Поїздка, яка змінила долю…
Поїздка, яка змінила долю…
Кожний день ми робимо свій вибір, визначаючи напрям, в якому рухатися далі. Будь-який крок може змінити все життя.
Отак одна поїздка змінила життя Павла Константинова. Народився Павло в Горлівці (Донеччина). Нині вже понад десять років проживає в Малих Будищах (Полтавщина) і займається гончарством. Виготовляє димлений ужитковий посуд: миски, горщики, глечики, кухлі, тикви, турки, сільнички, заварники, чайники. Допомагає йому в цьому дружина, яка доглядає за виробами, миє їх і натирає. Якось я з колегою Наталею Ібрагімовою мала нагоду побувати в майстерні майстра. Це невеличка кімната, де стоїть гончарний круг, зроблений з дерева, навпроти якого – полиці для посуду. Вироби майстер випалює у власноруч побудованому горні. Після випалювання всі вироби миє, коли просохнуть – натирає лляною тканиною, на якій нема ворсу, бджолиним воском, змішаним із соняшниковою олією. Чайники не один тиждень випробовує: заварює, зливає, повторюючи цей процес декілька разів.
А почалося все так: «Мне друг как–то позвонил и сказал: «Давай куда–нибудь поедем». Говорит: «Поехали в Опошню». Я думал просто как на экскурсию, просто посмотреть что, как. Мы зашли на керамический рынок, я взял Юркину (опішненський гончар Юрій Мирко. – Н. Г.) чашку в руки и что-то щелкнуло у меня, неужели можно самому это сделать. Позвонил Юре и говорю: «Хочу к вам устроиться на работу». Он говорит: «Приходи хотя бы посмотришь, что к чему». Я пришел, посмотрел. А ему как раз нужен был человек, чтобы лощить, глину делать. Спросил у него: «Кто, кому будет деньги платить? Я тебе – за то, что ты меня обучаешь, или ты мне – за работу?» Он сказал: «Я тебе». У него рабочий день начинался з 10-ти и до 8-ми вечера. Я приходил на 8 часов утра, до 10-ти гончаровал, а потом работал. И так потихоньку начал гончаровать. Года два я у него проработал, научился, пока работал, маленькое горно слепил, станок сколотил, и так получилось, что я начал этим заниматься…».
PS.: Димлена кераміка не характерна для Опішного, але вона завжди привертає увагу. Посуд від Павла Константинова можна придбати в Національному музеї-заповіднику українського гончарства та структурних підрозділах Музею-заповідника.
Наталя Гринь,
завідувачка Наукового відділу –
Меморіальний музей-садиба
гончарської родини Пошивайлів
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному
Підписи до фото:
- Гончар Павло Константинов у власній майстерні. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки
- Майстерня Павла Константинова. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки
- Завідувачка Наукового відділу – Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів Наталя Гринь, завідувачка Наукового відділу – Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко Наталя Ібрагімова, гончар Павло Константинов. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки
- Гончар Павло Константинов біля власноруч побудованого горна. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки
- Горно Павла Константинова. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки
Кожний день ми робимо свій вибір, визначаючи напрям, в якому рухатися далі. Будь-який крок може змінити все життя.
Отак одна поїздка змінила життя Павла Константинова. Народився Павло в Горлівці (Донеччина). Нині вже понад десять років проживає в Малих Будищах (Полтавщина) і займається гончарством. Виготовляє димлений ужитковий посуд: миски, горщики, глечики, кухлі, тикви, турки, сільнички, заварники, чайники. Допомагає йому в цьому дружина, яка доглядає за виробами, миє їх і натирає. Якось я з колегою Наталею Ібрагімовою мала нагоду побувати в майстерні майстра. Це невеличка кімната, де стоїть гончарний круг, зроблений з дерева, навпроти якого – полиці для посуду. Вироби майстер випалює у власноруч побудованому горні. Після випалювання всі вироби миє, коли просохнуть – натирає лляною тканиною, на якій нема ворсу, бджолиним воском, змішаним із соняшниковою олією. Чайники не один тиждень випробовує: заварює, зливає, повторюючи цей процес декілька разів.
А почалося все так: «Мне друг как–то позвонил и сказал: «Давай куда–нибудь поедем». Говорит: «Поехали в Опошню». Я думал просто как на экскурсию, просто посмотреть что, как. Мы зашли на керамический рынок, я взял Юркину (опішненський гончар Юрій Мирко. – Н. Г.) чашку в руки и что-то щелкнуло у меня, неужели можно самому это сделать. Позвонил Юре и говорю: «Хочу к вам устроиться на работу». Он говорит: «Приходи хотя бы посмотришь, что к чему». Я пришел, посмотрел. А ему как раз нужен был человек, чтобы лощить, глину делать. Спросил у него: «Кто, кому будет деньги платить? Я тебе – за то, что ты меня обучаешь, или ты мне – за работу?» Он сказал: «Я тебе». У него рабочий день начинался з 10-ти и до 8-ми вечера. Я приходил на 8 часов утра, до 10-ти гончаровал, а потом работал. И так потихоньку начал гончаровать. Года два я у него проработал, научился, пока работал, маленькое горно слепил, станок сколотил, и так получилось, что я начал этим заниматься…».
PS.: Димлена кераміка не характерна для Опішного, але вона завжди привертає увагу. Посуд від Павла Константинова можна придбати в Національному музеї-заповіднику українського гончарства та структурних підрозділах Музею-заповідника.
Наталя Гринь,
завідувачка Наукового відділу –
Меморіальний музей-садиба
гончарської родини Пошивайлів
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному
Підписи до фото:
- Гончар Павло Константинов у власній майстерні. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки
- Майстерня Павла Константинова. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки
- Завідувачка Наукового відділу – Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів Наталя Гринь, завідувачка Наукового відділу – Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко Наталя Ібрагімова, гончар Павло Константинов. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки
- Гончар Павло Константинов біля власноруч побудованого горна. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки
- Горно Павла Константинова. Малі Будища, Полтавщина. Грудень 2021. Фото Ольги Кульбаки