УКРАЇНСЬКІ МИСТЦІ ТА ВІЙНА
УКРАЇНСЬКІ МИСТЦІ ТА ВІЙНА
(про те, як склалися долі українських художників-керамістів
після повномасштабного вторгнення ворога на українську землю)
Війна… Жахіття… Здавалося б, надто далеко від нас. На жаль… Ця біда прийшла в Україну. Не жаліючи нікого, принесла з собою біль, сум, розруху. Люди втратили своїх близьких, домівки, роботу, звичний спосіб життя. Під гул вибухів мріяли про одне – вижити! Рятуючись, змушені були кидати все й утікати до інших міст або країн.
Реакція на війну в кожного своя, і кожна емоція в такий екстремальний час − нормальна. Одні люди починають нескінченно кудись бігти, інші ж − впадають у ступор.
Мистці – це люди, які по-особливому вразливо сприймають трагічні ситуації, важче пропускають крізь себе біль від усього, що відбувається довкола в рідній країні.
Про особистісне сприйняття буремних воєнних подій, мужнє пережиття лихоліття та спротив жорстокому людиноненависницькому рашизму розповім у серії есеїв «Українські мистці та війна»
ЕСЕЙ І:
ХУДОЖНИЦЯ-КЕРАМІСТКА
ЛАРИСА АНТОНОВА (ХАРКІВ)
ТА ЇЇ ІСТОРІЯ…
Війна застала вдома.
Лариса:
«Мій дім знаходиться на Північній Салтівці. Майже два тижні я була вдома під шквальним вогнем. Десь 5-8 березня літаки почали скидати бомби просто над моїм домом. Одна з бомб прилетіла прямо у мій двір. Я тоді дуже злякалася, раптом що, то мене не опізнають. І я фломастером написала своє ім’я на животі й руках. Так робили і мої сусіди. Коли дим потрохи розсіявся, люди почали виходити з квартир і підвалів. Нас залишилося зовсім мало, бо майже всі сусіди виїхали в перші дні війни. Коли в моєму будинку загорілися верхні поверхи, до яких через обстріли не могли потрапити ні пожежники, ні рятувальники, я не витримала й побігла з дому, взявши з собою в сумочку лише документи, рушник, мило та зубну пасту».
Ракети свистіли просто над головами.
Лариса:
«З нашого двору побігли всі. Жінки моторошно кричали, що не хочуть помирати. Голосили дужче, аніж свистіли снаряди. Дуже шкода ні в чому не винних людей! Горе! Дехто брав із собою речі. Вони їх спочатку тягли, а потім кидали прямо на вулиці. Мені потрібно було перебігти через вулицю Гвардійців-Широнінців. Я бігла, закриваючи голову руками, бо ракети свистіли просто наді мною. Нарешті перебігла. Я впала біля сигаретного кіоску й побачила, що лежить людина. Я хотіла допомогти. Схопила, а він уже був мертвий».
До найближчого бомбосховища (станція метро «Героїв Праці») бігла сорок хвилин під пекельними обстрілами.
Лариса:
«Я дивом залишилася жива. Прибігла о шостій ранку. Метро було переповнене. Люди вже просто не поміщалися. Працівники метрополітену повели нас (приблизно тридцять осіб) прямо по шпалах у темряві до наступної станції. Було дуже страшно, адже ми чули, як зверху вибухають снаряди. Я думала, що якщо попаде сюди, то нас ніколи не знайдуть».
До наступної станції йшли майже годину.
Лариса:
«Дійшовши, я просто впала на підлогу й заснула. Мені здається, що спала цілу добу. Було дуже холодно й страшно. На нас просто летіли снаряди, люди кричали й плакали. Я нічим нікому не могла зарадити, бо була така ж сама перелякана. А ще мені дуже було боляче, бо лежала просто на гранітній підлозі. Вранці волонтери дали нам поїсти.Я щиро вдячна, що вони піклувалися про нас».
Змушена була приймати важливе рішення з блискавичною швидкістю.
Лариса:
«Я зрозуміла, що повертатися мені вже немає куди. Там тільки смерть. Тяжке рішення я прийняла швидко – йти далі по шпалах до вокзалу. Разом із працівниками метрополітену, в повній темряві, ми йшли чотири години. Я часто падала, бо сили зовсім не було. Ми дійшли до станції метро «Пушкінська» і зупинилися, адже далі шлях був зруйнований через вибухи. Ця станція також слугувала бомбосховищем. Людей було дуже багато, всі сиділи мовчки. Було чутно лише вибухи. Я знову впала на підлогу. Хтось із добрих людей дав мені матрац і ковдру. Тут я зрозуміла, що втратила все, що у мене було. Все! І в мене нічого вже не залишилося! І нічого вже не буде!»
Дякуючи волонтерам, дісталася вокзалу.
Лариса:
«У метро станції «Пушкінська», куди я дійшла з кількома людьми, я проспала, мабуть, ще добу. Зранку мені дозволили вийти на подвір’я. Там стояли троє чоловіків. Вони запропонували бігти з ними до вокзалу. Але я не мала зовсім сил і не хотіла їх гальмувати. Та вони відповіли, що тягтимуть мене, раптом я впаду. Так ми і вирушили. Вибухи були, але не такі сильні, як у моєму районі. Я бігла й мені було вже зовсім байдуже, що зі мною буде. Аж тут радість – ми зустріли волонтерів! Вони їхалина автомобілі й «підібрали» нас. Вони просто нас врятували! Я їх обійняла та поцілувала. Це були Олександр і Семен. Обов’язково знайду їх після перемоги!»
На вокзалі військові ЗСУ тримали порядок.
Лариса:
«На площі, перед вокзалом, було чутно, що йдуть бої. Ми добігли до приміщення, дивом уціливши. Дякую моїм дорогим попутникам, що були зі мною у такий час. Я навіть не запитала їхніх імен. Біля входу на вокзал стояли наші військові. Мене пропустили, а чоловіків – ні. У самому приміщенні вокзалу була надзвичайна кількість людей, що я в житті такого ніколи не бачила. Коли під’їхав потяг, то всі кинулися на перон. Військові тримали порядок. Спочатку пропускали пасажирів із дітьми. Усі інші люди це розуміли й чекали. Потім – решту. Більшість людей були з великими сумками й коробками. Вони намагалися врятувати найцінніше, але з речами, на жаль, не пускали, бо місця не було навіть людям. Тому вони їх просто кидали на пероні або залишалися зі своїми пожитками. Я була без речей. Один військовий швидко підхопив і підсадив мене у вагон. Я дивом залишилася жива. Дякую Богу!».
У купе розміщувалися по 14 осіб.
Лариса:
«Куди їхав потяг, ніхто не оголошував. Лише чула, що люди шепотілися – ніби до Львова. Та мені було всеодно куди. В одному купе було по 14 осіб. Я лягла в коридорі на підлозі й заснула. Їхали ми дуже довго якимсь незвичним маршрутом. Зупинялися, щоб не потрапити під обстріли. Скільки саме часу їхали, я не знаю, можливо, добу, а можливо, й більше. На зупинках волонтери закидали нам їжу прямо у двері, але їсти зовсім не хотілося».
Дванадцять годин у черзі до вокзалу: на подвір’ї, взимку під дощем та снігом.
Лариса:
«Вранці, об 11-й годині, ми зупинилися у Львові. Там нас зустріли волонтери й поставили в чергу на потяг до Перемишля (Польща). Черга вишикувалася довжиною десь кілометр, бо були люди не лише з нашого, а й з багатьох інших потягів. Я стала позаду. Вокзалу навіть не було видно. Волонтери постійно підходили й давали чай, канапки, солодощі. Щиро дякую цим добрим людям! Неподалік був намет, де пригощали супом і кашею. Стояти сил уже не було. Дуже хотілося впасти й лежати. Десь о 16-й годині пішов дощ. Усі стояли мовчки й просто мокли. Черга потроху рухалася вперед. О 21-й годині пішов сніг. На мокрих людей! Я була вже майже біля входу у вокзал. До самого вокзалу почали впускати десь о 23-й годині. Я зайшла і лягла на підлогу. Багатьом людям ставало зле. Лікарів була ціла купа, вони швидко надавали допомогу. Нарешті прийшов потяг. У нього сіли люди, які стояли попереду. Військовий оголосив, що наступний буде о 3-й годині ночі».
Поляки – надзвичайні люди.
Лариса:
«Я була мокра повністю вся. Велике диво, що не захворіла! О 3-й годині прийшов наш потяг. Точно й не пам’ятаю, як я в нього потрапила. Їхали всю ніч. Десь о 8-й годині ранку ми були в Перемишлі. Щира вдячність полякам! Вони ставилися до нас дуже людяно: підбігали, давали одяг та їжу. На вокзалі нам відкрили душ, щоб ми помилися. Я скинула все, що на мені було й одяглася повністю в те, що дали. А свій одяг я просто викинула. Так робили всі, хто їхав разом зі мною. У місті було відкрито багато їдалень і центрів, де можна привести себе до ладу й відпочити».
Близькі думали про найгірше.
Лариса:
«Поки у Львові я стояла в черзі під снігом і дощем, мій телефон набрав вологи й згас. Усі контакти були в ньому, а на пам’ять я номерів не знаю. Тому не могла зателефонувати своїм близьким і повідомити, що жива. На зв’язку мене не було досить довгий час. Багато хто з моїх знайомих, знаючи в якому саме районі в Харкові мій дім, припускали найгірше. Але я про це не думала, бо головне, що уже в безпеці. Потім я тяжко захворіла на застуду. Мене лікувала польська лікарка Вероніка».
Пам’ятала лише адресу друзів із Німеччини.
Лариса:
«Ще до війни мене на гостини запрошували друзі з Німеччини. Я не знала їхнього телефону, проте адресу пам’ятала. Для українців усі потяги Європою були безкоштовними. Я сіла й поїхала до Вроцлава. Переночувала на другому поверсі вокзалу. Там теж були волонтери. Вранці я поїла, подякувала за допомогу й поїхала до Берліна (Німеччина). Звідти – у Дрезден. Там, знову з допомогою волонтерів, знайшла потрібний мені трамвай. Сіла й доїхала до необхідної адреси».
Поява стала шоком для друзів.
Лариса:
«На превелике щастя, мої друзі були вдома. Моя поява була не просто несподіванкою, а шоком. Адже всі думали, що я загинула. Я не можу передати мою радість, коли ми обнялися. Я спала цілу добу. Потім знову захворіла на застуду й від слабкості постійно втрачала свідомість. Думала про те, що було б дуже шкода померти в безпечному місці після пережитих випробувань».
Невідомість перед майбутнім.
Лариса:
«Що і як буде зі мною надалі, я не знаю. Поки що я тут – у безпеці в Німеччині. Я відчуваю пригніченість. Не можу й не хочу нічого робити. Та я вижила, тому потрібно якось жити далі!»
Іноді, руки самі тягнуться щось зробити, а підсвідомість підказує, що саме.
Лариса:
«До творчості я поки що не повертаюся. Іноді руки самі тягнуться щось зробити, а підсвідомість підказує, що саме. Перше, що я зробила – це намалювала картину «Моє поранене місто». Паперу в мене не було. З картонної коробки відірвала лист і на ньому намалювала. Я зобразила центр Харкова, де загинули люди територіальної оборони міста. Це приміщення Харківської обласної військової адміністрації і водночас могила моїх близьких друзів. Тому над будівлею хрести.
Потім ще намалювала картину «Ікона» – Мати Божа з малим Ісусом плачуть за Україну.
І ще дві – «Пам’яті загиблих» та «Хрести». Ці дві картини − ніби наша червоно-чорна вишивка хрестиком. Кожен хрест – це людина, яка загинула. Тому на хрестах написані імена. Усі думки лише про воєнні події, нічого іншого в голову не приходить. На жаль…».
Зараз Лариса Антонова потроху оговтується й намагається повернутися до звичного життя. Звісно, пережиті події в безкінечній круговерті з жахом прокручуються в голові знову й знову. Безсумнівно, мине час, спогади вляжуться й не будуть такими яскравими.
Сподіваємося, мисткиня незабаром відновиться, і ми обов’язково знову побачимо прекрасні глиняні скульптури цієї позитивної, чуйної, душевної й особливої людини. Ми цього щиро бажаємо й усім серцем уболіваємо за Ларису, адже вона є добрим другом нашого музею. Неодноразово бувала в Опішному. Пам’ятаємо нашу першу зустріч, як вона трохи ніяковіла від нових знайомств, та коли мова заходила про улюблену справу, її очі випромінювали захоплення й величезне бажання творити. Свої прекрасні твори кераміки Лариса створювала з душею й талантом, які по вінця наповнювала теплотою почуттів і щирою любов’ю.
Нині головне – Перемога!
Разом із нею все буде добре!
Віримо в ЗСУ!
Слава Україні!
P.S.:
Лариса Антонова – українська художниця-керамістка, членкиня Національної спілки художників України. Закінчила факультет художньої кераміки Миргородського державного керамічного технікуму імені Миколи Гоголя (нині − Миргородський художньо-промисловий коледж імені Миколи Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»). Працювала художником 1-ї категорії на Будянському фаянсовому заводі.
Учасниця художніх виставок і симпозіумів кераміки: ІІ Національного симпозіуму гончарства «Опішне–2001», ІІІ IНТЕРСимпозіуму кераміки в Опішному «2012: 12х12», V ІНТЕРСимпозіуму кераміки в Опішному «2014: 14х14», Міжнародному симпозіуму надпарканної скульптури в Опішному (2018).
Твори зберігаються в музейних і приватних колекціях, у тому числі в Національному музеї-заповіднику українського гончарства.
Світлана Пругло,
інформаційна служба Національного музею гончарства
Фото:
- Лариса Антонова. Опішне, Полтавщина. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Моє поранене місто». Дрезден, Німеччина. 2022.
- Лариса Антонова. «Ікона». Дрезден, Німеччина. 2022.
- Лариса Антонова. «Пам’яті загиблих». Дрезден, Німеччина. 2022.
- Лариса Антонова. «Хрести». Дрезден, Німеччина. 2022.
- Лариса Антонова. Опішне, Полтавщина. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Космос Василя Кричевського». Опішне. 2012. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Звіряче ігнорування». Опішне. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. Опішне, Полтавщина. 2018. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Салют Опішного». Опішне. 2018. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Дама з міста». Опішне. 2001. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. Панно «Чемодан – Вокзал – Опішне!». Опішне. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Чарівний горщик». Опішне. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. Опішне, Полтавщина. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
(про те, як склалися долі українських художників-керамістів
після повномасштабного вторгнення ворога на українську землю)
Війна… Жахіття… Здавалося б, надто далеко від нас. На жаль… Ця біда прийшла в Україну. Не жаліючи нікого, принесла з собою біль, сум, розруху. Люди втратили своїх близьких, домівки, роботу, звичний спосіб життя. Під гул вибухів мріяли про одне – вижити! Рятуючись, змушені були кидати все й утікати до інших міст або країн.
Реакція на війну в кожного своя, і кожна емоція в такий екстремальний час − нормальна. Одні люди починають нескінченно кудись бігти, інші ж − впадають у ступор.
Мистці – це люди, які по-особливому вразливо сприймають трагічні ситуації, важче пропускають крізь себе біль від усього, що відбувається довкола в рідній країні.
Про особистісне сприйняття буремних воєнних подій, мужнє пережиття лихоліття та спротив жорстокому людиноненависницькому рашизму розповім у серії есеїв «Українські мистці та війна»
ЕСЕЙ І:
ХУДОЖНИЦЯ-КЕРАМІСТКА
ЛАРИСА АНТОНОВА (ХАРКІВ)
ТА ЇЇ ІСТОРІЯ…
Війна застала вдома.
Лариса:
«Мій дім знаходиться на Північній Салтівці. Майже два тижні я була вдома під шквальним вогнем. Десь 5-8 березня літаки почали скидати бомби просто над моїм домом. Одна з бомб прилетіла прямо у мій двір. Я тоді дуже злякалася, раптом що, то мене не опізнають. І я фломастером написала своє ім’я на животі й руках. Так робили і мої сусіди. Коли дим потрохи розсіявся, люди почали виходити з квартир і підвалів. Нас залишилося зовсім мало, бо майже всі сусіди виїхали в перші дні війни. Коли в моєму будинку загорілися верхні поверхи, до яких через обстріли не могли потрапити ні пожежники, ні рятувальники, я не витримала й побігла з дому, взявши з собою в сумочку лише документи, рушник, мило та зубну пасту».
Ракети свистіли просто над головами.
Лариса:
«З нашого двору побігли всі. Жінки моторошно кричали, що не хочуть помирати. Голосили дужче, аніж свистіли снаряди. Дуже шкода ні в чому не винних людей! Горе! Дехто брав із собою речі. Вони їх спочатку тягли, а потім кидали прямо на вулиці. Мені потрібно було перебігти через вулицю Гвардійців-Широнінців. Я бігла, закриваючи голову руками, бо ракети свистіли просто наді мною. Нарешті перебігла. Я впала біля сигаретного кіоску й побачила, що лежить людина. Я хотіла допомогти. Схопила, а він уже був мертвий».
До найближчого бомбосховища (станція метро «Героїв Праці») бігла сорок хвилин під пекельними обстрілами.
Лариса:
«Я дивом залишилася жива. Прибігла о шостій ранку. Метро було переповнене. Люди вже просто не поміщалися. Працівники метрополітену повели нас (приблизно тридцять осіб) прямо по шпалах у темряві до наступної станції. Було дуже страшно, адже ми чули, як зверху вибухають снаряди. Я думала, що якщо попаде сюди, то нас ніколи не знайдуть».
До наступної станції йшли майже годину.
Лариса:
«Дійшовши, я просто впала на підлогу й заснула. Мені здається, що спала цілу добу. Було дуже холодно й страшно. На нас просто летіли снаряди, люди кричали й плакали. Я нічим нікому не могла зарадити, бо була така ж сама перелякана. А ще мені дуже було боляче, бо лежала просто на гранітній підлозі. Вранці волонтери дали нам поїсти.Я щиро вдячна, що вони піклувалися про нас».
Змушена була приймати важливе рішення з блискавичною швидкістю.
Лариса:
«Я зрозуміла, що повертатися мені вже немає куди. Там тільки смерть. Тяжке рішення я прийняла швидко – йти далі по шпалах до вокзалу. Разом із працівниками метрополітену, в повній темряві, ми йшли чотири години. Я часто падала, бо сили зовсім не було. Ми дійшли до станції метро «Пушкінська» і зупинилися, адже далі шлях був зруйнований через вибухи. Ця станція також слугувала бомбосховищем. Людей було дуже багато, всі сиділи мовчки. Було чутно лише вибухи. Я знову впала на підлогу. Хтось із добрих людей дав мені матрац і ковдру. Тут я зрозуміла, що втратила все, що у мене було. Все! І в мене нічого вже не залишилося! І нічого вже не буде!»
Дякуючи волонтерам, дісталася вокзалу.
Лариса:
«У метро станції «Пушкінська», куди я дійшла з кількома людьми, я проспала, мабуть, ще добу. Зранку мені дозволили вийти на подвір’я. Там стояли троє чоловіків. Вони запропонували бігти з ними до вокзалу. Але я не мала зовсім сил і не хотіла їх гальмувати. Та вони відповіли, що тягтимуть мене, раптом я впаду. Так ми і вирушили. Вибухи були, але не такі сильні, як у моєму районі. Я бігла й мені було вже зовсім байдуже, що зі мною буде. Аж тут радість – ми зустріли волонтерів! Вони їхалина автомобілі й «підібрали» нас. Вони просто нас врятували! Я їх обійняла та поцілувала. Це були Олександр і Семен. Обов’язково знайду їх після перемоги!»
На вокзалі військові ЗСУ тримали порядок.
Лариса:
«На площі, перед вокзалом, було чутно, що йдуть бої. Ми добігли до приміщення, дивом уціливши. Дякую моїм дорогим попутникам, що були зі мною у такий час. Я навіть не запитала їхніх імен. Біля входу на вокзал стояли наші військові. Мене пропустили, а чоловіків – ні. У самому приміщенні вокзалу була надзвичайна кількість людей, що я в житті такого ніколи не бачила. Коли під’їхав потяг, то всі кинулися на перон. Військові тримали порядок. Спочатку пропускали пасажирів із дітьми. Усі інші люди це розуміли й чекали. Потім – решту. Більшість людей були з великими сумками й коробками. Вони намагалися врятувати найцінніше, але з речами, на жаль, не пускали, бо місця не було навіть людям. Тому вони їх просто кидали на пероні або залишалися зі своїми пожитками. Я була без речей. Один військовий швидко підхопив і підсадив мене у вагон. Я дивом залишилася жива. Дякую Богу!».
У купе розміщувалися по 14 осіб.
Лариса:
«Куди їхав потяг, ніхто не оголошував. Лише чула, що люди шепотілися – ніби до Львова. Та мені було всеодно куди. В одному купе було по 14 осіб. Я лягла в коридорі на підлозі й заснула. Їхали ми дуже довго якимсь незвичним маршрутом. Зупинялися, щоб не потрапити під обстріли. Скільки саме часу їхали, я не знаю, можливо, добу, а можливо, й більше. На зупинках волонтери закидали нам їжу прямо у двері, але їсти зовсім не хотілося».
Дванадцять годин у черзі до вокзалу: на подвір’ї, взимку під дощем та снігом.
Лариса:
«Вранці, об 11-й годині, ми зупинилися у Львові. Там нас зустріли волонтери й поставили в чергу на потяг до Перемишля (Польща). Черга вишикувалася довжиною десь кілометр, бо були люди не лише з нашого, а й з багатьох інших потягів. Я стала позаду. Вокзалу навіть не було видно. Волонтери постійно підходили й давали чай, канапки, солодощі. Щиро дякую цим добрим людям! Неподалік був намет, де пригощали супом і кашею. Стояти сил уже не було. Дуже хотілося впасти й лежати. Десь о 16-й годині пішов дощ. Усі стояли мовчки й просто мокли. Черга потроху рухалася вперед. О 21-й годині пішов сніг. На мокрих людей! Я була вже майже біля входу у вокзал. До самого вокзалу почали впускати десь о 23-й годині. Я зайшла і лягла на підлогу. Багатьом людям ставало зле. Лікарів була ціла купа, вони швидко надавали допомогу. Нарешті прийшов потяг. У нього сіли люди, які стояли попереду. Військовий оголосив, що наступний буде о 3-й годині ночі».
Поляки – надзвичайні люди.
Лариса:
«Я була мокра повністю вся. Велике диво, що не захворіла! О 3-й годині прийшов наш потяг. Точно й не пам’ятаю, як я в нього потрапила. Їхали всю ніч. Десь о 8-й годині ранку ми були в Перемишлі. Щира вдячність полякам! Вони ставилися до нас дуже людяно: підбігали, давали одяг та їжу. На вокзалі нам відкрили душ, щоб ми помилися. Я скинула все, що на мені було й одяглася повністю в те, що дали. А свій одяг я просто викинула. Так робили всі, хто їхав разом зі мною. У місті було відкрито багато їдалень і центрів, де можна привести себе до ладу й відпочити».
Близькі думали про найгірше.
Лариса:
«Поки у Львові я стояла в черзі під снігом і дощем, мій телефон набрав вологи й згас. Усі контакти були в ньому, а на пам’ять я номерів не знаю. Тому не могла зателефонувати своїм близьким і повідомити, що жива. На зв’язку мене не було досить довгий час. Багато хто з моїх знайомих, знаючи в якому саме районі в Харкові мій дім, припускали найгірше. Але я про це не думала, бо головне, що уже в безпеці. Потім я тяжко захворіла на застуду. Мене лікувала польська лікарка Вероніка».
Пам’ятала лише адресу друзів із Німеччини.
Лариса:
«Ще до війни мене на гостини запрошували друзі з Німеччини. Я не знала їхнього телефону, проте адресу пам’ятала. Для українців усі потяги Європою були безкоштовними. Я сіла й поїхала до Вроцлава. Переночувала на другому поверсі вокзалу. Там теж були волонтери. Вранці я поїла, подякувала за допомогу й поїхала до Берліна (Німеччина). Звідти – у Дрезден. Там, знову з допомогою волонтерів, знайшла потрібний мені трамвай. Сіла й доїхала до необхідної адреси».
Поява стала шоком для друзів.
Лариса:
«На превелике щастя, мої друзі були вдома. Моя поява була не просто несподіванкою, а шоком. Адже всі думали, що я загинула. Я не можу передати мою радість, коли ми обнялися. Я спала цілу добу. Потім знову захворіла на застуду й від слабкості постійно втрачала свідомість. Думала про те, що було б дуже шкода померти в безпечному місці після пережитих випробувань».
Невідомість перед майбутнім.
Лариса:
«Що і як буде зі мною надалі, я не знаю. Поки що я тут – у безпеці в Німеччині. Я відчуваю пригніченість. Не можу й не хочу нічого робити. Та я вижила, тому потрібно якось жити далі!»
Іноді, руки самі тягнуться щось зробити, а підсвідомість підказує, що саме.
Лариса:
«До творчості я поки що не повертаюся. Іноді руки самі тягнуться щось зробити, а підсвідомість підказує, що саме. Перше, що я зробила – це намалювала картину «Моє поранене місто». Паперу в мене не було. З картонної коробки відірвала лист і на ньому намалювала. Я зобразила центр Харкова, де загинули люди територіальної оборони міста. Це приміщення Харківської обласної військової адміністрації і водночас могила моїх близьких друзів. Тому над будівлею хрести.
Потім ще намалювала картину «Ікона» – Мати Божа з малим Ісусом плачуть за Україну.
І ще дві – «Пам’яті загиблих» та «Хрести». Ці дві картини − ніби наша червоно-чорна вишивка хрестиком. Кожен хрест – це людина, яка загинула. Тому на хрестах написані імена. Усі думки лише про воєнні події, нічого іншого в голову не приходить. На жаль…».
Зараз Лариса Антонова потроху оговтується й намагається повернутися до звичного життя. Звісно, пережиті події в безкінечній круговерті з жахом прокручуються в голові знову й знову. Безсумнівно, мине час, спогади вляжуться й не будуть такими яскравими.
Сподіваємося, мисткиня незабаром відновиться, і ми обов’язково знову побачимо прекрасні глиняні скульптури цієї позитивної, чуйної, душевної й особливої людини. Ми цього щиро бажаємо й усім серцем уболіваємо за Ларису, адже вона є добрим другом нашого музею. Неодноразово бувала в Опішному. Пам’ятаємо нашу першу зустріч, як вона трохи ніяковіла від нових знайомств, та коли мова заходила про улюблену справу, її очі випромінювали захоплення й величезне бажання творити. Свої прекрасні твори кераміки Лариса створювала з душею й талантом, які по вінця наповнювала теплотою почуттів і щирою любов’ю.
Нині головне – Перемога!
Разом із нею все буде добре!
Віримо в ЗСУ!
Слава Україні!
P.S.:
Лариса Антонова – українська художниця-керамістка, членкиня Національної спілки художників України. Закінчила факультет художньої кераміки Миргородського державного керамічного технікуму імені Миколи Гоголя (нині − Миргородський художньо-промисловий коледж імені Миколи Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»). Працювала художником 1-ї категорії на Будянському фаянсовому заводі.
Учасниця художніх виставок і симпозіумів кераміки: ІІ Національного симпозіуму гончарства «Опішне–2001», ІІІ IНТЕРСимпозіуму кераміки в Опішному «2012: 12х12», V ІНТЕРСимпозіуму кераміки в Опішному «2014: 14х14», Міжнародному симпозіуму надпарканної скульптури в Опішному (2018).
Твори зберігаються в музейних і приватних колекціях, у тому числі в Національному музеї-заповіднику українського гончарства.
Світлана Пругло,
інформаційна служба Національного музею гончарства
Фото:
- Лариса Антонова. Опішне, Полтавщина. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Моє поранене місто». Дрезден, Німеччина. 2022.
- Лариса Антонова. «Ікона». Дрезден, Німеччина. 2022.
- Лариса Антонова. «Пам’яті загиблих». Дрезден, Німеччина. 2022.
- Лариса Антонова. «Хрести». Дрезден, Німеччина. 2022.
- Лариса Антонова. Опішне, Полтавщина. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Космос Василя Кричевського». Опішне. 2012. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Звіряче ігнорування». Опішне. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. Опішне, Полтавщина. 2018. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Салют Опішного». Опішне. 2018. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Дама з міста». Опішне. 2001. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. Панно «Чемодан – Вокзал – Опішне!». Опішне. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. «Чарівний горщик». Опішне. 2014. Фото Тараса Пошивайла.
- Лариса Антонова. Опішне, Полтавщина. 2014. Фото Тараса Пошивайла.