УДК 94:738.3(477.53)”1932/1933″
© Олена Клименко, 2023

Кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник
Відділу образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
імені Максима Рильського НАН України,
o.klymenko54@gmail.com (Київ)

Українські гончарі – жертви голодомору
1932–1933 років (на матеріалах Полтавщини)

Присвячено пам’яті тисяч українських гончарів, які стали жертвами Голодомору (1932–1933) – одного з найстрашніших лихоліть в історії українського народу, штучно організованого радянською владою. Багаторічні обстеження гончарних осередків України, здійснених авторкою впродовж 1979–2022 років, дали змогу подати імена гончарів, які вдалося зафіксувати в Опішному й навколишніх осередках, а також майстрів низки осередків Полтавщини. Усі вони померли від голоду в 1932–1933 роках. В окремих випадках охарактеризовано творчість гончарів, наведено відомості про їхнє життя, зібрані під час розмов з мешканцями Опішного й навколишніх сіл.
У додатках уміщено стислий словник гончарів – жертв Голодомору

Ключові слова: українська керамологія, Голодомор, гончар, майстриня іграшки, малювальниця, Опішне, Україна 

Голодомор 1932–1933 років став продовженням заходів радянської влади щодо створення тоталітарного режиму через підпорядкування державним органам усіх ланок життя, зосередження влади в одних руках шляхом «соціально орієнтованого терору» [89]. «Голодомор мав виразно антиукраїнський характер, він відбувався не на адміністративно-територіальній частині країни, а саме на українській етнічній території, включаючи Кубань тощо. Він вдарив по етнічному ядру української нації, оскільки більшість людності складали українці, а більшість українців складали селяни» [89]. Саме проти них і було спрямовано цей жахливий «широкомасштабний терористичний захід» [89] з метою руйнування незалежних настроїв селянства, а отже, і народних майстрів (кустарів), серед яких гончарі були налаштовані чи не найбільш індивідуалізовано, що зазначали навіть радянські історики народного мистецтва [2, с. 67]. До того ж гончарний промисел був розвинений переважно в тих селах і містечках, де не вистачало землі для хліборобства і гончарі звикли обмінювати свої вироби на харчі або купувати їх на базарі після реалізації продукції, від вилучення «надлишків» продовольства їх не звільнили. Тому під час Голодомору 1932–1933 років гончарі, як і інші кустарі, постраждали чи не найбільше. 

Ця публікація вміщує інформацію багаторічних обстежень гончарних осередків України, які я здійснила впродовж 1979–2022 років. На жаль, під час відряджень у 1979–1988 роках, працюючи в Державному (нині Національному) музеї українського народного декоративного мистецтва (далі – НМУНДМ) й маючи змогу відвідати переважну більшість діючих на той час гончарних осередків Поділля, Середньої Наддніпрянщини, Чернігівщини, Полтавщини й Слобожанщини [7, с. 159-172], не завжди вдавалося зосередити увагу на окремих майстрах, які померли під час Голодомору, адже завдання відряджень здебільшого пов’язані з дослідженням стану розвитку гончарства, вивченням історії промислу певного осередку, технології виробництва, художніх особливостей виробів, поповненням колекції музею тощо. Проте (навіть у радянський час) у кожному осередку мешканці чітко розділяли історію розвитку гончарства на «до» і «після» 1932–1933 років. Найбільше матеріалів вдалося зібрати в Опішному (Полтавщина) і навколишніх селах упродовж 1984–2022 років [21], деякі відомості – під час поїздок до окремих населених пунктів Миргородського й Лохвицького районів Полтавської області. Важливий матеріал міститься в публікаціях Віталія Ханка й Віктора Міщанина, Людмили Меткої [16; 18-20; 86-91], які також використано в цій розвідці зі щирою вдячністю авторам. Гончарів, які померли під час Голодомору 1932–1933 років, згадує й Сергій Білокінь [1, с. 41]. 

Переважну більшість відомостей про окремих гончарів, що постраждали під час Голодомору, зібрано в Опішному й навколишніх селах: Вільховому, Малих Будищах, Міських Млинах, Попівці (нині – Полтавська область). Художні особливості виробів цих осередків мають багато спільного, оскільки розташовані вони поряд. Нерідко важко з’ясувати межу між містечком, яким було Опішне (нині – це селище міського типу), й селами, що оточують його. Усі вони становлять, по суті, єдиний великий осередок із незначними відмінностями. У артілях і заводах Опішного майстри з цих сіл працювали разом. Нерідко переїжджали з Опішного в те чи інше село або навпаки. Тому аналіз опішненської кераміки зроблено з урахуванням навколишніх осередків. До того ж Опішне розподілене на кутки – «Гончарівка», «Їсіпівка», «Марехівка», «Птухівка», «Яри», «Яремівка» та інші. У кожному з них мешкали гончарі. 

Головною відмінністю Опішного від інших гончарних осередків упродовж останніх 150 років стало активне поповнення давньої місцевої традиції інноваціями, пов’язаними із зовнішніми впливами. Їх було значно більше, ніж у переважній більшості гончарних центрів України, що обумовило формування в місцевому гончарстві двох напрямів – традиційного й інноваційного. Інновації мали місце у творчості незначної частини гончарів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Згодом, зокрема після заснування артілі «Художній керамік» (1929), вони міцно увійшли до традиції місцевої кераміки [8; 10; 11; 12]. Серед гончарів-новаторів, творчість яких сформувалася внаслідок впливів земських майстерень наприкінці ХІХ – у перших десятиліттях ХХ століття, що померли під час Голодомору 1932–1933 років, вирізняється постать Гната Гладиревського (1860-ті – 1932/33) [1, с. 41; 18, с. 19; 67; 85; 91, с. 52]. У 1910-х роках він працював у артілі (майстерні) при Опішнянському гончарному показовому пункті, очолюваному Юрієм Лебіщаком, про що свідчить фотографія, де Гнат Гладиревський представлений разом із гончарями майстерні та її керівником інструктором Полтавського губернського земства Андрієм Єлисейовичем Сидоренком (мал. 1) [5, с. 45; 8, с. 422; 12, с. 153, 155]. З атрибутованих робіт майстра (а це переважно декоративно-ужитковий і декоративний посуд) збереглася ваза, виконана під впливом європейського варіанта стилю модерн (експозиція НМУНДМ). Її класична форма має яйцеподібний тулуб, розташований на круглій  ніжці, доволі високу шию й широко розгорнуті вінця. Ваза декорована рослинними мотивами  з  характерними для  модерну вигином стебел, трактуванням квітів і листя. На денці – напис:  «МОП (Местечко Опошня. – О. К.). Игнатъ Гладиревскій» (мал. 2). 

Декор другої вази Гната Гладиревського, що також має авторський напис («О.П(М?) Игнатъ Гладиревск»), складається з рослинних мотивів барокового характеру. З двох боків тулуба зображено майже однакові вазони  з квітами, виноградом, завитками; над кожним з них на шийці – велика пальметоподібна квітка (мал. 3)

Після створення в Опішному артілей «Художній керамік» (1929) та «Червоний гончар» (1932) більшість гончарів змусили працювати в цих підприємствах, а тих, що відмовлялися вступати до артілей, нещадно переслідували. Під час Голодомору вони помирали першими.

Майстри артілей також помирали від голоду. Відомий опішненський гончар Федір Сергійович Хлонь (1908–1978) розповідав своєму синові (також гончарю) Василю Федоровичу Хлоню (1935–2009) про те, як під час Голодомору гончарі артілі інвалідів «Червоний гончар» приходили на роботу. Працювати за гончарним кругом не було сил, тож, було, посидять-посидять і йдуть по домівках. Наступного дня приходить менше майстрів, далі – ще менше. Кожного дня хтось помирав. Неподалік від артілі «Червоний гончар» була комора, де зберігали борошно. Проте відкрити її боялися. Нарешті, коли «приїхало начальство з Полтави», було дозволено зламати замок і видати гончарям потроху борошна. Після того вже ніхто з гончарів не помирав [75]. До речі, мати Федора Хлоня, Єлизавета Хлонь (приблизно 1862/63 – 1932/33), талановита майстриня іграшки, яка ліпила свистунці великого розміру різноманітних сюжетів, померла під час Голодомору, як і багато інших іграшкарок [76]. Серед них – іграшкарка Анастасія Боцьва (друга половина ХІХ століття – 1932/33), яка померла від голоду разом із чоловіком гончарем Євдокимом Степановичем Боцьвою (друга половина ХІХ століття – 1932/33) та чотирма дітьми [4. с. 44; 18, с. 19; 27; 82]. Разом з чоловіком гончарем Гнатом Оврамовичем Голованем (1883 – 1932/33; робив різноманітний простий посуд) померла й майстриня іграшки Варвара Тимофіївна Головань (1885 – 1932/33) [18. с. 19; 51]. Вона походила з великого гончарського роду Чабанів, серед яких також чимало жертв Голодомору: її брати Іван Тимофійович (кінець ХІХ століття – 1932/33) та Яків Тимофійович (кінець ХІХ/початок ХХ століття – 1932/33) Чабани, а також представники іншої гілки роду Чабанів брати Володимир Іванович (кінець ХІХ століття – 1932/33) і Павло Іванович (кінець ХІХ століття – 1932/33) Чабани. Усі вони робили теракотовий і полив’яний посуд (горщики, глечики, макітри тощо) [51; 80]. Подібні вироби виготовляли й брати Захар Олексійович (кінець ХІХ/початок ХХ століття – 1932/33) та Трохим Олексійович (кінець ХІХ століття – 1932/33) Важничі – також жертви Голодомору (з великої родини Захара Важничого, живою залишилася одна донька) [18, с. 19; 23; 28; 36], брати Винники – Андрій Іванович (кінець ХІХ століття – 1932/33) і Микола Іванович (кінець ХІХ століття – 1932/33) [18, с. 19; 29]. Усі ці майстри – представники великих гончарських родин – дотримувалися давніх місцевих традицій. Теракотовий і полив’яний посуд виготовляли також Омелян Задорожний (середина ХІХ століття – 1932/33) [54; 63], Андрій Зубань (друга половина ХІХ століття – 1932/33) [18, с. 19; 38], Панас Коломієць (кінець ХІХ століття – 1932/33) [18, с. 19; 40], Денис Степанович Лисак (1900/1903 – 1932/33) [18, с. 19; 79], Дмитро Іванович Мацко (середина ХІХ століття – 1932/33) та його син Петро Дмитрович Мацко (кінець ХІХ/початок ХХ століття – 1932/33) [18, с. 19; 52], Максим Васильович М’якоступ (1901/02 – 1932/33) [72], Корній Оначко (середина ХІХ століття – 1932/33) [59], Іван Оврамович Півень (1988 – 1932/33) [66], Матвій Радченко (друга половина ХІХ століття – 1932/33) [83], Єгор Панасович Сичук (приблизно 1883 – 1932/33) [49], Олексій Якович Сичук (кінець ХІХ/початок ХХ століття – 1932/33) [45; 64]. Роки смерті кожного з них – 1932–1933. Серед відомих опішненських гончарів-мисочників, що померли під час Голодомору, варто згадати Івана Петровича Цюрюпу (друга половина ХІХ століття – 1932/33) [4, с. 44; 78], Івана Харитоновича Чирвенка (середина ХІХ століття – 1932/33) [81], Кирила Садоковича Дяченка (друга половина ХІХ століття – 1932/33) [4, с. 44; 18, с. 19; 35], Івана Демидовича Перерву (друга половина ХІХ століття – 1932/33) [63].

Відомості про життя й творчість переважної більшості опішненських гончарів – жертв Голодомору – доволі скупі, іноді суперечливі. Про окремих майстрів рідні й односельці розповідали детально. 

У Національному музеї-заповіднику українського гончарства зберігається банка гончаря Гордія Андрійовича Начального (друга половина ХІХ століття – 1932/33), який мешкав на кутку «Їсіпівка». Посудина довершеної яйцеподібної форми з невисокою рівною шиєю і пласкими відігнутими вінцями, вкрита зернистою поливою брунатного кольору зсередини повністю і на 1/3 зовні, де вона утворює декоративні патьоки (мал. 6). Гордій Начальний робив переважно миски, а також простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри, банки тощо). Зі спогадів невістки майстра малювальниці Онисії Микитівни Начальної (1955–2021), переданих її донькою Марією Тимофіївною Панченко, Гордій Начальний був дуже гарною людиною, лагідною, справедливою. Любив невістку, завжди брав її із собою на Сорочинський ярмарок [62]. Син Гордія Начального, чоловік Онисії – гончар Іван Гордійович Начальний (кінець ХІХ століття – 1932/33), також помер від голоду [62].

Цікавою особистістю був Родіон Федорович Півень (друга половина ХІХ століття – 1932/33) – син гончаря Федора Півня, нагородженого срібною медаллю на Роменській сільськогосподарській і кустарно-промисловій виставці 1899 року [87, с. 143; 91, с. 152]. Талановитий майстер віртуозно виготовляв на крузі теракотовий і полив’яний посуд великого розміру досконалих форм. У багатьох мешканців Опішного й нині збереглися величезні макітри, виготовлені Родіоном Півнем. Значну кількість його виробів наприкінці 1980-х років знайшли співробітники Національного музею-заповідника українського гончарства в будинку гончаря Василя Різника. У приватній колекції мистецтвознавиці Наталі Крутенко (1955–2021) зберігався унікальний горщик Родіона Півня. Він великий, з двома вухами, зсередини вкритий брунатною зернистою поливою, зовні неполив’яний, з плямами й патьоками жовтої поливи. Основу вуха декоровано рядом ум’ятин.  

Гончар Степан Коломієць (1909–1994) пригадував, що Родіон Півень був повновидий, мав веселу вдачу. Наймався до гончаря Петра Івановича Коломійця (1860 – 1933/34), батька Степана Коломійця, і робив великі макітри, які господар сам випалював і продавав [42]. Родіон Півень був бідний, навіть не мав власного горна для випалювання виробів, тож «ходив по людях». Колеги майстра розповідали, що коли він приходив до когось працювати, одягу для роботи з собою не брав, бо не мав, тож, аби не забруднитися глиною, для роботи за гончарним кругом перевертав одяг навиворіт [4, с. 44-45; 18, с. 18; 66; 69; 87, с. 143]. 

Мешкав Родіон Півень на кутку «Яри» (неподалік від Ворскли). Він був одним серед трьох найкращих гончарів цього кутка першої третини ХХ століття. Родіон Півень, Сидір Отченашко, Данило Мацко виділялися серед інших гончарів майстерністю, виготовляючи вироби великого розміру й гарної технологічної якості. 

Ще одним талановитим гончарем вважався Сидір Гаврилович Отченашко (приблизно 1889 – 1932/33), який також помер від голоду. Він робив переважно полив’яний посуд великого розміру – горщики, макітри тощо [4, с. 44; 61; 66]. Також виготовляв і теракотові вироби, оздоблені писанням. 

На «Ярах» мешкав ще один талановитий майстер Данило Панасович Мацко (друга половина ХІХ століття – 1932/33), який жив «на поганому грунті» й помер під час Голодомору разом з усією великою родиною. Він також робив простий посуд [4, с. 44; 18, с. 19; 41; 66]. Зберігся горщик, виготовлений Данилом Мацком: великий, з двома вухами, досить своєрідної форми. На плечах – рельєфний напис, вкритий жовтою поливою: «ЭТО П.С. 1919»; на денці – ритований напис: «Работал Данила Афанасьевич Мацко, мая 23, 1919 года, цена 50 копеек» (мал. 4). Цей унікальний витвір гончарного мистецтва мені 1987 року подарував гончар Іван Петрович Коломієць. Нині горщик зберігається в колекції Національного музею-заповідника українського гончарства.

Ще один гончарський куток Опішного, де кожна родина постраждала під час Голодомору, – «Марехівка». Показовою є доля великої гончарської родини Кандзюбів. Найвідомішим серед них був Никифор Олексійович Кандзюба (1895 – 1932/33), який виготовляв на гончарному крузі всі різновиди посуду, характерні для опішненської кераміки першої третини ХХ століття: теракотовий («білий»), писаний кольоровими ангобами,  полив’яний, прикрашений ритуванням і вкритий кольоровими поливами, та вироби, оздоблені контурним малюванням з використанням рослинних мотивів барокового характеру (так звана «мальовка»). Це горщики, глечики, макітри, тикви, тиквасті глечики, куманці, барила, ринки, банки, тазки для пасок тощо. Можливо, створював також вази й декоративні тарелі. На початку 1930-х років працював у артілі «Художній керамік» [11, с. 45; 47; 48; 73]. Никифор Кандзюба був заможний. Його, ймовірно, розкуркурили під час колективізації. На території садиби, де він мешкав (нині тут проживає Володимир Мареха з матір’ю), збереглися обриси фундаменту великого будинку, а також видно місце, де було закопане горно (мал. 7, 8). Тут був і величезний сарай, де, ймовірно, розміщувалася гончарна майстерня й зберігалися зразки виробів. Неподалік від садиби є могила, де, вірогідно, похований майстер. На могилі – простий блакитний хрест (мал. 9). Сусіди розповідали, що Никифор Кандзюба наймав кількох робітників – гончарів і малювальниць. Працював до 1933 року. У Володимира Марехи зберігається велика макітра, можливо Никифора Кандзюби, а також копаниця з ініціалом «Д», якою майстер, вірогідно, копав глину [47; 17, с. 180]. 

У колекції Анатолія Щербаня (Опішне) зберігається банка Никифора Кандзюби з авторським підписом на денці, нанесеним брунатним ангобом (мал. 5). Посудина велика, досконалої форми, декорована ритованими смугами й вкрита жовто-брунатною поливою. Гончарями були й брати майстра Василь і Захар, які також померли під час Голодомору. Вони виготовляли простий (теракотовий, полив’яний) і мальований посуд. Василь Олексійович Кандзюба (приблизно 1890-ті – 1932/33) помер разом з дружиною Зінаїдою (кінець ХІХ століття – 1932/33). Вона була малювальницею, розмальовувала роботи чоловіка. Мали трьох дітей – Антоніну, Василя й Мотрону, які разом з батьками ліпили свистунці. Під час Голодомору діти потрапили до дитячого будинку й вижили [16, с. 70, 79; 48]. Захар Олексійович Кандзюба (кінець 1880-х – 1932/33) на початку 1930-х років продав господарство і мав намір виїхати до Сибіру, однак не встиг… [16, с. 70, 79; 48].

У «Марехівці» мешкав і гончар Степан А. Дацінька (друга половина ХIХ століття – 1932/33). На подвір’ї, де розміщувався його будинок, збереглася могила**. Поряд поховано всю родину. Біля основи стовпа ініціали: «Д.С.А.». Відомості про цього майстра суперечливі. Найстаріший мешканець кутка Олександр  Олексійович Мареха розповідав, що гончар Степан Дацінька помер після війни в Скороходовому [48]. Однак, зважаючи на повідомлення іншого мешканця Марехівки Володимира Марехи, який дуже добре знає всі перекази старших людей [47], ймовірно, було два Даціньки, один з яких Степан А. помер під час Голодомору. Навіть якщо він не гончарював, його варто згадати. Ще один гончар Федір Дацінька (кінець ХІХ століття – 1932/33) створював посуд великого розміру (горщики, макітри, глечики тощо), тобто був гарний майстер. Він помер від голоду разом з дружиною й сімома дітьми [18, с. 19; 48]. 

Однією з найвідоміших українських майстринь глиняної малої пластики середини – другої половини ХХ століття була Ольга Галактіонівна Шиян (1914–2000) з Одеси, яка походила з відомого роду опішненських гончарів Шиянів. Від голоду 1932–1933 років помер її батько гончар Галактіон Шиян (друга половина ХІХ століття – 1932/33), який робив теракотовий і полив’яний посуд, гончарював разом з великою родиною [1, с. 41; 87, с. 387; 91, с. 213], а також дідусь гончар Панас (середина/друга половина ХІХ століття – 1932/33)  та бабуся майстриня іграшки Одарка (середина/друга половина ХІХ століття – 1932/33) Товариші [77]. 

Під час Голодомору померла також іграшкарка Марія Іванівна Пошивайло (друга половина ХІХ століття – 1932/33), дружина гончаря Якима Пошивайла [33]. Троє її доньок і син ліпили свистунці, а онука Ганна Павлівна Діденко (1943–2022) була однією з найвідоміших майстринь глиняної малої пластики [9, с.40]. 

У другій половині ХХ – на початку ХХІ століття Опішне славилося своїм зооморфним посудом і скульптурою – давнім різновидом народної пластики, яка наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в Україні майже зникла. Її в середині ХХ століття було відроджено в артілі «Художній керамік». Одним з перших майстрів, які розпочали створення фігурних посудин у вигляді баранів, левів, цапів ще на початку 1930-х років, був здібний гончар-скульптор Захар Петрович Задорожний (1883 – 1932/33) [18, с. 19]. Відома малювальниця Явдоха Данилівна Пошивайло про його участь у відродженні зооморфного посуду пригадувала: «Захар Задорожний робив барани. Тоді були перші барани в артілі» [68].

Село Міські Млини розташоване біля Опішного на березі річки Ворскла. Саме тут мешканці містечка будували свої водяні млини – звідси й назва, а не від слова «миска», як вважають деякі дослідники, хоча село, дійсно, славилося мисками. Окрім мисок, у селі виготовляли й посуд – переважно простий, а також мальований. Саме в Міських Млинах мешкав славетний гончар-скульптор Остап Ночовник (1853–1913). З Голодомором опосередковано пов’язана родина його сина Оврама Ночовника (1870–1928), який робив мальований посуд, оздоблений бароковою орнаментикою, тобто був представником інноваційного напряму опішненської кераміки. Його прийомний син Григорій Васильович Мацко (1912–1933) трагічно помер під час Голодомору (акт канібалізму). На той час випадки канібалізму були доволі численними: лише офіційно за фактом канібалізму 1933 року в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ [93]. Григорій Мацко народився в хуторі Зайці поряд з Міськими Млинами (протилежний берег Ворскли, нині – село Вільхове). Гончарній справі навчався у свого прийомного батька. Робив  теракотовий, полив’яний (горщики, глечики, макітри), а також мальований посуд. Вважався талановитим майстром [18, с. 18-19; 31; 44; 60]. Мав наречену [44]. Її брат Іван Сергійович Орлов (1911 – 1932/33) також навчався в Оврама Ночовника і працював у його майстерні разом з Григорієм Мацком. Виготовляв на крузі мальований посуд і ліпив свистуни. Помер під час Голодомору [44; 60]. 

У Міських Млинах голод лютував з неабиякою силою. Гончарі, як і інші мешканці села, помирали родинами. Наприклад, гончар-мисочник Федот Матвійович Китриш (друга половина ХІХ століття – 1932/33) і його дружина малювальниця Уляна Китриш (друга половина ХІХ століття – 1932/33) разом із синами молодими гончарями Григорієм, Михайлом, Яковом Китришами (приблизні роки життя усіх трьох – початок ХХ століття/1910-ті – 1933) [37; 56; 73]. Федот Китриш походив з гончарської родини: гончарями-мисочниками були його батько й двоє братів. Ремеслу навчився в батька. Робив миски, які розмальовувала дружина Уляна. Коли сини підросли, гончарювали всією родиною. Вироби розвозили по селах, мали власного коня. Глину Федот Китриш добував неподалік від будинку на Млинянській горі, конем привозив її собі й гончарям-сусідам [30; 37; 43; 56; 60; 73]. Малювальниця Єфросинія Головченко (1910–2002) пригадувала, що вона особисто бачила, як на початку весни 1933 року сини Федота та Уляни намагалися відшукати їстівні трави на полі неподалік від її помешкання… [31].

Від голоду померли й гончар-мисочник Костянтин Федорович Бідаш (приблизно 1863 – 1932/33) та його дружина малювальниця Олена Бідаш (середина ХІХ століття – 1932/33), яка оздоблювала роботи чоловіка [18,
с. 19; 24; 73]; гончарі-мисочники Іван Задорожний (1880-ті – 1932/33) [34], Михайло Приходько (друга половина ХІХ століття – 1932/33) [34], Іван Андрійович Романчук (друга половина ХІХ століття – 1932/33) [30; 39], Іван Антипович Гайдара (1850-ті – 1932/33) [39], Микита Євдокимович Шульженко (1861 – 1932/33) [1, с. 41; 62; 73; 89, с. 214; 86, с. 390]. 

Іван Антипович Гайдара – один із провідних гончарів-мисочників Міських Млинів кінця ХІХ – початку ХХ століття, у літературі згадується під прізвищем «Гойдер» [13, с. 343; 14, с. 70; 18, с. 19; 22, с. 58]. 

Микита Євдокимович Шульженко також вважався гарним гончарем-мисочником [1, с. 41; 62; 73; 89, с. 214; 86, с. 390]. 

Відомим майстром був і Пилип Васильович Біляк (приблизно 1880 – 1932/33) – рідний дядько (брат батька) відомої малювальниці Параски Петрівни Біляк (1914–2001). Робив посуд, прикрашений підполив’яною мальовкою. Вважався дуже вправним гончарем [1, с. 41; 18, с. 19; 296; 62].

Трагічно помер гончар-посудник Олексій Пасічник (1880-ті – 1932/33). Створював усі різновиди посуду (теракотовий, полив’яний і мальований), які  возив на базари в села й містечка, зокрема в Скороходово, де зник безвісти. Родичі припускають, що його могли вбити: бабуся, у якої він залишив непродані вироби, розповіла синові майстра, що Олексій Пасічник якось поїхав на базар і не повернувся. Пошуки не дали жодних результатів [26; 30; 46]. Згодом помер і син гончар Сергій Олексійович Пасічник (1912/13 – 1932/33), який гончарював разом з батьком. Виготовляв посуд на крузі й розмальовував роботи свої і батькові [46]. 

На протилежному від Міських Млинів березі Ворскли розміщено село Вільхове, утворене з трьох колишніх хуторів – Шкидинівка, Зайці й Мацки (або Малий хуторець), де також мешкали гончарі. Після колективізації й Голодомору їхня кількість значно скоротилася [65]. Зокрема, від голоду померли родичі відомого опішненського гончаря Трохима Назаровича Демченка (1912–1985) – його мати й двоє братів-гончарів Григорій та Іван [18, с. 19; 32]. Григорій Назарович (1906/11 – 1932/33) та Іван Назарович (1906/11 – 1932/33) Демченки виготовляли теракотовий і полив’яний посуд (горщики, глечики, макітри тощо). 

Подібний посуд робили й брати Дмитро Охрімович і Тимофій Охрімович Мацки – також жертви Голодомору [65; 71]. Згідно з родинним переказом, їхній батько переселився в хутір з Росії (мабуть з Дону чи Кубані), «з козаків». Гончарем він не був. Двоє з його шести синів стали гончарями й померли від голоду в 1932–1933 роках. Тимофій Охрімович Мацко (1880-ті – 1932/33) вважався гарним майстром. Робив великі горщики, глечики, макітри, банки, тикви тощо. Гончарював до останніх днів життя. За часів колективізації відмовився вступати до колгоспу, за що його розкуркулили, відібравши все, навіть корову. Мав велику родину – 8 дітей. Усі, окрім доньки Марфи (1914 р. н.), померли під час Голодомору 1932–1933 років [65; 71]. Дмитро Охрімович Мацко (1880-ті – 1932/33) також вважався вправним гончарем [18, с. 19; 65; 71]. Вірогідно, саме він виготовив два барила, знайдені в будинку Семена Мацка, сина майстра. Одне з них вкрите жовтою зернистою із затіканнями поливою, має невисоку шию з вінцями та зливом (колекція Алли Соловйової). Інше – сіро-зеленого кольору з вохристими плямами, вкрите прозорою поливою (мал. 10). Обидві посудини мають тонкий черепок, гарні пропорції, чіткий силует. 

Від голоду померли також гончарі Корній Кирилович Овраменко (друга половина ХІХ століття – 1932/33) [57] та Митрофан Петрович Півень (початок ХХ століття – 1932/33) [1, с. 41; 65]. Останній походив із відомої гончарської родини.

У селі Попівка (нині – Полтавського району Полтавської області) гончарі виготовляли на крузі різноманітний посуд, форми й декор якого подібні до опішненських. Поки що вдалося з’ясувати ім’я одного гончаря, який помер від голоду (безумовно, їх було більше). Це Мусій Іванович Моргун (друга половина ХІХ століття – 1932/33), який робив мальовані миски. Їх технікою ріжкування оздоблювала малювальниця Явдоха Демидівна Рева (1909–?), яка й розповіла про майстра [70]. Відомості про ще одного гончаря-мисочника Оверка Юхимовича Маньченка (1875 – 1932/33), який народився в селі Попівка, проте гончарював у Малих Будищах, подав Віктор Міщанин у «Словнику гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки», зазначивши, що він робив миски й чашки [20, с. 161].  

Село Попівка зі сходу безпосередньо переходить у містечко Опішне (межі знають лише мешканці), а з північного сходу так само «перетікає» в ще один потужний гончарний осередок опішненського регіону – село Малі Будища, творчість майстрів якого також стилістично близька до Опішного. У селі Малі Будища «під час Голодомору 1932–1933 років померло 932 чоловік; серед них чимало гончарів та членів їхніх сімей» [19, с. 303]. Олександра Мусіївна Олійник (1912–?), яка походила з гончарського роду Шуликів, розповідала, що під час Голодомору померли троє її родичів – гончарі Михайло (кінець ХІХ століття – 1932/33), Федір (1897 – 1932/33) і Давид (кінець ХІХ століття – 1932/33) Шулики. Михайло Шулик помер разом з дружиною і донькою-немовлям. Коли померла мати, дитина повзала біля неї, намагаючись якийсь час цмоктати молоко… На місці, де мешкали родини Шуликів, односельці знаходили залишки горнів, один з яких був майже непошкоджений, заповнений горщиками [20, с. 241-243; 58]. Донька Федора Шулика – Марія Федорівна Бондаренко (1930 – 2014) стала відомою малювальницею. 

Від голоду помер і гончар Єфрем Панасович Ширай (початок ХХ століття – 1932/33), який гончарював удома, у артілі не працював. Робив теракотовий і полив’яний посуд (горщики, глечики, макітри тощо) [21]. 

Віктор Міщанин у «Словнику гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки» подав відомості про багатьох гончарів Малих Будищ, жертв Голодомору 1932–1933 років [20, с. 85-243]. Серед них багато здібних майстрів, хоча, на жаль, їхніх достеменно атрибутованих виробів майже не збереглося. Теракотовий і полив’яний посуд робили Атанас Григорович Борисенко (1889 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 85], Іван Пилипович Гнида (1895 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 108], Дем’ян Харитонович Громовий (1898 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 111], Григорій Тихонович Захарченко (1895 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 131], Єлисей Федорович Лисенко (1885 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 158-159], Степан Макарович Мокляк (1887–1933) [18,
с. 18; 20, с. 168], Опанас Петрович Озюмський (1860–1933) [18, с. 18; 20, с. 174], Яків Максимович Підгірний (1881 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 183; 55], Юхим Степанович Пошивайло (1865–1933) [18, с. 18; 20, с. 199], Яків Степанович Свищ (1897–1933) [18, с. 18; 20, с. 212], Володимир Опанасович Сичук (1901 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 215-216], Антон Юхимович Цюрюпа (1911 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 226], Максим Юхимович Цюрюпа (1907 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 228], Хома Данилович Чуприна (1881 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 234]. Гончарями-мисочниками були Левко Опанасович Конотопський (1892 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 152], Оверко Юхимович Маньченко (1875 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 161], Олексій Денисович Пічка (1885 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 190; 72], Олексій Олексійович Пічка (1910 – 1932/33) [18, с. 18; 20, с. 190].

Загалом, глиняні вироби Малих Будищ подібні до опішненських і формами, і оздобленням, і стилістикою декору. До виробів, у яких «впізнається» рука малобудищанського гончаря, належать великі банки, вкриті жовтою поливою, окремі миски (наприклад миски із зображенням риби) тощо. У радянський час багато малобудищанських гончарів працювали в артілях «Художній керамік» та «Червоний гончар», деякіпереїжджали до Опішного. 

Про тісний зв’язок кераміки Опішного з навколишніми осередками свідчить те, що один із найвідоміших опішненських гончарів-скульпторів другої половини ХХ століття, лауреат Державної (нині – Національної) премії України імені Тараса Шевченка Іван Архипович Білик (1910–1999) гончарній справі навчався у свого дядька Якова Павловича Пічки (середина
1870-х – 1932/33) у селі Хижняківка (неподалік від Малих Будищ) [25]. До Хижняківки Яків Пічка переїхав з Малих Будищ, де гончарював разом з братами та батьком, представником давнього гончарського роду, якого згадував Іван Зарецький у своїй монографії 1894 року [3, с. 105; 19, с. 303]. Одного з братів – Івана Павловича Пічку – було знищено у таборах ГУЛАГу [19, с. 306-307; 18, с. 186-195]. Щодо Якова Пічки Віктор Міщанин зазначав, що він «…після одруження став жити в селі Хижняківці, де продовжував гончарювати. Старожили села пам’ятають, де він жив, що в нього був лісок, який і досі називають Пічків ліс. Доля його також трагічна: у період колективізації був розкуркулений і помер у період більшовицького голодомору 1932–1933 років» [19, с. 306]. Яків Пічка виготовляв теракотовий, полив’яний і мальований посуд [20, с. 279; 25].

Серед інших гончарів Хижняківки, що загинули в 1932–1933 роках, Віктор Міщанин зазначив таких майстрів: брати Андріян Петрович (1880-ті – 1933) та Єлисей Петрович (кінець 1880-х/початок 1890-х – 1933) Ємці [18, с. 19; 20, с. 265, 267], Антон Васильович Неїжхліб (1870-ті – 1933) [18, с. 18-19; 20, с. 278], Давид Чугуєвець (1880-ті – 1932/33) [18, с. 19; 20, с. 285]. 

У хуторі Старі Млини (неподалік від Хижняківки), згідно з матеріалами Віктора Міщанина, від голоду померли брати Калістрат Климентійович (1890-ті – 1933) [18, с. 19; 20, с. 249] та Петро Климентійович (1890-ті – 1933) Байбузи [18, с. 18-19; 20, с. 250], які робили посуд і цеглу; брати Данило Миколайович (друга половина ХІХ століття – 1933) і Кирило Миколайович (1880-ті – 1933) Маслії, що виготовляли теракотовий і полив’яний посуд (горщики, глечики, макітри, банки тощо) [18, с. 19; 20, с. 249-251]. 

У селі Глинське, яке розташоване поблизу хутора Старі Млини, під час Голодомору помер гончар Нестор Митрофанович Ткаченко (початок ХХ століття – 1932/33), представник гончарського роду, який робив простий посуд (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 20, с. 45], а також його батько гончар Митрофан Андрійович Ткаченко (приблизно 1870-ті – 1932/33) та гончарі Яків Луговий (прибл. 1870-ті – 1932/33), його син Михайло Якович Луговий (1913 – 1932/33), Свирид Карпович Чорновіл (прибл. 1870-ті – 1932/33) [18, с. 19]. У селі Лазьки від голоду помер гончар-мисочник Никифор Іванович Омельченко (друга половина ХІХ століття – 1932/33). Він виготовляв миски, оздоблюючи їх технікою фляндрування [15; 18, с. 18].  

Другим великим гончарним районом Полтавщини після Опішного з навколишніми селами вважається Миргородщина з давніми своєрідними осередками (Хомутець, Попівка, Комишня, Велика Грем’яча), де переважало виготовлення посуду, іграшки, виробів господарського призначення, димарів («верхів»). Асортимент традиційний для більшості полтавських осередків: макітри, горщики, миски, тикви, глечики, кухлики, вазони для квітів тощо. Окремі майстри створювали анімалістичну пластику. У Комишні, Хомутці й Попівці наприкінці ХІХ століття, можливо і на початку ХХ століття, продовжувалося виробництво кахель, працювали самобутні гончарі-кахлярі. До середини ХХ століття в деяких осередках Миргородського району (Хомутець, Комишня) зберігся давній прийом «крайкування» вінець посудин кольоровою поливою.

Серед гончарів села Хомутець (нині – Миргородського району), що померли під час Голодомору, – Олексій Заряжко (р. н. невід. – 1933, прожив до 60 років) – представник родини гончарів, які виготовляли теракотовий і полив’яний посуд, оздоблений лискуванням, ритуванням і писанням білим ангобом [88, с. 95; 86, с. 318].

У Комишні (нині – селище міського типу Миргородського району) створювали чудовий теракотовий посуд, оздоблений лискуванням по яскравому червоно-вохристому тлу, а також скульптуру, димарі, різні побутові предмети. До середини ХХ століття тут зберігалася давня традиція «крайкування» вінець посудини поливою (найчастіше жовтою). Полив’яний посуд вкривали зеленою поливою, часто нанесену на білий ангоб, і декорували ритованими смугами та «кривульками». В інтернеті є інформація, що, згідно з переписом 1926 року, у Комишні зафіксовано 7333 мешканців. Всесоюзний перепис 1939 року свідчить про різке скорочення населення – 5173. Різниця становить 2160, що стало наслідком розкуркулення, колективізації та, передовсім, Голодомору 1932–1933 років. За свідченнями очевидців, у селищі не було єдиного місця для поховань жертв Голодомору: ховали по погребах, садках тощо [94]. Як і скрізь, померло багато гончарів, представників великих гончарських родів. Серед них – Іван Ілліч Балко (близько 1847-го – літо 1933) [1, с. 41; 88, с. 28; 86 с. 102-103], брати Денис Іванович (1883 – червень 1933) та Федір Іванович (1886 – червень 1933) Бутенки (сини відомого місцевого гончаря другої половини ХІХ – початку ХХ століття Івана Онисимовича Бутенка), які гончарювали все життя, робили традиційний для Комишні посуд, до колгоспу не вступали [1, с. 41; 86, с. 156-157; 88,
с. 53-54], Дмитро Наумович Іщенко (кінець 1850-х – 1933) [1, с. 41; 88, с. 98], Петро Павлович Лускань (1880 – літо 1933) [1, с. 41; 86, с. 481; 88, с. 162], Олексій Прокопович Мірошник (р.н. невід. – 1933) [87, с. 52; 88, с. 175], Іван Олійник [87, с. 97; 88, с. 196], брати Карпо Андрійович (перша половина 1880-х – червень 1933) та Михайло Андрійович (перша половина 1880-х – червень 1933) Чумарні [1, с. 41; 87, с. 369; 88, с. 315]. З великого роду гончарів Їжаків (відомо понад 10 майстрів), які виготовляли різноманітний посуд, від голоду помер Панас Микитович Їжак (приблизно 1874-го – червень 1933), його брат Кузьма врятувався: 1933 року подався в Донбас, до міста Краматорськ [1, с. 41; 86, с. 343; 88, с. 101].

Простий посуд виготовляли також у розташованому неподалік селі Попівка (нині – Миргородського району Полтавської області), де на початку ХХ століття було 65 гончарів, у 1930-х роках функціонувала артіль. Промисел існував до середини ХХ століття. Асортимент виробів характерний для регіону: горщики, глечики, миски, тазки для випікання пасок, невеликі макітри для розтирання маку й великі – для тіста, тиквасті глечики. Теракотові вироби попівські гончарі оздоблювали лискуванням (переважно у вигляді вертикальних смуг). Димлений посуд робили до Другої світової війни, потім – лише теракотовий червоно-вохристого кольору. Іноді посуд поливали кольоровими глинами («білухою» і «вохрою»). Виготовляли й полив’яну кераміку, оздоблюючи її ритуванням у вигляді смуг і «кривульок» [50; 84]. Серед місцевих гончарів, які померли під час Голодомору, Павло Семенович Сказко (1868/71 – 10.07.1933) – автор простого посуду й, можливо, іграшки та іграшкового посуду («монетки») [1, с. 41; 87, с. 254; 88, с. 245].

Вироби гончарів розміщеної поряд з Попівкою Великої Грем’ячої (нині – Миргородського району Полтавської області) подібні й за асортиментом, і за технологією, і за художніми особливостями [89, с. 416]. Талановитим майстром був Феоктист Радіонович Балко (1847/52 – 1933), який, окрім посуду, створював фігурні посудини у вигляді левів, баранів, коней, вкриті зеленою або жовто-брунатною поливами, димарі, дитячу іграшку [1, с. 41; 86, с. 102; 88, с. 245]. Серед представників великого гончарського роду Балків від голоду померли також Іван Феоктистович (1901–1933) та Данило Йосипович (р. н. невід. – 1933) [86, с. 102; 88, с. 26-27]. З іншого роду місцевих майстрів Недождіїв (робили переважно теракотовий лискований посуд, зрідка – полив’яний з делікатним оздобленням) помер Федір Павлович Недождій (1908–1933) [1, с. 41; 87, с. 77; 88, с. 184]. 

У Біликах (нині – селище міського типу Кобеляцького району Полтавської області) робили здебільшого, простий посуд – димлений і теракотовий червоно-брунатного кольору. Жертвами Голодомору в селищі були Ларіон Корнійович Гармаш (помер 1933) [1, с. 41; 86, с. 217; 91, с. 49]; Григорій Артемович Зозуля (помер 1933) [1, с. 41; 86, с. 330; 91, с. 79]; Прокіп Васильович Соломко (1860–1933) [1, с. 41; 87, с. 271; 91, с. 181]; Семен Григорович Тупиця (1879 – весна 1933), який, окрім посуду, створював теракотові кахлі з рельєфним декором і скульптуру [1, с. 41; 87, с. 308; 91, с. 190].

У своєрідному осередку димленої кераміки селі Городищі (нині – Чорнухинського району Полтавської області), згідно з дослідженнями Віталія Ханка, жертвами Голодомору стали батько й син Іван Семенович (1843–1933) та Роман Іванович (1887–1933) Бовкуни [1, с. 41; 86, с. 137; 91, с. 25].

Таким чином, наведені в статті матеріали, зібрані в незначній частині осередків української народної кераміки (гончарних осередків в Україні на межі ХІХ–ХХ століть нараховувалося близько 700), засвідчили, що Голодомор був страшним лихом в історії українського народу й призвів не лише до фізичного знищення мільйонів людей, а разом з колективізацією, репресіями та іншими заходами радянського режиму майже зруйнував українське гончарство в його традиційному домашньому варіанті виробництва, завдав шкоду артільному виробництву, обумовив знищення традицій класичного гончарства, сприяв їхній видозміні тощо. Необхідно продовжувати збирати матеріали про гончарів, – жертв Голодомору. Це дослідження є лише незначним внеском у вирішення цієї проблеми, вичерпати яку, мабуть, неможливо, адже імена величезної кількості загиблих так і залишаються невідомими. 

ДОДАТОК:

ГОНЧАРІ ОПІШНОГО Й НАВКОЛИШНІХ СІЛ, ЯКІ померли ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ*

Бідаш Костянтин Федорович (приблизно 1863, Міські Млини – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Чоловік Олени Бідаш. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски, які розмальовувала дружина Олена, а також запрошені малювальниці [18, с. 19; 24; 73].

Бідаш Олена (середина ХІХ століття, Міські Млини – 1932/33, там само) – малювальниця. Дружина Костянтина Бідаша. Мешкала в Міських Млинах. Розмальовувала миски чоловіка Костянтина Бідаша [18, с. 19; 73].

Біляк Пилип Васильович (приблизно 1880, Міські Млини – 1932/33, там само) – гончар-посудник. Мешкав у Міських Млинах. Робив мальований посуд [1, с. 41; 18, с. 19; 26; 62].

Боцьва Анастасія (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – майстриня іграшки. Дружина Євдокима Боцьви. Мешкала в Опішному. Ліпила теракотові свистунці невеликого розміру (качки, рибки тощо) [4, с. 44; 18, с. 19; 27; 82].

Боцьва Євдоким Степанович (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Чоловік Анастасії Боцьви. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 27; 82]. 

Важничий Захар Олексійович (кінець ХІХ/початок ХХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Трохима Важничого. Мешкав у Опішному (куток «Гончарівка»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 23; 28; 36].

Важничий Трохим Олексійович (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Захара Важничого. Мешкав у Опішному (куток «Гончарівка»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 23; 28]. 

Винник Андрій Іванович (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Миколи Винника. Мешкав у Опішному (куток «Яри»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 29]. 

Винник Микола Іванович (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Андрія Винника. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 29].

Гайдара/Гайдар, Гойдер Іван Антипович (1850-ті, Міські Млини – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски. Вважався одним із кращих гончарів-мисочників у селі [13, с. 343; 14, с.70; 18, с. 19; 22, с. 58; 39]. 

Гладиревський Гнат (1860-ті, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Виготовляв декоративно-ужитковий посуд, оздоблений підполив’яною мальовкою з використанням ритованого контуру та «дубленого тла». У його творах відчувається вплив стилю модерн [1, с. 41; 5, с. 45; 8, с. 422; 12, с.153, 155; 18, с. 19; 67; 85; 91, с. 52]. 

Головань (у дівоцтві – Чабан) Варвара Тимофіївна (1885, Опішне – 1932/33, там само) – майстриня іграшки. Дружина Гната Голованя. Мешкала в Опішному (куток «Птухівка-Прогоня»). Ліпила свистунці великого розміру у вигляді баринь з куркою, вершників, коней, пташок. Обличчя барині й вершника виконувала за допомогою форм [18, с. 19; 51]. 

Головань Гнат Оврамович (1883, Опішне – 1932/33, там само) – гончар.  Чоловік Варвари Головань. Мешкав у Опішному (куток «Птухівка-Прогоня»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 51]. 

Дацінька Федір (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Степана Даціньки. Мешкав у Опішному (куток «Марехівка»). Робив посуд великого розміру – теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо). Вважався гарним майстром. Під час Голодомору померла і його дружина та семеро дітей [18, с. 19; 48].

Дацінька Степан А. (друга половина ХIХ, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Марехівка»). Відомостей про його творчість немає [46].  

Демченко Григорій Назарович (1906/1911, хутір Зайці; нині – Вільхове Зіньківського району Полтавської області – 1932/33, там само) – гончар (/?/). Брат Івана Демченка. Вірогідно, робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо). Під час Голодомору померла і його мати, і сестра [18, с. 19; 32]. 

Демченко Іван Назарович (1906/1911, хутір Зайці; нині – Вільхове Зіньківського району Полтавської області – 1932/33, там само) – гончар (/?/). Брат Григорія Демченка. Мешкав у хуторі Зайці. Вірогідно, робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) Під час Голодомору померла і його мати, і сестра [32].

Дяченко Кирило Садокович (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/1933, там само) – гончар-мисочник. Виготовляв миски, які, вірогідно, сам розмальовував [18, с. 19; 4 , с. 44; 35].

Задорожний Захар Петрович (1883, Опішне – 1932/33, там само) – гончар-скульптор. Працював у артілі «Художній керамік». Створював зооморфний фігурний посуд у вигляді баранів, а також, вірогідно, декоративний посуд. Удома гончарював до колективізації [18, с. 19; 68].

Задорожний Іван (1880-ті, Міські Млини – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски, які, вірогідно, сам розмальовував [18, с. 19; 34]. 

Задорожний Омелян (середина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Яри» або «Гончарівка»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 63].  

Зубань Андрій (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 20, с.133; 38]. 

Кандзюба Василь Олексійович (приблизно 1890-ті, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Захара й Никифора Кандзюбів. Мешкав у Опішному (куток «Марехівка»). Робив простий посуд невеликого розміру: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо), іграшковий посуд «монетку», а також посуд з підполив’яною мальовкою, який розмальовувала дружина Зінаїда. Вважався майстром «середньої руки». Мав трьох дітей – Антоніну, Василя й Мотрону, які разом з батьками ліпили свистунці. Під час Голодомору діти потрапили до дитячого будинку й вижили [16, с. 70, 79; 18, с. 19; 48].  

Кандзюба Захар Олексійович (кінець 1880-х, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Василя та Никифора Кандзюбів. Мешкав у Опішному (куток «Марехівка»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо), іграшковий посуд «монетку», а також посуд з підполив’яною мальовкою, який оздоблювала дружина Марія (1898–1983). На початку 1930-х років продав господарство і мав намір виїхати до Сибіру, однак не встиг [16, с. 70, 79; 18, с. 19; 48].  

Кандзюба Зінаїда (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – малювальниця. Дружина Василя Кандзюби. Мешкала в Опішному (куток «Марехівка»). Розмальовувала роботи чоловіка. Мала трьох дітей – Антоніну, Василя й Мотрону, які разом з батьками ліпили свистунці. Під час Голодомору діти потрапили до дитячого будинку й вижили [16, с. 70, 79; 18, с. 19; 48]. 

Кандзюба Никифор Олексійович (1895, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Василя та Захара Кандзюбів. Мешкав у Опішному (куток «Марехівка»). Робив простий посуд: теракотовий («білий»), полив’яний, а також вироби, оздоблені підполив’яною мальовкою. Вірогідно, робив усі основні різновиди посуду (горщики, глечики, макітри, тикви, тиквасті глечики, куманці, барила, ринки, банки, тазки для пасок тощо). Можливо, створював також вази й декоративні тарелі. На початку 1930-х років працював у артілі «Художній керамік» [11, с. 45; 17, с. 180; 47; 48; 74]. 

Китриш Григорій Федотович (початок ХХ століття/1910-ті, Міські Млини – 1933, там само) – гончар-мисочник. Син Федота й Уляни Китришів, брат Михайла та Якова Китришів. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски [18,
с. 19; 31; 60]. 

Китриш Михайло Федотович (початок ХХ століття/1910-ті, Міські Млини – 1933, там само) – гончар-мисочник. Син Федота й Уляни Китришів, брат Григорія та Якова Китришів. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски [18, с. 19; 31; 60]. 

Китриш Уляна (друга половина ХІХ століття, Міські Млини – 1932/33, там само) – малювальниця. Дружина Федота Китриша, мати Григорія, Михайла та Якова Китришів. Мешкала в Міських Млинах. Розмальовувала миски чоловіка [18, с. 19; 30; 60; 73]. 

Китриш Федот Матвійович (друга половина ХІХ століття, Міські Млини – 1932/1933, там само) – гончар-мисочник. Чоловік Уляни Китриш, батько Григорія, Михайла та Якова Китришів. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски, які розмальовувала його дружина. Коли сини підросли, гончарював разом із ними [18, с. 19; 30; 37; 43; 56; 60; 73]. 

Китриш Яків Федотович (початок ХХ століття/1910-ті, Міські Млини – 1933, там само) – гончар-мисочник. Син Федота й Уляни Китришів, брат Григорія та Михайла Китришів. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски [18, с. 19; 31; 60]. 

Коломієць Панас (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Яри»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 40].  

Лисак Денис Степанович (1900/1903, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Яри» або «Гончарівка»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 79]. 

Мацко Григорій Васильович (1912, хутір Зайці; нині – Вільхове, Зіньківського району Полтавської області – 1933, Міські Млини) – гончар. Прийомний син Оврама Ночовника. Мешкав у Міських Млинах. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри), мальовані миски, посуд. Вважався гарним майстром Став жертвою канібалізму під час Голодомору [18, с. 18-19; 31; 44; 60].  

Мацко Данило Панасович (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Яри»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо). Вважався одним серед трьох найкращих гончарів на кутку «Яри» [4, с. 44; 18, с. 19; 41; 66].   

Мацко Дмитро Іванович (середина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Батько Петра Мацка. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 52]. 

Мацко Дмитро Охрімович (1880-ті, хутір Мацки; нині – село Вільхове Зіньківського району Полтавської області – 1932/33, там само) – гончар. Брат Тимофія Мацка. Мешкав у хуторі Мацки. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри, барила тощо). Вважався гарним майстром. Його вироби мають тонкий черепок, гарні пропорції, чіткий силует [18, с. 19; 53; 65; 71].

Мацко Петро Дмитрович (кінець ХІХ/початок ХХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Син Дмитра Мацка. Мешкав у Опішному. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [52].  

Мацко Тимофій Охрімович (1880-ті, хутір Мацки; нині – село Вільхове Зіньківського району Полтавської області – 1932/33, там само) – гончар.  Брат Дмитра Мацка. Мешкав у хуторі Мацки. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (великі горщики, глечики, макітри, банки, тикви тощо). Вважався гарним майстром. Мав велику родину – 8 дітей. Усі, окрім доньки Марфи, померли [65; 71]. 

Моргун Мусій Іванович (друга половина ХІХ століття, Попівка – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Мешкав у Попівці [70].  

М’якоступ Максим Васильович (1901/02, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав в Опішному (куток «Гончарівка») Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [72]. 

Начальний Гордій Андрійович (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Батько Івана Начального. Мешкав у Опішному (куток «Їсіпівка»). Робив переважно миски, а також простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри, банки) [4, с. 43; 62].  

Начальний Іван Гордійович (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Син Гордія Начального. Мешкав у Опішному (куток «Їсіпівка») [62].

Овраменко Корній Кирилович (друга половина ХІХ століття, хутір Зайці; нині – село Вільхове Зіньківського району Полтавської області – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у хуторі Зайці. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [57].

Омельченко Никифор Іванович (друга половина ХІХ століття, Лазьки Зіньківського району Полтавської область – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Мешкав у Лазьках. Робив миски, оздоблені мальовкою в техніці фляндрування [18, с. 18; 15].

Оначко Корній (середина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Гончарівка»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [59].

Орлов Іван Сергійович (1911, Міські Млини – 1932/33, там само) – гончар, майстер іграшки. Мешкав у Міських Млинах. Робив посуд, прикрашений мальовкою, ліпив свистунці [44; 60]. 

Отченашко Сидір Гаврилович (приблизно 1889, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Яри»). Гончарював удома. В артілях не працював. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо). Виготовляв вироби великого розміру, зокрема макітри. Вважався одним серед трьох найкращих гончарів на кутку «Яри» [4, с. 44; 61; 66].

Пасічник Олексій (1880-ті, Міські Млини – 1932/33, Скороходово Полтавської області) – гончар. Батько Сергія Пасічника. Мешкав у Міських Млинах. Робив усі різновиди посуду – простий (теракотовий і полив’яний) і вироби, прикрашені мальовкою [26; 30; 46]. 

Пасічник Сергій Олексійович (1912/13, Міські Млини – 1932/33, там само) – гончар. Син Олексія Пасічника. Виготовляв посуд на крузі та розмальовував роботи свої та батькові. Робив усі різновиди посуду – простий (теракотовий і полив’яний) і вироби, прикрашені мальовкою [46]. 

Перерва Іван Демидович (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Гончарівка» або «Яри»). Робив переважно миски, а також, вірогідно, посуд [63].  

Півень Іван Оврамович (1988, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [66]. 

Півень Митрофан Петрович (початок ХХ століття, хутір Мацки; нині – село Вільхове Зіньківського району Полтавської області – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у хуторі Мацки. Робив невеликого розміру простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [65]. 

Півень Родіон Федорович (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Яри»). Виготовляв на крузі тонкостінний теракотовий і полив’яний посуд великого розміру досконалих пропорцій (горщики, глечики, макітри тощо). Вважався одним серед трьох найкращих гончарів на кутку «Яри» [4, с. 44-45; 18, с. 18-19; 42; 66; 69; 87, с. 143; 91, с. 152]. 

Пошивайло Марія Іванівна (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – майстриня іграшки. Мешкала в Опішному (куток «Гончарівка»). Ліпила іграшку й допомагала чоловікові в гончарному виробництві [36]. 

Приходько Михайло (друга половина ХІХ століття, Міські Млини – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски, які розмальовувала його донька Поліна. Під час Голодомору дітям вдалося врятуватися – вони виїхали до Москви [34].  

Радченко Матвій (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо). Під час Голодомору разом з ним померла майже вся його родина (з-поміж чотирьох дітей залишилося лише двоє) [83].  

Романчук Іван Андрійович (друга половина ХІХ століття, Міські Млини – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски [30; 39]. 

Сичук Єгор Панасович (приблизно 1883, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Птухівка»). Робив простий посуд:  теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [49]. 

Сичук Олексій Якович (кінець ХІХ/початок ХХ століть, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [45; 64]. 

Товариш Одарка (середина/друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – майстриня іграшки. Дружина Панаса Товариша. Мешкала в Опішному. Ліпила іграшку [77].  

Товариш Панас (середина/друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Чоловік Одарки Товариш. Мешкав у Опішному. Робив простий посуд: теракотовий і, вірогідно, полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [77].  

Хлонь Єлизавета (приблизно 1862/63, Опішне – 1932/33, там само) – майстриня іграшки. Мешкала в Опішному. Ліпила іграшку великого розміру у вигляді баринь, коней, птахів, риб тощо [75]. 

Цюрюпа Іван Петрович (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Мешкав у Опішному (куток «Їсіпівка»). Робив миски [4, с. 44; 78]. 

Чабан Володимир Іванович (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Павла Чабана. Мешкав у Опішному (куток «Птухівка»). Робив простий посуд – теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [80].   

Чабан Іван Тимофійович (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Якова Чабана. Перед Голодомором повернувся до Опішного, мешкав на кутку «Птухівка». Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо). На початку 1930-х років займався організацією гончарного промислу в Царичанці [51]. 

Чабан Павло Іванович (кінець ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Володимира Чабана. Мешкав у Опішному (куток «Птухівка»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [80]. 

Чабан Яків Тимофійович (кінець ХІХ/початок ХХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Брат Івана Чабана. Мешкав у Опішному (куток «Птухівка»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [51]. 

Чирвенко Іван Харитонович (середина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Мешкав у Опішному. Робив миски, які власноруч розмальовував, а також невеликий за розміром посуд (кухлі тощо) [81]. 

Шиян Галактіон (друга половина ХІХ століття, Опішне – 1932/33, там само) – гончар. Мешкав у Опішному (куток «Гончарівка»). Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, макітри, глечики тощо). Вважався гарним майстром. Виготовляв на крузі тонкостінний посуд великого розміру досконалих пропорцій [1, с. 41; 77; 87, с. 387; 91, с. 213]. 

Шульженко Микита Євдокимович (1861, Міські Млини – 1932/33, там само) – гончар-мисочник. Мешкав у Міських Млинах. Робив миски. Вважався гарним майстром [1, с. 41; 62; 73; 86, с. 390; 89, с. 214]. 

ГОНЧАРІ ІНШИХ ОСЕРЕДКІВ ЗІНЬКІВСЬКОГО РАЙОНУ, які померли ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ* 

ГЛИНСЬКЕ (Зіньківського повіту Полтавської губернії)

Луговий Михайло Якович (1913 – 1932/33) – гончар. Син Якова Лугового. Робив, вірогідно, посуд [18, с. 19].

Луговий Яків (прибл. 1870-ті – 1932/33)  – гончар. Батько Михайла Лугового. Робив, вірогідно, посуд [18, с. 19].

Ткаченко Митрофан Андрійович (приблизно 1870-ті – 1932/33) – гончар. Батько Нестора Ткаченка. Робив, вірогідно, посуд [18, с. 19].

Ткаченко Нестір Митрофанович (початок ХХ століття, 1932/33) – гончар. Син Митрофана Ткаченка. Робив простий посуд (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 20, с. 45]. 

Чорновіл Свирид Карпович (приблизно 1870-ті – 1932/33) – гончар. Робив, вірогідно, посуд [18, с. 19].

МАЛІ БУДИЩА (Зіньківського повіту Полтавської губернії)

Барабаш Никифор Олександрович (1878 – 1932/33) – гончар. Робив, вірогідно, посуд [18, с. 18].

Борисенко Атанас Григорович (1889 – 1932/33) – гончар. Робив переважно полив’яний посуд, зокрема великі макітри [18, с. 18; 20, с. 85]. 

Гнида Іван Пилипович (1895 – 1932/33) – гончар, представник гончарської родини. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний [18, с. 18; 20, с. 108].

Громовий Дем’ян Харитонович (1898 – 1932/33) – гончар, представник гончарської родини. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, макітри, глечики, тикви, тазки для пасок) [18, с. 18; 20, с. 111]. 

Захарченко Григорій Тихонович (1895 – 1932/33) – гончар. Робив простий посуд [18, с. 18; 20, с. 131]. 

Конотопський Левко Панасович (1892 – 1932/33) – гончар-мисочник. Робив миски [18, с. 18; 20, с. 152].

Лисенко Єлисей Федорович (1885 – 1932/33) – гончар. Робив простий теракотовий посуд (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 18; 20, с. 158-159]. 

Маньченко Оверко Юхимович (1875, Попівка – 1932/33, Малі Будища) – гончар-мисочник. Робив миски й чашки [18, с. 18; 20, с. 161].  

Мокляк Степан Макарович (1887–1933) – гончар. Робив простий посуд (горщики, глечики, макітри, банки тощо [18, с. 18; 20, с. 168]. 

Озюмський Панас Петрович (1860–1933) – гончар. Робив простий посуд (горщики, глечики, макітри, банки, покришки тощо [20, с. 174].

Підгірний Яків Максимович (1881–1932/33) – гончар. Робив простий, переважно теракотовий, посуд (горщики, глечики, макітри, тикви, банки тощо) [18, с. 18; 20, с. 183; 55].  

Пічка Олексій Денисович (1885 – 1932/33) – гончар-мисочник. Батько Олексія Пічки. Робив миски [18, с. 18; 20, с. 190; 70]. 

Пічка Олексій Олексійович (1910 – 1932/33) – гончар-мисочник. Син Олексія Пічки. Робив миски [20, с. 190]. 

Пошивайло Юхим Степанович (1865–1933) – гончар. Робив простий посуд, переважно теракотовий [18, с. 18; 20, с. 199]. 

Свищ Яків Степанович (1897–1933) – гончар. Походив з гончарської родини. Робив простий посуд (горщики, глечики, макітри тощо). Став жертвою канібалізму під час Голодомору [18, с. 18; 20, с.212]. 

Сичук Володимир Панасович (1901, Опішне – 1932/33, Малі Будища) – гончар. Робив простий посуд [18, с. 18; 20, с. 215-216]. 

Цюрюпа Антон Юхимович (1911 – 1932/33) – гончар. Брат Максима Цюрюпи. Робив простий посуд [18, с. 18; 20, с. 226]. 

Цюрюпа Максим Юхимович (1907 – 1932/33) – гончар. Брат Антона Цюрюпи. Робив простий посуд [18, с. 18; 20, с. 228]. 

Чуприна Хома Данилович (1881, Опішне – 1932/33, Малі Будища) – гончар. Робив простий теракотовий посуд (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 18; 20, с. 234]. 

Ширай Єфрем Панасович (початок ХХ століття – 1932/33) – гончар. Робив простий посуд: теракотовий і полив’яний (горщики, глечики, макітри тощо) [21]. 

Шулик Давид (кінець ХІХ століття – 1932/33) – гончар. Робив посуд, а також, вірогідно, миски [58]. 

Шулик Михайло (кінець ХІХ століття – 1932/33) – гончар. Робив посуд, а також, вірогідно, миски [58]. 

Шулик Федір Семенович (1897 – 1932/33) – гончар. Походив з гончарської родини. Робив посуд, а також, вірогідно, миски [18, с. 18; 20, с. 242-243; 58]. 

Хутір СТАРІ МЛИНИ (Зіньківського повіту Полтавської губернії)

Байбуза Калістрат Климентійович (1890-ті – 1933) – гончар. Походив з гончарської родини. Брат Петра Байбузи. Робив посуд і цеглу [18, с. 19; 20, с. 249]. 

Байбуза Петро Климентійович (1890-ті – 1933) – гончар. Походив з гончарської родини. Брат Калістрата Байбузи. Робив посуд і цеглу. Став жертвою канібалізму під час Голодомору [18, с. 18-19; 20, с. 250]. 

Маслій Данило Миколайович (друга половина ХІХ століття – 1933) – гончар. Брат Кирила Маслія. Робив полив’яний посуд (горщики, глечики, макітри, банки тощо) [18, с. 19; 20, с. 250-251]. 

Маслій Кирило Миколайович (1880-ті – 1933) – гончар. Брат Данила Маслія. Робив теракотовий і полив’яний посуд [18, с. 19; 20, с. 251]. 

ХИЖНЯКІВКА (Зіньківського повіту Полтавської губернії) 

Ємець Андріян Петрович (1880-ті – 1933) – гончар. Брат Єлисея Ємця. Робив простий теракотовий і полив’яний посуд (горщики, глечики, макітри тощо) [18, с. 19; 20, с. 265]. 

Ємець Єлисей Петрович (1880-ті початок 1890-х – 1933) – гончар. Брат Андріяна Ємця. Робив посуд [18, с. 19; 20, с. 267]. 

Неїжхліб Антон Васильович (1870-ті – 1933) – гончар. Робив простий посуд (горщики, глечики, макітри, тикви тощо). Став жертвою канібалізму [18, с. 18-19; 20, с. 278].  

Пічка Яків Павлович (середина 1870-х, Малі Будища – 1933, Хижняківка) – гончар. Походив із гончарської родини. Робив теракотовий, полив’яний
і мальований посуд [11, арк. 22, 159; 18, с. 19, 76, 77, 79, 186; 19, с. 306; 20, с. 279]. 

Чугуєвець Давид (1880-ті – 1932/33) – гончар. Робив простий посуд [18, с. 19; 20, с. 285]. 

ГОНЧАРІ ІНШИХ ОСЕРЕДКІВ ПОЛТАВЩИНИ
(ХОМУТЦЯ, КОМИШНІ, ПОПІВКИ, ВЕЛИКОЇ ГРЕМ’ЯЧОЇ, БІЛИКІВ, ГОРОДИЩА), які померли ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ*

ХОМУТЕЦЬ (Миргородського району)

Заряжко Олексій (р. н. невід. – 1933, прожив до 60 років) – гончар. Робив теракотовий і полив’яний посуд [86, с. 318; 88, с.95]. 

КОМИШНЯ (Миргородського району)

Балко Іван Ілліч (приблизно 1847 – літо 1933) – гончар. Робив теракотовий і полив’яний посуд (горщики, тикви, макітри, глечики, тазки, миски, вазони для квітів) [1, с. 41; 86, с. 102-103; 88, с. 28]. 

Бутенко Денис Іванович (1883 – червень 1933) – гончар. Брат Федора Бутенка. Робив простий посуд [1, с. 41; 86, с. 156-157; 88, с.53-54]. 

Бутенко Федір Іванович (1886 – червень 1933) – гончар. Брат Дениса Бутенка. Робив простий посуд [1, с. 41; 86, с. 156-157; 88, с.53-54]. 

Іщенко Дмитро Наумович (кінець 1850-х – 1933) – гончар. Робив, вірогідно, простий посуд [1, с.41; 86, с. 341; 88, с.98].  

Їжак Панас Микитивич (приблизно 1874 – червень 1933) – гончар. Робив теракотовий посуд, оздоблений лискуванням, ритуванням або писанням [1, с. 41; 86, с. 343; 88, с. 101]. 

Лускань Петро Павлович (1880–1933) – гончар. Робив теракотовий посуд (горщики, глечики, тикви, тазки) [1, с. 41; 86, с. 481; 88, с. 162].

Мірошник Олексій Прокопович (р. н. невід. – 1933) – гончар. Робив теракотовий посуд, оздоблений лискуванням [87, с. 52; 88, с. 175].

Олійник Іван (р. н. невід. – 1933) – гончар. Робив теракотовий і полив’яний посуд (горщики, тикви, макітри, глечики, тазки тощо) [87, с. 97; 88, с. 196].

Чумарний Карпо Андрійович (перша половина 1880-х – червень 1933) – гончар. Брат Михайла Чумарного. Робив простий посуд [87, с. 369; 88, с. 315].  

Чумарний Михайло Андрійович (перша пололовина 1880-х – червень 1933) – гончар. Брат Карпа Чумарного. Робив простий посуд [1, с. 41; 87, с. 369; 88, с. 315].  

ПОПІВКА (Миргородського району)

Сказко Павло Семенович (1868/71 – 10.07.1933) – гончар. Робив простий посуд, а також, вірогідно, іграшку та іграшковий посуд («монетку») [1, с. 41; 87, с. 254; 88, с. 245]. 

ВЕЛИКА ГРЕМ’ЯЧА (Миргородського району)

Балко Данило Йосипович (р. н. невід. – 1933) – гончар. Робив теракотовий і полив’яний посуд (горщики, тикви, макітри, глечики, миски тощо) [86, с. 102; 88, с. 26-27].

Балко Іван Феоктистович (1901–1933) – гончар. Син Феоктиста Балка. Робив теракотовий і полив’яний посуд (горщики, тикви, макітри, глечики, миски тощо) [86, с. 102; 88, с. 26-27].

Балко Феоктист Радіонович (1847/52 – 1933) – гончар. Батько Івана Балка. Робив теракотовий і полив’яний посуд (горщики, тикви, макітри, глечики, миски тощо), створював також фігурні посудини у вигляді левів, баранів, коней, вкритих зеленою або жовто-брунатною поливою, димарі для хат, іграшку. Вважався гарним майстром [1, с. 41; 86, с. 102; 88, с. 26]. 

Недождій Федір Павлович (1908–1933) – гончар. Робив теракотовий, рідше – полив’яний посуд [1, с. 41; 87, с. 77; 88, с. 184]. 

БІЛИКИ (Кобеляцького району)

Гармаш Ларіон Корнійович (р.н. невід. – 1933) – гончар. Робив простий посуд [1, с. 41; 86, с. 217; 91, с. 49]. 

Зозуля Григорій (1870-ті – 1933) – гончар. Робив переважно димлений посуд, оздоблений лискуванням [1, с. 41; 86, с. 330; 91, с. 79]. 

Соломко Прокіп (1860–1933) – гончар. Робив переважно димлений посуд, оздоблений лискуванням [1, с. 41; 87, с. 271; 91, с. 181]. 

Тупиця Семен Григорович (18790 – весна 1933) – гончар. Робив переважно димлений посуд, оздоблений лискуванням, а також теракотові кахлі з рельєфним декором та традиційну пластику [1, с. 41; 87, с. 308; 91,
с. 190].

ГОРОДИЩЕ (Чорнухинського району)

Бовкун Іван Семенович (1843–1933) – гончар. Робив димлений посуд, оздоблений лискуванням [1, с. 41; 87, с. 308; 91, с. 25]. 

Бовкун Роман Іванович (1887–1933) – гончар. Робив димлений посуд, оздоблений лискуванням [1, с. 41; 86, с. 137; 91, с. 25]. 

• Білокінь С. Теорія й практика. Голодомор, різні типи й способи терору /
  С. Білокінь // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки : міжвід. збірник наукових праць – К. : Інститут історії України НАН України, 2008. – Вип. 18. – С. 29-44. 
• Бутник-Сіверський Б. С. Українське радянське народне мистецтво / Б. С. Бутник-Сіверський. – К. : Наукова думка, 1966. – 224 с. : іл.
• Зарецкий И. А. Гончарный промысел в Полтавской губернии / И. А. Зарецкий. – Полтава : Типография Л. Фришберга, 1894. – 3 нен., ІІ, 126, ХХІІІ, VІ, 11 с.
• Клименко О. Гончарі кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: традиційний напрямок / Олена Клименко // Народне мистецтво. – 2000. – № 1-2. – С. 43-45.
• Клименко О. Гончарі кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Інноваційний напрямок) /
  Олена Клименко // Народне мистецтво. – 1999. – № 3-4. – С. 43-45.
• Клименко О. Гончарі Опішного 1930 – 50-х років: артільне виробництво / О. Клименко // Народне мистецтво. – 2001. – № 1-2. – С. 42-45.
• Клименко О. Гончарні осередки Черкаської, Чернігівської, Львівської, Хмельницької та Тернопільської областей / Олена Клименко // Українське Гончарство : національний культурологічний щорічник. За рік 1995 / за ред. доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне : Українське Народознавство, 1996. – Кн. 3. – С. 159-172.
• Клименко О. До питання про роботу Полтавського земства з гончарями Опішні / Олена Клименко // Українське Гончарство : національний культурологічний щорічник. Науковий збірник за минулі літа / за ред.доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Київ – Опішне : Молодь – Українське Народознавство, 1993. – Кн. І. – С. 418-425. 
• Клименко О. Творчість Ганни Діденко / Олена Клименко// Народне мистецтво. – 2004. – № 3-4. – С. 40-42.
• Клименко О. О. Народна кераміка Опішні (До проблеми традицій та інновацій у народних художніх промислах) : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства /
  О. О. Клименко. – Львів : Львівська академія наук, 1995. – 26 с.
• Клименко О. О. Народна кераміка Опішні (До проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах) : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – К.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, 1995. – 340 арк. (рукопис) // Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства. – Ф. 1. – Оп. 2. – Од. зб. 2. – 342 арк.
• Клименко О. О. Народна кераміка Опішні на зламі ХІХ–ХХ ст. /
  О. О. Клименко // Українське мистецтво і архітектура кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К. : Наукова думка, 2000. – С.152-164.
• Лащук Ю. П. Кераміка / Ю. П. Лащук // Історія українського мистецтва : у 6-ти т. – К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1970. – Т. 4. – Кн. 2. – С. 340-350.
• Лащук Ю. П. Розвиток орнаменту опішнянської кераміки / Ю. П. Лащук // Народна творчість та етнографія. – 1963. – № 4. – С. 68-73. 
• Лист Мазур Людмили Іванівни (1961 р. н.) до Клименко О. О. (листопад, 1991) // Приватний архів Олени Клименко.
• Метка Л. Гончарство Опішного в іменах його майстрів / Людмила Метка. – Опішне: Українське Народознавство, 2019. – 640 с. : іл.
• Міщанин В. Мотрона Назарчук: життя і творчість / Віктор Міщанин. – Опішне : Українське Народознавство, 2019. – 1048 с.
• Міщанин В. Репресивні заходи радянського тоталітарного режиму
  в галузі традиційного гончарства України (1930-ті – 1950-ті роки) / Віктор Міщанин. – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2013. – 736 с.
• Міщанин В. Репресовані гончарі Малих Будищ / В. Міщанин // Українське Гончарство : національний культурологічний щорічник. За рік 1995 / за ред. доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне : Українське Народознавство, 1996. – Кн. 3. – С. 301-309.
• Міщанин В. Словник гончарів Глинського, Малих Будищ, Старих Млинів, Хижняківки / Віктор Міщанин. – Опішне : Українське Народознавство, 1999. – 368 с. : іл. 
• Польові матеріали Олени Клименко (1979–2023). 
• Словник художників України. – К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1973. – 272 с.
• Спогади Багрій Лідії Митрофанівни (1928–2009), майстрині глиняної іграшки. 04.08.1991, 13.07.2001, 21.07.2005 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Бідаш Ганни Андріївни (1911–?). Опішне. 06.07.1988 // Польові матеріали авторки.
• Спогади Білика Івана Архиповича (1910–1999), гончаря-скульптора. Опішне. 05.04.1985 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Біляк Параски Петрівни (1914–2001), малювальниці. Міські Млини, Полтавщина. 06.04.1985, 20.09.2000 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Боцьви Устини Євдокимівни (1915–1995), майстрині глиняної іграшки. Опішне. 09.08.1991 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Важничої Віри Павлівни (1930 р. н.), майстрині глиняної іграшки. Опішне. 02.09.1991 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Винник Ганни Степанівни (1928 р. н.), майстрині глиняної іграшки. Опішне. 30.09.2002 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Волощенко Тетяни Михайлівни (1911–?). Міські Млини, Полтавщина. 21.08.2000 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Головченко Єфросинії Іванівни (1910–2002), малювальниці. Міські Млини, Полтавщина. 23.08.2000 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Демченка Михайла Андрійовича (1933 р. н.). Вільхове, Полтавщина. 22.08.2001 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Діденко Ганни Павлівни (1943 р. н.), майстрині глиняної іграшки. Опішне. 25.09.2000 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Довгої Галини Сергіївни (1914–2004). Міські Млини, Полтавщина. 15.08.2001 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Дяченка Трохима Трохимовича (1916–1999). Опішне. 20.08.1988 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Жижури Ганни Юхимівни (1933–2012). 13.07.2001 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Запаренка Омеляна Омеляновича. Міські Млини, Полтавщина. 07.08.1991 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Зубаня Юрія Григоровича (1961 р. н.). Опішне. 23.08.2001 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Кизименко Анастасії Андріївни (1911–?), малювальниці. Опішне. 18.07.1988 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Коломійця Григорія Панасовича (1923 р. н.). Деревки Котелевського району Полтавської області. 08.08.2005 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Коломійця Івана Петровича (1914–2005), гончаря. Опішне. 07.07.1987 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Коломійця Степана Петровича (1909–994), гончаря. Опішне. 13.07.1987 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Кольчик Домахи Степанівни. Міські Млини, Полтавщина. 07.08.1991 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Куценко Параски Сергіївни (1913–?). Міські Млини, Полтавщина.  24.08.2000 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Лещенко Явдохи Олексіївни (1934–2010), майстрині глиняної іграшки. Опішне. 10.09.1991 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Литвиненко Ганни Юріївни (1929 р. н.). Міські Млини, Полтавщина. 21.08.2000 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Марехи Володимира Івановича (1962 р. н.). Опішне. 26.09.1994 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Марехи Олександра Олексійовича (1919–?). Опішне. 18.08.2005, 29.10.2005 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Мартосенко Наталі Єгорівни (1926 р. н.). Опішне. 18.07.1988 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Марунича Миколи Тимофійовича (1921 р. н.), гончаря. Попівка Миргородського району Полтавської області. 14.03.1989 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Марчук Явдохи Гнатівни (1922–2008), майстрині глиняної іграшки. Опішне. 10.11.1992 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Мацко Анастасії Федорівни (1936 р. н.). Опішне (куток «Птухівка»). 16.10.1989 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Мацко Феодосії Григорівни (1913–?). Опішне. 14.07.1989 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади мешканців Опішного. Липень 1987 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Милашенка Павла Прокоповича та Милашенко Любові Яківни. Малі Будища, Полтавщина. 29.09.1993 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Мирного Федора Івановича. Міські Млини, Полтавщина. 07.08.1991 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Овраменко Параски Дмитрівни (1909–?). Вільхове, Полтавщина. 25.09.2001 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Олійник Олександри Мусіївни (1912 р. н.). Малі Будища, Полтавщина. 20.10.1998 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Оначка Івана Денисовича (1930–1996). Опішне. 13.08.1987 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Орлова Андрія Сергійовича (1920–?). Міські Млини, Полтавщина. 21.08.2000 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Отченашко Софії Сидорівни (1928 р. н.). Опішне. 30.09.2000 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Панченко Марії Тимофіївни (1938 р. н.). Міські Млини, Полтавщина. 01.08.2000, 20.09.2000 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Перерви Наталі Андріївни (1915–2001). Опішне. 29.09.2000 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Петько Алли Анатоліївни (1939 р. н.). Опішне. 28.10.1998 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Півня Миколи Петровича (1919–2001), гончаря. Вільхове, Полтавщина. 11.06.1987 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Півня Серафима Івановича (1918–?), гончаря. Опішне. 07.07.1987  // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Пошивайло Параски Федорівни (1912–1991), малювальниці. Опішне. 08.08.1987 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Пошивайло Явдохи Данилівни (1910-1994), майстрині глиняної іграшки, малювальниці. Опішне. 07.07.1988 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Пошивайла Гаврила Ничипоровича (1909–1991), гончаря. Опішне. 23.07.1989 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Реви Явдохи Демидівни (1909–?), малювальниці. Попівка Зіньківського району Полтавської області. 14.08.1994 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Свириденко Марфи Тимофіївни (1914–?). Вільхове, Полтавщина. 10.08.2001, 26.07.2003 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Середи Варвари Максимівни (1926 р. н.), майстрині глиняної іграшки, малювальниці. Опішне. 24.07.2001 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Твердохліб Галини Йосипівни (1918–?). Міські Млини, Полтавщина. 07.07.2000, 27.08.2000 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Тягун Марії Никифорівни (1915–?), малювальниці. Опішне. 05.04.1985, 11.09.1992 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Хлоня Василя Федоровича (1935–2009), гончаря. Опішне. 07.10.1998 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Хлонь Наталі Антонівни (1906–1995), майстрині глиняної іграшки, малювальниці. Опішне. 18.07.1988 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Цигрик Антоніни Федорівни (1941 р. н.), майстрині глиняної іграшки. Опішне. 27.08.1989, 11.09.2002 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Цюрюпи Никифора Івановича. Опішне. 06.07.1988 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Чабан Т. Д. Опішне. 13.07.1987 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Чабана Миколи Гордійовича. Опішне. 13.07.1987 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Чирвенко Варвари Олексіївни (1908–?). Опішне. 10.08.1988 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Ширай Раїси Степанівни (1943 р. н.), майстрині глиняної іграшки, малювальниці. 04.04.1985 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Спогади Шиян Лідії Григорівни (1936 р. н.). Опішне. 24.07.2001 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Шупика Дмитра Олександровича, директора Попівського краєзнавчого музею. Попівка Миргородського району Полтавської області. 14.03.1989 // Польові матеріали Олени Клименко. 
• Спогади Яценко Параски Єлисеївни (1935 р. н.), майстрині глиняної іграшки. Опішне. 08.08.1987 // Польові матеріали Олени Клименко.
• Ханко В. Енциклопедія мистецтва Полтавщини : у 2-х т. / Віталій Ханко. – Полтава : ТОВ «АСМІ» ; Видавець О. Ханко, 2014. – Т. 1 : А-Л. – 503 с.
• Ханко В. Енциклопедія мистецтва Полтавщини : у 2-х т. / Віталій Ханко. – Полтава : ТОВ «АСМІ» ; Видавець О. Ханко, 2015. – Т. 2 : М-Я. – 435 с.
• Ханко В. Миргородський мистецький словник (кінець ХVІІ – початок ХХІ сторіччя) : персоналії / Віталій Ханко. – Полтава, 2005. – 370 с. : іл.
• Ханко В. Осередки гончарства на Полтавщині / Віталій Ханко // Українське Гончарство : національний культурологічний щорічник. Науковий збірник за минулі літа / за ред. доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Київ – Опішне : Молодь – Українське Народознавство, 1993. – Кн. І. – С. 411-417. 
• Ханко В. Осередки Полтавського гончарства / Віталій Ханко // Ханко В. Полтавщина: плин мистецтва, діячі : мистецтвознавчі праці. – К. : Видавець Остап Ханко, 2007. – С. 296.
• Ханко В. Словник мистців Полтавщини (архітектори, будівничі, гравери, графіки, декоратори, дослідники й популяризатори мистецтва, маляри, мистці гобелена, порцеляни й фаянсу, скульптори). Середина ХVІІ ст. – початок ХХІ ст. / Віталій Ханко. – Полтава : ВАТ «Видавництво «Полтава», 2002. – 232 с. : іл.
• Білокінь С. Теорія й практика большевизму: голодомор, різні типи й способи терору / Сергій Білокінь [Електронний ресурс] // Персональний сайт історика України: [сайт]. – Режим доступу : http://www.s-bilokin.name/Terror/Bolshevism.html.
• Голодомор 1932–1933 рр. в Україні, його причини та наслідки  [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pidruchniki.ws/16320716/istoriya/golodomor_1932-1933_ukrayini_yogo_prichini_naslidki/.
• Комишня [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Комишня.

Підписи до фото:

Мал. 1.
Гнат Гладиревський (сидить) з донькою Феодосією Гриб (стоїть праворуч). Початок 1910-х. Фрагмент фото, де Андрій Єлисейович Сидоренко серед опішненських гончарів. Автор фото невідомий.Національний музей-заповідник українського гончарства, Національний архів українського гончарства

Мал. 2.
Гнат Гладиревський. Ваза. Глина, ангоби, полива, гончарний круг, ритування, «дублення», мальовка; на денці – напис: «МОП (Местечко Опошня. – О. К.). Игнатъ Гладиревскій» . Опішне. 1910-ті. Національний музей українського народного декоративного мистецтва. Фото Олени Клименко

Мал. 3 (а, б)
Гнат Гладиревський. Ваза. Глина, ангоби, полива; гончарний круг, ритування, мальовка; на денці – ритований напис: «О.П(М?) Игнатъ Гладиревск». Опішне. Початок ХХ століття. Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, № ТЗ-341.Фото Олени Клименко. 

Мал. 4 (а, б).
Данило Панасович Мацко. Горщик. Глина, полива, гончарний круг, ліплення, ритування, крайкування; на плечах – рельєфний напис: «ЭТО П.С. 1919»; на денці – ритований напис: «Работал Данила Афанасьевич Мацко, мая 23, 1919 года, цена 50 копеек». Опішне. 23.05.1919. Національний музей-заповідник українського гончарства, КН-2961/К-2838. Фото Олени Клименко 

Мал. 5 (а, б).
Никифор Олексійович Кандзюба. Банка. Глина, ангоб, полива, гончарний круг, ліплення, ритування. Опішне. 1910-ті – 1920-ті. Приватнаколекція Анатолія Щербаня. Фото Олени Клименко

Мал. 6.
Гордій Андрійович Начальний. Банка. Глина, полива, гончарний круг, ритування, 23,1х10,7х10 см. Опішне. 1920-ті.  Національний музей-заповідник українського гончарства, К-2834/КН-2866. Фото Тараса Пошивайла

Мал. 7. 

Будинок Никифора Кандзюби. 1920-ті – 1930-ті. Опішне. Автор фото невідомий. Приватний архів Володимира Марехи (Опішне)

Мал. 8. 

Вікно від зруйнованого будинку Никифора Кандзюби, умонтоване в будинок Марії Іванівни Сердюк. Фото Олени Клименко 2014 року

Мал. 9. 

Могила Никифора Кандзюби. Опішне, куток «Марехівка». Фото Олени Клименко 2014 року

Мал. 10.
Дмитро Охрімович Мацко. Барило. Глина, полива, гончарний круг, ритування. 18х18,5х16 см. Опішне. 1920-ті. Приватна колекція Олени Клименко