6 травня минає 102 річниця від дня народження гончарки, заслуженої  майстрині народної творчості України Олександри Федорівни Селюченко, що не лише зберегла, а й розвинула традицію опішненської іграшки, створила велику кількість як нових, так і традиційних образів. Перше визнання до майстрині прийшло після участі на Всеукраїнській виставці дитячих іграшок у Києві (1946), де її роботи були відзначені призовим місцем. З того часу іграшку Олександри Федорівни можна було неодноразово побачити на престижних обласних, республіканських та міжнародних виставках, у тому числі й всесвітніх «Експо-67» у Монреалі (Канада), «Експо-70» в Осаці (Японія), міжнародних виставках-ярмарках у Брюсселі (Бельгія, 1958), Лейпцігу (Німеччина, 1959), Велико-Тирново (Болгарія, 1976) тощо. Звідти твори розходилися по музеях та приватних колекціях у різні куточки світу. Упродовж свого життя Олександра Селюченко завжди вболівала за стан опішненського гончарства, охоче передавала знання усім бажаючим, а особливо дітям та молоді.

Народилася майстриня в гончарській родині Федора та Явдохи Селюченків. У їхній сім’ї завжди багато працювали, тому Олександра з дитинства стала повноправною учасницею важкого й водночас цікавого трудового життя. Не дивлячись на всі труднощі й негаразди, які довелося пережити родині (роки голоду, смерть старшого брата), Олександра росла допитливою дівчинкою, привчаючись ліпити й допомагати по господарству, розуміти красу природи, любити свята й народні пісні. Пам’ятними подіями в її житті стали щорічні ярмарки в Опішному, де було так багато святкового й цікавого. Дівчиною любила сидіти біля вікна й спостерігати, як люди в колоритному українському вбранні зі своїм крамом їдуть на базар. Більшість побаченого й почутого пізніше відобразилося в її творчості, набуло форми в гончарних виробах. А в спогадах вона писала: «Звичайно пора дитинства оберігає тебе від усього. Тепло материнської і батьківської душі – хіба це не благодать земна? Може, що для батьків і в тягость було, а до тебе воно не доходить». По закінченню семирічки, 1937 року, Олександра навчалася у дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки, потім за направленням поїхала на роботу до Запоріжжя. 

Під час німецької окупації повернулася до рідного Опішного, та знову ненадовго, адже 1943 року потрапила в списки тих, кого відправляли на відбудову Донбасу. Умови праці були жахливими: жила впроголодь, виконувала брудну й тяжку роботу, яка підірвала її здоров’я. За клопотанням уже немолодих і хворих батьків, 1946 року Олександра Федорівна повернулася додому. Відразу влаштувалася на роботу в завод «Художній керамік» на посаду ліпниці, на якій пропрацювала аж до виходу на пенсію 1976 року.

Серед її мистецького доробку безліч фігурок: розмаїті круторогі баранці, пташки з декоративними гребінцями й хвостиками-віялами, веселі коники, добрі левики, козлики й баранчики та багато інших тварин. Барині Олександри Селюченко – це різнохарактерні образи селянок, клопіткі господині, поважні міщанки тощо. Мисткиня брала сюжети з життя – залицяння, сватання, весілля, свати, дівчата у вінках, колядники, матері-берегині… Усіх наділила веселим характером, одягла в традиційні костюми. Героїв майстриня здебільшого шукала в улюблених письменників-класиків, передусім у земляків – Івана Котляревського та Миколи Гоголя, які оспівували рідний край. Її глиняний світ представляє образи персонажів п’єси «Наталка Полтавка», композиції на теми «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом». Усе, що створювалося майстринею, було носієм її певних ідеалів, естетичних чи моральних цінностей українського народу. Олександра Федорівна дарувала своє мистецтво людям. Її завжди турбували відгуки про роботи. Гончарка завжди перебувала у творчому пошуку. Проста сіра глина стала для неї стимулом до життя, джерелом високого натхнення у творчості.

Після виходу на пенсію Олександру Федорівну ще деякий час запрошували працювати на завод, як виникала потреба у виробах на експорт або «горів» план. Приходила вона і зустрічати керівництво «Укрхудожпрому» та інших визначних гостей. У місцевій школі вела гурток ліплення в клубі «Сонячний круг», була майстром – наставником у студентів Опішнянської філії Решетилівського художньо-промислового училища №28, організованої при заводі. Та все це носило більше епізодичний характер. Яскравими подіями в її житті були поїздки до Києва, в  Музей народної архітектури та побуту України, куди Олександру Селюченко запрошували проводити майстер-класи. Саме там опішненська гончарка творила не оглядаючись на норму, а працівники музею оточили її увагою та шаною, створили умови для творчості. Там, де вона ліпила, завжди юрмився зацікавлений народ, особливо такі улюблені Олександрою Федорівною діти. Та головне – вона могла спілкуватися з людьми, які захоплювалися її майстерністю. Дуже зраділа Олександра Селюченко і всіляко підтримувала ініціативу Олеся Пошивайла про створення в Опішному Музею гончарства. Пізніше ні для кого не стало здивуванням те, що після своєї смерті майстриня, будучи останньою зі свого гончарного роду Селюченків, залишила увесь свій спадок в дар українському народу в особі Національного музею – заповідника українського гончарства.

В особистому житті Олександра Селюченко була одинокою, самотньою жінкою. Останні роки свого життя вона майже весь час хворіла і багато часу проводила в лікарні. Та ліпити не переставала навіть у найтяжчі дні. Говорять, що навіть померла зі шматочком глини у руках 23 червня 1987 року. 

Життя Олександри Селюченко є яскравим прикладом нелегкого, подекуди тернистого шляху Гончаря, проникнутого любов’ю до рідного краю та відданістю ремеслу.

Наталя Ібрагімова,
завідувачка Наукового відділу – Меморіальний музей-садиба
гончарки Олександри Селюченко