В Національному архіві українського гончарства зберігається епістолярій Олександри Федорівни Селюченко — відомої майстрині народної іграшки з Опішні. Рядки, написані її рукою, дають змогу побачити життя майстрині через призму її думок та почуттів. Це щира й зворушлива розповідь про її дитинство, родину, гончарне ремесло і життя в рідному селі. Навіть кілька сторінок її епістолярної спадщини відкривають перед нами цілий світ — справжній, теплий, наповнений любов’ю до людей і до землі, на якій вона зростала. Читати ці рядки — це ніби поринути в атмосферу тих років, коли пахло глиною, сушеними сливами, а вечорами лунала скрипка під яблунею…

«Старіючи людина, та ще коли вона одинока на світі, живе вона спогадами. Перед нею все випливає в пам’яті, як картина на полотні в художника. Знаєте ви, що таке одинокість? Господи, як тяжко нести таку долю…

Прошуміли роки, уносячи за собою все у історію, яку рідко згадують, а пройдут роки, і все забудеться. Ой, неможна забути того, що пережито.

Опішня, як ти змінилися разом з людьми. Зовсім ти стала сучасною, народа твого життя стало краще, заможніше. Гарна Опішня весною, літом, восени, буваєш періодом плакучою, розкиснеш, вкриєшся грязю. Настане зима, це вже весна показує свої примхи, як захоче, порядкує на всі лади. Інколи нарядиться, наче до весілля, прибереться природа. Дивись: загуде, засвище віхола, замете все навкруги, природа спить глибоким сном, оце настане змагання мені та пташкам. Допомагаю я їм триматися. Встану зранку, вийду на подвір’я, а птахи, немов курчата, ходять перед порогом, чекаючи, що я їм дам хоч трошки поїсти.

Довгі зимні ночі, що хоч передумаєш. Наша хата стояла прямо над прірвою, в кінці якої проходила вулиця. На краю подвір’я стояв сарай з половинчастими дверима. Це була наша майстерня. Стояли два станки і довга лава. Працювали тут літом. На зиму перебиралися до хати.

Тяжке життя було гончаря. Наносили мерзлої глини, щоб розтавала. Тоді збивали довбнею, стругали стругом, мав він вид півмісяця. Потім брали дріт, з обох кінців прив’язували ганчірочки, щоб розсікти глину. Тяжка праця приготування глини.

Гончарував брат, мати ліпила, батько доводив до кінця. Випалював і приготовляв ангоби, свинець. Пам’ятаю: візьме казан, вкине в нього кусок свинцю і почне підогрівати. Сама процедура називалася «палити свинець». Вірніше – сам процес. Метал перетворювався на порошок, такий тяжкий. Спершу метал розплавлявся на рідину, яка цвіла, як нафта, а тоді порошок робився. Все це робилося за допомогою вогню. Вогонь супроводжує роботу гончаря. Він був у нього чародієм, а інколи – ворогом. Все йому перепортить і доведе його до такого убитку, що треба тоді довго вичухуватись. Багато часу проходить, пока гончар окріпне.

Опішня мала 7 церков, і так вони стояли не далеко одна від одної. Ярмарки були в Опішні по три дні. На Спаса, на Дмитра восени. Часті гості були хуторяни в нас. Приїдуть, було, ярмаркувати і всі знайомі ночують в нас. Постелять на долівці солому, полягають покотом. Часто вели такі чудові розповіді. Любила я цих людей, пахли вони степом. Зазнали вони панів і їхні экономії, а тому розповідали за життя своє тих часів. Свято було тоді, коли ішли на ярмарку.

Років з шести посадили мене до лави ліпити. Боже, які це були для мене часи пам’ятливі. Встану, було, з ранку, сяду на кроваті дерев’яній, яка була застелена рогожою. Дивлюся, що ліпить мама, брат гончарує і дочка мого батька хрещеного малює. Чомусь орнаменти мені забилися до голови по своєму. Малювати я сама, що схватила – те і моє, а ліпити вчила мати. Вона мені з такою любов’ю передавала. Коли я вже навчилася, вона сказала: «От я тебе навчила, але я не хочу, щоб ти ліпила. Тяжко мені все приходилося, тому я не хочу, щоб так було тобі». Коли було мені дев’ять років, взяла вона мене з собою до Харькова. Ішли караваном жінок. Кожна жінка несла на плечах в лантусі свої твори. Ішли втомлені, але все вели розповіді, особливо при відпочинку. Пам’ятаю їхні роботи, були у всіх не однакові. Традиція одна, а роботи різні. Ішли до станції Скороходова, там сідали на поїзд і їхали до Харькова. Приїхавши туди, розсипалися по Харькову, по різним куточкам його. Поїхали і ми з мамою до лісопарку. Сіли удвох, вона торгує, а я спостерігаю.

Немов у полоні лісів, була Опішня. Ліси соснові, мішані розрослися на рівнині і по буграх, які нагадують гори.

Скільки в Опішні садів, слив повно і яких тільки немає. Писав Котляревський: «корито опішнянських слив». Славнозвісна угорка, венгерка, спасівка, покрівка, кучерявка, полтавка, багата Опішня сливами була і є до цього часу. Яблуні, груші різних сортів. Садиби мали огорожі, хто які. Були обнесені тинами, інші – чистоколом. Багатші люди мали забори. Були перелази і ворота були.

Багато було сушень, в яких сушили сливи і інші фрукти. Ідеш Опішнею, а вона задимлена пахощами з сушень. Надоїдлива була робота собирати сливи дітям по садках. Слив тих було – землі не знати, нічого невдієш, гомонить батько чі мати: «А он ще сливи незібрані».

Жили в Опішні чинбарі, бондарі, кравці. Мали станки-верстати. Гончарів було повно, підкурювали і вони Опішню своїми горнами.

Зараз горить газ, освічуючи Опішню, а тоді гончарські огні палахкотіли, які виходили з горнів. Гарна Опішня весною, коли навкруги все квітне. Цвітуть сади, розносячи свій запах всюди, бжоли гудуть, трава аж рипить така зелена, сонечко так лагідно обігріває оцю всю красу, а настає вечір, що за чудо. Починає сутеніти, лунають пісні то в одному боці вулиці, то в іншому. Вари батько зливану кашу на кабиці, блищить огоньок, і ми сидимо всією сім’єю напоготові сьорбати юшку з каші, а тоді їли кашу таку бажану. Навкруги нас буяла природа в наступившому вечері. Кожний зайнятий був своїм ділом. Солов’ї заливалися в кущах, забавляючи всіх.

Жили біля нас сусіди інтелігентні, але дружбу вели і з нами простими людьми. Мала я брата, який любив гончарювати. Любив він грати на скрипку, а друг його Коля, сусід з цієї інтелигентної сім’ї, теж любив грати. Коли перейдуть люди, було, з базару, сядуть вони під яблунею в сосідів, прийдут ще до них товариші і давай грати, немов на весіллі…Брат мій грав на скрипці, батьки йому купили школу для скрипки. Народу було собереться повний двір. Невщухают звуки музики до самого вечера. Святкове мистецтво музика. Настає зима з тріскучими морозами, вечорами читали книжки в голос, обговорювали людські образи, які були в творах. Співчували, в яких була невдашня доля.

Настане неділя, зранку ідут люди на базар. Займаю я своє любиме місце біля вікна – так цікаво було роздивлятися на вишиті кожухи, які носили тоді чоловіки. Ішли вони гордовиті, деякі усаті, поважною ходою цілими юрбами ішли на базар. Коли настане друга половина дня, приходить, було, циган розповідати казки. Соберуться було куми, знайомі і сидят слухают, а я ще була мала, нетак вони і запам’ятовувалися ще, але часи ці так засіли в пам’яті…

Так моя матінка не знала, що вона мені привила глину, що, немов чари, за які все життя віддам і ладу не матиму, – стану одинокою…»*

Ці спогади — ніби частинка душі, що збереглася через покоління. Відкрийте для себе цей світ майстрині у музеї Олександри Селюченко, де кожен експонат розповідає свою неповторну історію.

* Збережено мову оригіналу

Наталя Ібрагімова,

завідувачка Наукового відділу

– Меморіальний музей-садиба

гончарки Олександри Селюченко

Література:

Щоденник Олександри Федорівни Селюченко // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства в Опішному. – Ф. 5. – Оп. 3. – Од. зб. 35. – Арк. 1-5.

Підписи до фото:

1. Родина Селюченків. Опішне, Полтавщина. 1930. Автор фото невідомий.

2. Олександра Селюченко (по центру) на околиці Опішного. 1950-ті. Автор фото невідомий.

3. Олександра Селюченко на власному дворищі. Опішне, Полтавщина. Лютий 1985. Фото Олеся Пошивайла.