«Творчість – це не проста праця, це створення краси, яка облагороджує людину, прилучаючи її до народної культури»  – Леонід Сморж.

Цими весняними днями Музей-садибу опішнянської Гончарівни Олександри Селюченко відвідала її учениця, вчитель мистецьких дисциплін Островська Любов Олексіївна зі своєю донькою Юлею. Вона поділилася спогадами про Гончарівну, про перше знайомство з майстринею та згадала її цікаві уроки ліплення і малювання. 

«Жили ми по сусідству з Олександрою Селюченко. З раннього дитинства я дуже любила малювати. – згадує Любов Островська. – У вихідний день пішли ми з подружкою погуляти в ярок і потрапили до майстрині, яка в дворі під грушею ліпила глиняні іграшки. Дивилися на неї немов на чарівницю, з-під рук якої народжувалися півники-свистунці, веселі коники, хитрі лисиці, добрі левики, круторогі козлики, витончені барині, дівчата у віночках… Я була у захваті від побаченого. Мені теж дуже хотілося майстерно навчитися ліпити і розмальовувати гончарні вироби. В неділю Олександра Федорівна запросила мене прийти до неї, щоб продовжити наше знайомство. Пам’ятаю, як під керівництвом майстрині ліпила свою першу глиняну іграшку, як не слухалися і тремтіли мої пальці. Гончарівна, лагідно посміхаючись, терпляче показувала і пояснювала технологію процесу. Це була складна, клопітка і забарна робота. В дитинстві я була наполеглива, адже мріяла стати художником. Протягом декількох років ходила до Олександри Селюченко додому, вчилася в неї ліпити і малювати. На той час я навіть не уявляла, що Олександра Федорівна вплине на вибір моєї майбутньої професії. Після закінчення Полтавського педагогічного інституту імені В.Короленка в 1990 році мене направили на роботу в Малобудищанську школу. До речі, на одному місці 33 роки я працюю вчителем мистецьких дисциплін по сьогоднішній день. В своїй роботі мені пригодилися безцінні поради Олександри Селюченко. Багато цікавого дізналась про орнамент. Якщо в західній Україні малювальниці використовували геометричні фігури, то в центральній Україні – природній орнамент, у якому малювали декоративні квіти, такі як мальви і тюльпани.  Часто використовую на уроках її папку з декоративною мальовкою, яку мені подарувала майстриня. Розписи в ній унікальні і незвичні. Я вчилась у Гончарівни розуміти живопис і графіку. Майстер глиняної іграшки прищепила мені любов до народного мистецтва.»

У садибі Олександри Селюченко часто лунав дитячий сміх. На подвір’ї, особливо влітку, було повно дітвори, яка приходила до неї не тільки, щоб навчитися ліпити та малювати, а й побавитися. 

Гончарка писала: «Дітей я завжди любила, з самого малечку, бо це прекрасний народ. Коли ліплю дома чи в музеї, вони завжди біля мене вертяться. Майже всі діти, що живуть поблизу, влітку у моєму дворі.»

В Опішнянській школі,  в гуртку «Сонячний круг» Олександра Селюченко вела заняття з ліплення. Виступала ентузіастом привчання молоді до гончарства.

«Запам’яталася Олександра Федорівна мені своєю добротою, –  ділиться спогадами Любов Олексіївна. – Коли ми приходили до неї дітьми, вона обов’язково дарувала нам свою глиняну іграшку. Пам’ятаю, як взимку ми приходили щедрувати до Селюченко і вона радо нас зустрічала. Гостинно пригощала солодощами і тішилася нашій щедрівці. А потім на її обличчі з’являлася посмішка, а на очах – сльози радості. Від майстрині ми повертались додому з півником-свистунцем, цукерками, горіхами та святковим настроєм.. 

Я щиро вдячна долі, що на життєвому шляху мала радість спілкуватися і вчитися в Олександри Федорівни. Пам’ятаю її уроки, які були цікавими і змістовними. Селюченко була багатогранною людиною. Вона завжди розвивалася, вивчала і цікавилася новим, а потім ділилася своїм досвідом з нами – учнями.»

Яке щастя, що українська земля подарувала нам таку талановиту людину як Олександра Селюченко, завдяки якій ми маємо змогу милуватись справжнім народним мистецтвом!

Віра Радченко  –
молодша наукова співробітниця Наукового відділу –
Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко
Центру збереження гончарної спадщини України 
Національного музею-заповідника українського гончарства