Продовжуємо знайомити українське суспільство
з перлинами житейської мудрості
видатної постаті української гончарної культури
відомої американської художниці-керамістки, 
кураторки Міжнародної Е-літньої академії гончарства, 
українки НАТАЛІ КОРМЕЛЮК 

ПРЕМУДРІСТЬ #4

    ГОЛОДОМОР СЬОГОДНІ ОБ’ЄДНУЄ ВСІХ УКРАЇНЦІВ ПО СВІТУ!

Добрий день, Музею!

Побачила Есей-3 про Е-літню Академію Гончарства на Музейній сторінці. Через мережу, разом з усіма фотографіями, розбудилося відчуття, що відбулася зустріч з академістами віртуально. Підписи, коментарі і смс-ки розвивали цю зустріч. Обмін підтримав дух кожного. Академісти були задоволені за підтримку. 

Я дякую музейному персоналу за працю! Відчувають цю підтримку і в Україні, і тут, у Роквілі! 

Виставлення Есею було на часі − від згадування академістів → до запису про сповільнення зв’язків через зниження електроенергії  → до відзначення Дня пам’яті жертв голодоморів під останні дні листопада.

Нагадування трагічних дій Голодоморів сьогодні об’єднує всіх Українців по світу.  У всіх і всюди світилися свічки в пам’ять про національну трагедію. 

Коли я 1989 року була в гостях у Гаврила та Явдохи  Пошивайлів у Опішному, вони згадали про лихоліття 1930-тих і як це вплинуло на зменшення гончарних родин у Полтавщині. Маю надію, що надалі молоді покоління будуть через наукові праці викривати ту дійсність, яка тоді відбувалася.

Моїй мамі, Марії Тарасівні Шалий (з дому Салюк), що мешкала в селі Гайсин під Липовцем, у Вінниччині, було 10 років у 1933-му і залишились в її пам’яті події, які пережила в цей час у своїй родині. 

Мама розповідала, що люди просто переступали через упалих мертвих на вулицях, тому що не було сили ховати. Пригадувала: вози їхали селом, під керівництвом немісцевих,   і збирали трупи з вулиць або з хат. 

Мама розповідала, що її батько Тарас учив сусідніх дітей математики, за що йому платили скибкою хліба за урок. Її мати, Мотруня,  відавала  хліб дітям. У мами ще була молодша сестра Наталя. Вони вже «пухнули». Дід Тарас сварив Мотруню, щоб ділила порівну і  також жила. Дід говорив: «Мотруню, діли порівну, і не відбирай від себе! Як же буду годувати двох дітей, коли тебе не стане? Не роби це!» 

У родині була мала собачка «Мушка». Вона оберігала діда Тараса, тому  нею опікувалися. Коли дід Тарас вечорами вертав додому, Мушка йшла йому назустріч. Коли вона відчувала попереду небезпеку, вертала до діда і лягала йому на ноги. Він зупинявся й приховувався. Коли небезпека минала, Мушка дозволяла далі переправлятися додому. Так вижила мамина родина в роки голодівки. 

Прабабця Ксеня ще жила з ними, збирала лободу й ходила по полю, шукаючи зерна й залишені колоски. 

Таких розповідей від тих, хто пережив трагедію, було безліч! А скільки було тих, хто не пережив страшний голод і їхній голос забрала земля?! 

На мою думку, нові покоління мусять найдальше описувати розповіді своїх прадідів, щоб наступні покоління не забували цю трагедію.. 

Для мами пережиття голоду в молодості залишили  постійні ознаки на ціле життя. Від особистих настроїв − до їди й споживання харчів, до психічного страху, який вплинув на  здоров’я, особливо в старших роках,  як і до підходу до життя і цінностей. 

Бути постійно оточеною ворожими особами, розуміючи від дуже молодих літ, що не можна довіряти тим, хто довкола тебе і не бажають тобі добра, напевно вплинуло на мамине рішення не повертатися  додому в 1945 році після звільнення з німецьких таборів.  Самі чотири роки в таборах не були такими страшними, як роки голодівки в рідному селі!

До того ж, саму родину Салюків (чотири жінки) упродовж 1938−1988 років вважали «ворогами народу», оскільки близько другої години ночі 1938 року  діда Тараса було арештовано. Бабці Мотруні вдалося  один раз провідати його у в’язниці  і передати  малу пачку. Дід заховав записку в підошву черевика: «Мотруню, мене арештували, але не знаю, за що сиджу». Від того часу не було вістки. Коли німці викрили у Вінниці масові поховання розстріляних комуністами людей, бабця Мотруня розуміла, що між ними був і розстріляний дід Тарас.  

З моменту арешту діда, заставила місцева влада бабцю працювати в колгоспі. До того часу вона працювали вдома як кравчиня й шила одяг на замовлення.  Така домашня діяльність  не подобалася владі. Доки дід Тарас працював бухгалтером в Липовці, ще якось терпіли, що бабця господарювала вдома. Найбільша загроза прийшла від власної заздрості людей у селі.  Коли бабця пішла до колгоспу, мама розказували, як сусіди її говорили бабці: «А, бачиш, Мотруню, і тобі працювати в колгоспі!». Іронія долі полягала в тому, що колгосп складався з тих земель, які належали до хутора Рудиків, що належав дому роду бабусі Мотруні! Ці землі відібрали «большевики» від Рудиків, як і хату їхню, ще в 1920-х роках.  

Дід Тарас ще, попри працю бухгалтера, був дяком і диригентом церковного хору в їхньому селі. Хоча з колективізацією він перервав свою церковну діяльність, місцевим було потрібно знайти «ворогів народу». За розповідями, у селі  бабця Мотруня взнала пізніше,  що чоловік на ім’я Зарицький, який дружив з дідом, подав на нього скаргу на підставі пісні, яку співали в товаристві селянської взаємодопомоги. 

За роки Горбачова, 1988 року, надіслано листа до тітки Наталі, що Тарас Салюк «не уважається більше ворогом народу»! В мене те посвідчення залишилося. 

Знищено ціле життя, і кілька поколінь пізніше приходить «повідомлення», що вже не ворог! Абсурд! 

Але на тому не закінчилися нещастя з родом Рудиків: з 2014 року пропала в Луганщині ще одна гілка Рудиків! 

Мама стала прикладом покладання на власні сили! 

Через дні пережиття, вона йшла у світ безстрашно, йдучи вперед: через події Другої світової в німецьких таборах; рішення вийти за Олександра Шалая; подорожувати далі на Захід по французьких полях і селах; відтак, переправитися за тиждень кораблем через океан з двома дітьми, доїжджаючи до Нью-Йорка. Там взятися за прибирання офісів у нічні години, і виховувати вдень дітей. Мати працювали до пенсійного, 65 року свого життя. 

Мама з усім мирилася у життю, але все хотіла, щоб правда її життя не зійшла намарно і не загубилася. Будучи на пенсії, читала й писала. Усе працювала над своєю пам’яттю. Сама з 1923 того року. 

З батьком працювали й спромоглися заробити й купити в Нью-Йорку дім на 4 квартири, а пізніше перепродати на дім з 10-ти квартир. У кожному домі ми жили в одній з квартир і доглядали доми. 

Мати з батьком довели вже на чужому терені, що не відібрати того знання та інтелекту,  з яким родиться кожна людина і рід, щоб могти собі загосподарити і ще допомогти іншим. Знайшли ці можливості серед чужого населення тому, що через злобні, політично прикриті наміри «утопічних»  ідей і систем було перемовлено, поділено і настроєно населення, одні на одних, на своїй рідній землі. 

Батько упокоївся 1986 року, а мати у день по Різдву,  за новим календарем, 26 грудня 2011 року.

Їхні уроки й на нинішній час  дуже важливі й повчальні:

• остерігатися поділів місцевого населення сторонніми людьми (мама все говорила: «Там, де двоє ворогують, третій користає»;
• уникати «утопічних  обіцянок на словах», які не поважають людину, її батьків чи їхню  історичну пам′ять;
• за маминими словами «Без Бога, ані до порога!»; мамі важливі були не особливості конфесії, а, власне, дотримання Божих заповідей, учення Старого і Нового Завітів, і народних звичаїв;
• зберігати пам’ять; це була для мами одна з найважливіших прикмет характеру;  все згадувала приповідки, які передала прабабця Ксеня, і бабця Мотря. Співала різні пісні, яким навчилася вдома. Батько її навчив грати на гітарі і вона виїхала з тим знанням у світ. У пізні роки життя почала записувати тексти пісень, щоб не забути, і співала за кожної нагоди). 

З нагоди Дня пам′яті жертв голодоморів 26 листопада 2022 року, й тих умов, які складаються в Україні сьогодні, спомини про все, що мама передавала за роки свого життя  чомусь стало актуальним і правильним! Багато людей  в Україні нині мають свої власні родинні розповіді про голодоморні трагедії. Вони повинні їх передавати з покоління в покоління, переконливо стверджуючи всьому світу: «Ми БУЛИ, ми Є і завжди БУДЕМО»! 

Й гончарювання я сприймаю як вияв предковічної поваги поваги до глини й до землі. Є серед багатьох народів світу звичай залишати знак на тому місці, де загинула людина. Це універсальне відчуття в людях, що те місце й земля – «СВЯТІ». Значить, ЦІЛА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ СВЯТА! 

Серед корінного населення американських індіанців живе переконання, що на землі їхніх племен  можна вступати лише за запрошенням. І вони повчають, що потрібно вступати на землю з пошаною, бо вважають її святою. 

Багато корінного населення загинуло через війни з європейцями впродовж багатьох років. Залишились індіанці з дуже обмеженими територіями в середніх і західних штатах США. І все-таки вони стоїчно відстоюють своє «Я» ! 

Нині, через наступи на всі струми енергії в містах України, надходить час людям повернутися до своїх бабусь на селах. Настав заповітний час перепросити їх за необачність, а навіть і нехтування їхнього життєвого досвіду. І вивчати їхні уроки, як жити: саме в них умілість, як топити в традиційних печах для обігрівання й приготування їжі традиційними заквасками, сушінням і закрутками; як виживати й оберігати свої родини й свою країну у вирішальні критичні моменти національної історії.

Роквіль, США

26.11. 2022

ФОТО

1. Мотря Пилипівна Салюк (з дому Рудик), мати Марії Шалай. Кінець 1970-х.  Липовець, Вінниччина. Автор фото невідомий. Приватний архів Наталі Кормелюк.
2. Марія Шалай та її чоловік Олекса. Весільне фото. Німеччина. Червень 1945. Автор фото невідомий. Приватний архів Наталі Кормелюк.
3. Марія Тарасівна  Шалай (з дому Салюк). Роквіль, США. 1994. Автор фото невідомий. Приватний архів Наталі Кормелюк.