Мої власні пошуки в ранніх роках гончарної праці були зорієнтовані винятково на краще розуміння історичних процесів і дослідження власних можливостей. Я не вибиралася бути художницею чи навіть гончарювати. Це сталось якось само по собі, дуже органічно й майже «випадково».

Я закінчила свою бакалаврську роботу в університеті у червні 1968 року й пішла викладати історію. Це було в східній частині Бронксу (один із п′яти районів Нью-Йорка), більшість населення якого представлене латиноамериканцями й афроамериканцями, і яка на ті роки була дуже важким муніципалітетом. Після одруження й народження синів − Миколи й Петра, ми з чоловіком Любомиром переїхали 1973 року до міста Роквіль у штаті Меріленд. За підтримки батьків і влаштування Любомира на роботу у Вашингтоні, нам пощастило закупити окремий родинний дім. Так ми стали жити в Роквілі.

У перших роках я доглядала хлопців. Вони росли як близнюки, тому що між ними було лише 13 місяців різниці. Для мене постало питання: що мені робити з дипломом історії, окрім викладання.

Я шукала наступного місця працевлаштування й ніскільки не була впевнена, що коли-небудь повернуся до викладання історії.

На той час я зосереджувалася над студіями давньої української культури й водночас займалася писанкарством. У пошуках історичних коренів я дійшла до джерел Трипілля, хоча на той час було дуже мало необхідних матеріалів.

Постійні відомості в українських громадських газетах про арешти, заслання та утиски ураїнців у радянській Україні також були в моєму полі зору впродовж кінця 1970-х і 1980-х років. Так минувшина нероздільно перепліталася з сучасністю.

За таких умов щоденного життя я записалася на гончарські вечірні заняття, де мені дали в руки грудку глини й показали гончарний круг. Поступово я самостійно почала опановувати роботу за кругом. Натоді круг справив на мене велике враження й донині залишається найважливішим гончарним знаряддям.

Минув рік занять і викладачка принагідно повідомила про виставку гончарних робіт у місті Колумбія (Меріленд) при місцевому кампусі Антіохійського університету. Я вирішила оглянути виставку й саме тоді дізналася, що це − авторитетний навчальний заклад, де ґрунтовно викладають гончарство (кераміку), надаючи студентам магістерський художній диплом.

Я дізналася, що можу стати кандидатом на навчання й поїхала додому з переконливим рішенням, що буду подавати заяву. Того ж вечора відбулася розмова з Любомиром і у вересні 1978 року я знову стала студенткою-кандидаткою магістерської художньої програми. Сину Миколі було 7 років і він ходив до садочка, а Петро − до передшкілля.

Дуже часто виручали батьки Любомира – професор Микола Кормелюк і пані Марійка. Вони приїздили до хати доглядати хлопців, коли Любомир був на роботі або коли тренував відбиванкову (волейбольну) чоловічу команду «Чайка». Коли діти пішли до школи, сусіди підбирали їх звідти, заки я повернуся додому.

Це було вперше, коли я зрозуміла, що мушу зосереджувати увагу на кожному окремому дні, а не задумуватися над тим, як і коли одержу диплом. Кожний день підносив нові питання. Коли один день проходив успішно і я  встигала з домашніми обов′язками, бралася за наступний день. Усе забрало чотири роки, щоб одержати диплом (1982).

 У перший же день мого предмета, коли я повернулася додому, одержала дзвінок від своєї попередньої викладачки. Вона запитала, чи немає в мене зацікавлення навчати гончарству в приватній підготовчій школі Філд Скул (Field School) у Вашингтоні, де в 6-12 класах навчаються близько 400 учнів. Після спілкування з директоркою і засновницею Філд Скул Єлисаветою Іллі, я приступила до навчання школярів основам гончарювання за кругом і випалювання. Мої педагогічні надбання з попередніх років і практика з викладання історії стали у пригоді. Праця тоді була два дні на тиждень. Склалося так, що три дні я їздила до Колумбії, а два дні працювала у Філд Скул. Я переорієнтувала свої педагогічні й історичні знання на гончарство й керамологію.

Праця зі студентами в гончарному художньому середовищі була суголосою з моїм розумінням педагогіки та її можливостей. Включення учнів до пізнання поданих гончарних понять у прямий практичний спосіб створювало передумови їхнього самопізнання і пізнання себе у своєму довкіллі. Це було важливим світоглядним принципом для мене ще тоді, коли викладала історію США і Європи в Нью-Йорку, і лишилося для мене основною педагогічною настановою в опануванні й викладанні гончарної справи. Нестримне бажання набути власні художні знання в Антіох університеті (Колумбія) й одночасна праця у Філд Скул (Вашингтон) дуже гармонійно і взаємодоповнююче поєдналися.

У тому, що події розвивалися саме в такий спосіб, я цілком покладалася на Божу волю. Моя справа була − розуміти, що я була там, де Господь уважав, що я повинна бути! Упродовж 1980-1990-х років я системно займалася своїми денними обов’язками так, як я розуміла їх на той час.

Третя галузь, якій я присвячувала увагу і яка суттєво впливала на шлях, по якому йшла, була моя належність до української громади в діаспорі. Така причетність, у практичному вигляді, виявлялася в членстві у церковній парафії св. Родини Української греко-католицької церкви у Вашингтоні ДК; учителюванні в Українській суботній школі ім. Тараса Шевченка, де спершу провадила дошкільну світличку, а згодом викладала українську культуру й літературу у вищих класах. Під час літних місяців, з родиною їздила в гори (Катскілл, Нью-Йорк) на молодечі табори Спілки Української Молоді в Америці, де таборували сини, а я виконувала ролі керівника молодечих таборів і виховниці.

Завдання керівництва й відповідальність за виховання молодих українських людей поставило мене перед необхідністю черпати з досвіду педагогіки, знання історії й створювати умовини для творчого мислення. Методи активної діяльності молодої людини в пізнаванні себе як української людини впроваджувалися за умов функціонування мультинаціональної держави. Учасники таборів, від 5 до 18 років життя з’їжджалися з різних міст східного побережжя США. На тритижневих літних таборах молодь українського походження поглиблювала знання з української мови, культури та історії в практичний дієвий спосіб на природі. Для діаспорної молоді це був єдиний час, коли вона знаходилася винятково серед українського оточення. Із синами ми перебували по 9 тижнів − від літа 1979 до 1985 року.

Щодо мого особистого розуміння творчості, у мене складалося відчуття, що коли попрацюю десять років, то зможу себе назвати «художницею». Здавалося, що я наполегливо йшла до цього. Хоча, попри власні поступи, Господь усе ж таки направляв по-своєму.

ВІДБУЛИСЯ ПООДИНОКІ ПОДІЇ, ЯКІ ПОСТАЛИ ВАЖЛИВИМИ ЖИТТЄВИМИ УРОКАМИ.

Перша подія: автомобільний випадок, який трапився через три місяці після нашого шлюбу 1970 року. Любомир купив малу машину на дві особи «Тріюмф» (Triumph) і саме в день, коли відібрав від магазину, ми поїхали до його батьків у Меріленд. Їхали вночі. Не було руху на трасі. Раптово на нас наїхала машина ззаду і вдарила. Наше авто перевернулося й посунулося по асфальту на якусь віддаль і зупинилося. Мене з Любомиром машина притиснула. Я була притомна і скоро зорієнтувалася, що аварія, й вилізла з-під машини через розбите вікно. Машина мала дах з тканини, що знімався.

У мене був перший переляк, щоб Любомира з машини вибрати й відійти якомога далі від авто, який міг вибухнути. Я подалася до першої машини, а це була та, що нас ударила. Чую, що водій натискає на педаль газу й збирається втікати. Я вступила йому дорогу, щоб мене не вдарив. За той час уже інші машини під′їхали й допомогли перевернути нашу й витягнути Любомира. Приїхала швидка допомога й нас повезли до лікарні.

Ми вижили попри рани. Любомирові рани були біля голови й плечей, і він мав кілька операцій. Я була легко пошкоджена: обидві руки й усі пальці були в ранах. Коли машина перевернулась, я виставила руки для захисту й саме їх найбільше поранила. Шкіра через деякий час відновилася й руки загоїлися.

Пройшли роки і я забула про цей  випадок. Одначе, у роки гончарювання я згадала про нього й зрозуміла, що Господь послав дарунок користати своїми руками в гончарний спосіб! Господь повернув мені руки й пальці! Без цього я ніколи не змогла б займатися гончарством.

Друга подія, яка нагадала, що людина може мати свої бажання, але Господь все одно її веде.

У певний момент гончарної праці я вирішила виготовити кілька скульптур. Дуже вдало укладалися роботи глиняних баранів. Мені особисто дуже сподобався один баран і я вкрай обережно перевозила його для випалювання. Усе добре уклалося, і я була захоплена отриманим вдалим результатом. Випалювання відбувалося у Філд Скул.

Прийшов день і я вигрузила піч. Мій баран вийшов точно таким, як я бажала його побачити. Відчула велике задоволення від власного успіху. Я поставила барана біля горна, тому що наспів час іти на урок. Учні вже заходили в майстерню. Коли ж урок закінчився і я пішла по барана, то він зник! Майже годину прошукала, але так і не віднайшла. Мій емоційний стан був порушений. Я панічно продовжувала шукати, але знову безрезультатно. У таких випадках я стараюсь розібратися, що ж відбувається. Через кілька годин заспокоїлася й почала замислюватися: а що ж насправді сталося?

Я пригадала автомобільний випадок. Від Бога повне оздоровлення рук і пальців! Я зрозуміла, що хоча своїми руками обробляю глину, проте творча робота все-таки йде від Бога! Я − також глина в Його руках. Це приходить не тільки через християнство. Я гадаю, що таке ж бачення було притаманне й прадавнім трипільцям.

Творити мені дозволено, але при цьому роботи мені не належать. Баран комусь сподобався й пішов своїм шляхом.

Моїм уроком стало усвідомлення того, що мені передовсім треба бути з учнями. За будь-яких обставин, отримані мною знання про те, як виготовити барана, залишаються в мене і я маю дозвіл користуватися й ділитися тим сакральним знанням, а не затримувати в собі для особистого задоволення.

Розглядаючи пройдений шлях, як прийшла до гончарства, не сумніваюся, що такі уроки мали визначальний вплив на вибір виготовляти переважно вжитковий посуд. Нанесення мальовки (декору) на посудини − це історично сформоване виявлення самобутньої символічної мови наших пращурів. Фактично ж, це був найдавніший спосіб знакової візуалізації світоглядних уявлень про довколишній світ. Ця мова в глині найбільш довершено постала в середовищі трипільців і донині залишається образною світотворчою мовою українців. Через свою мальовку я перегукуюся і вступаю в діалог не тільки з моїми сучасниками, але й зі співрозмовниками з далеких від нас минулих і майбутніх епох. Тобто, літописую тією мовою, що певні посвячені особи добре розуміють.

Посудина як форма сама по собі також несе багато символіки. Чимало про це пишуть як гончарі, так і мистецтвознавці. У кожного гончаря є своє особливе цьому пояснення. Багато моєї уваги притягували нотатки-записи інших гончарів і я невдовзі матиму нагоду до них повертатися під час викладання навчального курсу «Естетика». Мені уявляється, що всі ми є посудинами і несемо по життю стільки, скільки в нас поміщається.

Такі співставлення житейських уроків комусь можуть видаватись абсурдними випадками, але в моєму «дворі» вони формують певне світосприймання, посеред якого я постійно знаходжуся.

Через практичні дії під час моїх гончарних студій мій підхід до пізнання української гончарної культури загалом змінювався. Я набувала навички, які допомагали розуміти глиняні вироби з точки зору самого майстра та його умов праці. Я почала «відчитувати» кераміку, відтворюючи процеси виготовлення й розглядаючи практичні підстави, які гончарі застосовували до своїх робіт.

Мені стало цікаво пізнавати різницю в посуді за регіонами не тільки через відмінні локальні естетичні підходи гончарів, але й з урахуванням того, що майстри виходили з місцевих практичних умов праці. Наприклад, гуцульську кераміку наприкінці ХІХ століття виготовляли із застосуванням ритування, щоб виразніше можна було побачити мальовку й уповільнити стікання зелених і жовтих полив, які гончарі використовували замість ангобів.

Уживали лише коричневий ангоб. Тут відповідь може бути та, що коричнева глина була дуже доступною, а виготовлення коричневої поливи було складніше або дорожче. Скоріше, коричневий ангоб підтримував стабільне впізнання взору. Жовта й зелена поливи стікають, але вони ясні тони. Коричневий колір – темний, і стікання коричневого повністю б закрило взір (це моя теза-інтерпретація).

Другим прикладом «відчитування» було використання олива для виготовлення посуду. Оливо було проблематичним. За низької горячі оливо переходить в їжу й небезпечне для самих майстрів, як і для всіх, хто ним користується. Поступово гончарі це пізнавали. Не знаю, яким було ставлення до олива в Україні за радянської окупації. Знання про матеріали і доступ до складників впливали, як і надалі впливають, на виготовлення робіт.

Таке поступове пізнання підводило мене до того, щоб підібрати кам’янкову глиняну формувальну масу й опрацювати формули полив, які б підходили до традиційних виробів, але б були більш тривалими, випалювалися за вищої температури, й були безпечні за контакту з їжею. 

Ритування- сґрафіто не підходить для вжиткової миски. Її важко відмити, коли їжа попадає в ритовані рівці, а також неприємний звук, коли металевою ложкою вести по посуду. Такі практичні елементи кожний гончар мусить брати до уваги, коли творить свій ужитковий посуд.

Я не прагнула міняти традицію, а лише її пізнавати, поширювати в контексті світового гончарства і включити себе в процес її продовження у ХХІ столітті. По мірі свого знання, розуміння, я вирішила продовжувати говорити тією гончарною мовою, якою говорили українські гончарі попередники, і долучитись до цього поважного товариства.

З часом я зрозуміла, що всі гончарі у світі мають свою певну приналежність, як і свої особисті внески. Я вчилася гончарства у визнаних гончарів із різних країн світу, проте всі вони несли свою власну ідентичність у своїх роботах, як визначальний фундамент їхньої творчості.

Власний особистий внесок полягає в бажанні покращити витримку вжиткового посуду в повсякденному житті у ХХІ столітті на тих основах, що були закладені українськими гончарями-попередниками.

Прикладом є ознайомлення з методом виготовлення раку-кераміки і як воно збіглося з моїм зацікавленням керамікою Трипілля. Мальовка на трипільських роботах та її пристосування до випуклих форм підштовхнули до використання сучасних методів раку.

Зберігаючи історичний підхід у власній творчості, 

я зберігаю тяглість, де зустрічаються минуле із сучасним, де власний внесок 

є долученням до надбання минулих поколінь, а не його заміною. 

Всі надбання минулого є підпорою нових винаходів і внесків. 

Необхідно віддати шану й визнання того досвіду, що попередники нам передали!

Спадщина − це наша глибока джерельна криниця!

Кожна людина виставляє для себе мету, до якої вона прямує. 

В загальному я не дійшла до остаточної думки:

 чи я вибрала гончарство чи воно вибрало мене. 

Знаю тільки, що гончарство − частина мого щоденного життя.

За Божими вказівками, зрозуміло, що поруч власної творчості 

продовжується естафета засвоєння й передачі історико-культурних знань, 

а утвердженням цієї тяглості й стала моя подорож з Нью-Йорка до Роквіля.

© НАТАЛЯ КОРМЕЛЮК (Роквіль, США)
05-13.01.2023