Сьогодні я трохи порушу порядок нашої подорожі, бо не терпиться розповісти про найсильніше культурне враження.

Скажіть: коли ви чуєте про «село-центр українського гончарства» – які картинки одразу виникають у голові?
Ну глечики. Ну полумиски. 
Ну багато глечиків і мисок. 
Добре. Хай дуже-дуже багато глечиків, мисок, розписних і різної форми.
Принаймні я саме так і подумала, коли чоловік оголосив, що ми їдемо до Опішні. 
І, якщо чесно, трохи позіхнула про себе. Не очікувала нічого надто цікавого.

Але!

Я стократ помилилася!

Опішня – це пісня, це джаз, це НАОНІ від гончарства (хто раптом не чув – НАОНІ – грандіозний оркестр, що виконує рок-музику на народних інструментах)!

Опішня – це мій ідеальний музей, я шукала його багато років і нарешті знайшла у селі на Полтавщині!

Насамперед: музеїв тут кілька.

Найбільший: Національний музей гончарства, створений НАН (в Опішні знаходиться центр досліджень гончарства). 
Ще є Культурний центр гончарства – у колишньому будинку культури. І п’ять садиб найбільш відомих майстрів.

Щоб обійти все, треба цілий день. На жаль, ми його не мали, тому до садиб завітати не встигли. Але повірте на слово, враження і без того переповнювали!

Першим ми побачили Культурний центр. Під’їжджаємо. Бачимо велике чистеньке подвір’я, нормальне, з квіточками. А у ньому – несподівано модернові футуристичні скульптури! Овва! Мені чомусь згадався мультик «Таємиця третьої планети» – там саме так уявляли собі інші світи.

Обійшли все, помилувались – а виявляється, за будівлею є ще один двір! Там у тіні старих дерев розташовані гончарні кола (у центрі проходять фестивалі і конкурси майстрів), амфітеатр лавок дивиться на живописний став.

Отут я уже ледь не заплакала від захвату – ну просто тобі ілюстрація до «Тореодорів» – настільки все виглядає ідилічно-добрим і доглянутим.

І це був тільки початок! Приємна жіночка ґречно запросила нас у будівлю. Фоткати – можна! Дивуватись і ахати – тим більше!

Ми побачили велику розкішну експозицію сучасного мистецтва – якраз зараз у Культурному центрі триває міжнародний конкурс, тому роботи не підписані, але доступні для огляду. Які ж вони цікаві! Талановиті! Самобутні! Мені особисто сподобалось все і кожна окремо. Оце справжнє новітнє мистецтво!

В інших залах також виставлені експозиції, дещо менш захопливі, але поза сумнівом – заслуговують на повагу.

Переглянула я і книгу відгуків. Їх дуууже багато, відвідувачі пишуть щодня – і це не дивно. Музей справді вражаючий, так і хочеться висловити свій захват.

А потім ми переїхали до великого Національного музею.
Як же там гарно!
Дуже-дуже багато туристів, ввічливі екскурсоводи водять групи по території. Основні експонати розміщені на вулиці – зручно, бо нема тисняви.

Скульптури різні, на будь-який смак: абстрактні, асоціативні, реалістичні, гумористичні – тут направду є все! І все з глини!

Причому можна не просто дивитись скільки завгодно, але і відпочити у альтанці чи на качелях, помилуватись краєвидами зі спеціально обладнаних видових майданчиків. Попити кави і перекусити у кафе.

Проходять майстер-класи для бажаючих.

Музей постійно розширюється, додає все нові локації. Думаю, якщо туди повернутись за пару років – територія стане ще цікавішою.

Всередині, у будівлі, можна посидіти і переглянути фільм про історію Опішні або найвідоміших майстрів (є пульт та можливість вибрати на свій смак).

І на додачу нам подарували по свищику та буклету з побажаннями розповісти про музей друзям.

Розповідаю! Люди, це прекрасно! 
Креативно. 
Цікаво у будь-якому віці. 
Інтерактивно. 
Доброзичливо. 
Просторо.

Направду неймовірно знайти у селі на Полтавщині настільки доглянутий, сучасний, розвинений і з любов’ю створений музейний комплекс! Чесне слово, я ніколи не бачила в Україні нічого подібного, скільки не катались.

Будете на Полтавщині – обов’язково включіть Опішню в свою програму.

Гончарство – це не тільки глечики! Це високе сучасне мистецтво.

Не знаю, наскільки я змогла передати свій захват. Боюся, що для цього забракло словникового запасу. Опішня – казка! Її треба бачити вживу!

Додам трохи фоточок, насправді їх удесятеро більше, бо хотілося зняти все, аби якнайбільше запам’ятати.

Автор: Инна Олешко