“…За зиму прання поназбиралося чимало, і Орися з матір’ю золили його в жлукті цілий ранок…”, – писав Григорій Тютюнник у романі “Вир”.

Жлукто – старовинна посудина видовбана зі стовбура дерева, в якій господині золили (вибілювали) білизну, полотно та одяг, приспівуючи: «На жлукто спіткнулась, на корито впала, вийшла заміж за п’яницю, навіки пропала». А ви знали, що понад сто років тому, господині замість прального порошку використовували попіл? Потім всі речі полоскали на річці, навіть взимку. Це був складний і тяжкий фізично для пралі процес. Нині жлукто в господарстві не використовується, його можна зустріти лише в музеях або приватних колекціях. Така посудина родом із ХХ століття експонується в Меморіальному музеї-садибі філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Завітайте до нас на екскурсію, щоб побачити та почути багато цікавого ….

Підписи до фото:

1-3. Автор: Панченко Демид. Жлукто. Дерево, бондарство, 84,5х52,5 см. Васьки Полтавщина. Початок ХХ століття. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Фото Тараса Пошивайла.

Людмила Шевченко,
завідувачка Наукового відділу – Меморіальний музей-садиба
філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа
Центру збереження гончарної спадщини України
Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.