Кожен проєкт має свою дату завершення в календарі. А в самому просторі залишається те, що датою не виміряти, – нове відчуття місця і людини в ньому.

«Відчути простір: музей Кричевських без бар’єрів» – саме з таких.

Кілька місяців тому ми говорили про безбар’єрність як про те, що щемає з’явитися. Тепер можемо говорити про те, що вже стало частиною Музею мистецької родини Кричевських. Але, мабуть, найважливіше – не те, скількинових рішень тепер має цей простір. Важливіше те, скільки нових способівбути в ньому з’явилося: музей можна побачити, почути, прочитати, а теперйого можна ще й відчути на дотик.

Для когось це можливість уперше скласти у своїй уяві архітектурнийобраз будинків Василя Кричевського. Для когось – не долати сходи, якіраніше ставали перешкодою. Для когось – розглядати орнамент не лише як музейний експонат, а й створювати його власноруч.

Іноді саме в таких простих речах відбуваються найважливіші зміни.

За час реалізації проєкту музей зустрів людей із різним досвідом і різними потребами. Тут були люди з порушеннями зору, військовослужбовці, які проходять реабілітацію, ветерани, родини військових, внутрішньопереміщені люди. І кожна така зустріч по-своєму змінювала уявлення про те, яким має бути доступний музей.

Особливо цінним стало те, що ці люди не просто «тестували» новірішення. Вони залишали музеєві власний досвід.

Хтось сказав, що, торкаючись моделі, нарешті може уявити будівлю. Хтось, виводячи олівцем геометричний орнамент, раптом повернувся у спогади дитинства. Хтось після першого знайомства з простором захотівповернутися сюди вже разом із родиною.

Саме в таких моментах і стає зрозуміло, навіщо все це.

Безбар’єрність починається не з технічного рішення. Вона починаєтьсяз простого запитання: «чи є тут місце для мене?»

Цей проєкт дав на нього відповідь – є!

Є місце для людини, яка не бачить, але може пізнавати архітектуручерез дотик. Є місце для людини, якій складно подолати сходи. Є місце для того, хто після пережитого шукає кілька годин тиші, краси й можливостізосередитися на чомусь іншому. Є місце для родини, яка хоче разом відкривати українську культуру.

І, зрештою, є місце для кожного, хто приходить сюди не просто «подивитися експозицію», а побути в цьому просторі.

Мабуть, тому назва проєкту – «Відчути простір» – виявилася значноширшою за початковий задум. Відчути – це не лише доторкнутися руками. Це відчути себе прийнятим. Не зайвим. Не обмеженим. Не тим, для кого «зробили виняток», а звичайним відвідувачем, для якого музей справдівідкритий.

Цей проєкт не став би можливим без тих, хто повірив у його ідею й допоміг їй стати реальністю.

Дякуємо Британській Раді (British Council Ukraine) та Українському культурному фонду за підтримку, яка виявилася значно більшою, ніж просто фінансування проєкту. Це підтримка змін, які залишаються надовго: у просторі, в досвіді людей, у нових зустрічах і в самому розумінні того, яким може бути сучасний музей.

Особливо цінно, що навіть у непрості для України часи є інституції, готові підтримувати не лише збереження культурної спадщини, а й її відкритість для людей. Саме завдяки таким партнерствам хороші ідеї отримують шанс вирости у реальні зміни.

Проєкт завершено. Але його результат не закінчується разом ізфінальним звітом.

Залишаються нові можливості, нові знайомства, нові історії й найважливіше – інше ставлення до самого музейного простору.

Адже безбар’єрність – це не момент, коли встановлено необхіднеобладнання чи підготовлено нові матеріали. Це процес, у якому простірпоступово вчиться бачити людину.

І якщо після цього проєкту хоча б для когось музей став місцем, кудиможна прийти без страху, незручності чи відчуття «це не для мене», –значить, усе було недаремно.

Ми починали з бажання відкрити простір.

А завершили тим, що відкрили його ще ширше – ДЛЯ ЛЮДИНИ!

Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби
Національного музею гончарства

Фото Юрка Пошивайла