, а сьогодні – пий і веселись.

****

Весна зрива з зими вуаль,

Щоб глянуть на старечі зморшки;

Побачила в очах печаль –

Їй стало жаль стареньку трошки.

Ця егоїстка молода

Не знає ще журби та горя:

Теплом дихнула, і вода

Задзюркотіла в річку, в море.

Неначе й не було зими,

Від неї й сліду не лишилось…

Отак відійдемо і ми,

Віддавшись вічності на милість.

Нам зміна йде вже молода,

Що з нас сміється, лає, гудить,

Життя ж – тече, як та вода,

Тож їх нащадки теж забудуть.

****

Іду крізь ніч. Ні вогника, ні звуку – 

Все огорнула тиша і пітьма.

Мене охоплює не страх – скоріш розлука,

Що йду один, й товариша нема.

Тому думки тривожні, невеселі,

І важко йти  – хода уже не та.

Удвох, напевне, вийшли б до оселі,

А так зусилля – явна марнота.

****

В дитинстві нерідко за певну провину

Карали мене, і я, було, плачу,

Та ніч, огорнувши у драну ряднину,

Мені обіцяла на завтра удачу.

А нині я сплю під новим покривалом,

Але я не в змозі як слід відпочити:

Наляканий сном, страхітливо кривавим,

Втрачаю бажання і спати, і жити.

Тож хочу у сон безтурботний поринуть,

В обнімку із добрим, веселим Морфеєм.

Не треба нової м’якої перини,

Мені б лиш подушку, наповнену хмелем.

*****

Буйний вітер, весняний вітер!

То від тебе п’янка голова,

А із серця, із звичних літер,

Золоті вилітають слова.

Разом з вітром, такий веселий 

Я вулицями міста йду,

Знаю й вірю – в якійсь оселі

Своє щастя, нарешті, знайду! 

Людмила Шевченко,
молодший науковий співробітник Меморіального музею-садиби
філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа
Центру збереження гончарної спадщини України
Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

Література:

  1. Сморж Леонід. Розповіді про незабутнє і незабутніх (спогади)/ Леонід Сморж. – опішне: українське Народознавство, 2017. – 864 с. – («Українська керамологічна мемуаристика», вип. 1).